Про втому та виснаженість від війни, скандальних українських зірок, ставлення до втікачів за кордон, наслідки після лікування онкології та публічні стосунки - про це в розмові Яніни Соколової з журналісткою РБК-Україна Юлією Гаюк.
Головне з інтерв'ю:
Це скорочена версія нашого інтерв'ю. Повну розмову дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна Life.
Яніна Соколова - українська журналістка та активістка, засновниця фонду "Варто жити", авторка і ведуча програм "Рандеву", "Вечір з Яніною Соколовою".
Яніна родом із Запоріжжя, виросла в російськомовній родині, проте це не вплинуло на її проукраїнськість. В інтерв'ю РБК-Україна Соколова каже, що спостерігає, як "вата" знову прокидається та йде українськими містами. Тому своїх синів журналістка виховує лише в патріотичному напрямку.
Ми також поговорили про відомих українських особистостей, які під час війни на Донбасі працювали в Росії, але після 2022 року обірвали всі зв'язки. А також порушили тему поваги до ветеранів та їхніх особистих історій у публічному просторі: як реагувати цивільним і що може стояти за гострими словами військових? Саме з цього ми й почали - потреб ветеранів і цивільних на четвертий рік повномасштабної війни РФ проти України.
– З якими запитами сьогодні найчастіше звертаються і цивільні, і військові? Що найчастіше чують ваші психологи?
– Насправді основна тема, як би дивно це не звучало, не військо, не стосунки з командиром, не страх під час штурмових дій, хоча теж такі дзвінки є.
Нам телефонують хлопці прям під час штурмових дій з окопів. Коли він розуміє, що в цей момент його охоплює страх, особливо, якщо це перші бої. І він не знає далі, як діяти, хоча вони це обговорювали й тренувалися. І ми зрештою виводимо його в нормальний стан, інколи рятуємо життя.
З приводу основних викликів і тем - це особистісні історії. Ви маєте розуміти, що ми зараз живемо у двох війнах, у двох площинах. Перша площина - це історія загального горя війни, нерозуміння майбутнього, тотальна виснаженість, оголені нерви, купа розлучень.
А друга історія - про тебе як про особистість у критичний період життя. Тебе як члена родини, як пари в критичний період життя. Це друга тема, напевно, яка є найбільш, актуальною на цей час у рамках психологічної допомоги.
Союз, який живе під час війни, - це союз, який проходить випробування, в якому оголяється все те, що було до моменту початку повномасштабного вторгнення. Це стосується і чоловіків, і жінок.
– А ти сама відчуваєш втому, виснаженість від війни?
– Я думаю, що це скоріше не втома і не виснаженість, а перманентний стан бойової готовності, в якому ти перебуваєш як мама двох дітей, як керівник одразу двох великих машин. Це фонд з двома проєктами. І це наш YouTube.
І в обидвох проєктах працює величезна кількість людей. Один із проєктів є донорським. Відповідно це щомісячна звітність і відповідальність перед тими, кому ми пообіцяли, що ми допоможемо.
Тобто це те, що апріорі весь час зі мною, прокидаючись і лягаючи спати, це відповідальність. І ще один пласт - це військові та моя особиста допомога, контакт з ними. Тобто, окрім того, що ви бачите на поверхні, всередині є особистісні історії стосунків з військовими, перед якими я маю внутрішню відповідальність.
Знаєш, це можна порівняти з циркуляром, який рухається і ти в ньому маєш встигнути перестрибнути з одного бар'єру на інший. І ти розумієш, що якщо раптом циркуляр зупиниться різко, то попадають всі, хто на ньому є.
Я до того, що мені важливо знайти внутрішній спокій. Я насправді вже намацала його за останні два тижні, напевно.
Я розумію, що нам варто прийти до основного висновку в житті: ми помираємо і народжуємось самі, і найбільший інвестор в нас - це ми самі. Тобто той внутрішній діалог, який ми маємо з собою, визначає ресурс, який ми собі даємо або не даємо.
Ми дуже хочемо, щоб це швидше закінчилося нашою перемогою, справедливим миром. Але війна буде довгою. Ця потвора не збирається зупинятися.
Я думаю, що ми будемо далі жити в цих обставинах, і тільки від нас залежить, як ми будемо їх сприймати. Нам потрібно зберегти себе, надягнути спочатку маску на себе, а потім на всіх решта в нашій родині для того, щоб рухатися вперед.
– Поговорімо про кілька важливих кейсів, які пов'язані з військовими та сталися останнім часом. Я бачила, що ви розбирали інтерв'ю Віктора Розового. На твою думку, чи це правильний підхід, коли ветеран, маючи певні психологічні запити, з якими ще варто працювати, приходить як оголений нерв і розповідає свою історію, а потім його засуджують та ображають?
– По-перше, ми маємо розуміти, що армія - це теж зріз суспільства. В армії є різні люди. Так, вони всі для нас герої, тільки тому, що завдяки їм ми з тобою сидимо в цій студії, а не десь в еміграції або під землею, так? Але є другий момент. Це люди різного інтелектуального, морального й психологічного складу.
Чи давати слово людям, які психологічно або інтелектуально не розуміють наслідки того, що вони скажуть ні для себе, ні для своєї колишньої дружини, ні для образу військового, зокрема, найбоєздатнішого штурмового підрозділу?
Я говорила на цю тему з медійною службою третього армійського корпусу, на що мені сказали, що це особисте право військового, яке ніяк не стосується підрозділу.
Питання в тому, чи варто журналісту вести таким чином розмову і випускати це на люди. У мене чесно питання щодо цього: що хотіла ведуча сказати цією розмовою, адже ми щось хочемо сказати.
Коли ми запросили в гості психолога нашого кол-центру, ми хотіли показати, що мікс образи та відчуття провини одночасно в травмованої людини, породжує такі слова під час інтерв'ю. Тому ми його розібрали, щоб пояснити, що може бути в голові у цієї людини.
Є публічно значущі теми, дискусійні в суспільстві. Вони мають бути в соціумі як тези для обговорення. Зрештою, потім інколи в таких випадках ми виходимо на однозначну позицію суспільства.
У цьому інтерв'ю - тема особиста. Інтимні стосунки з жінкою в таких деталях - це не тема для дискусії в рамках країни, яка воює. І за це несе відповідальність не тільки той, хто це наговорив, але й той, хто це випустив і питав про це.
– Інший кейс - це знімання фільму "Лютий, привіт" із Тарасом Цимбалюком. Він опублікував кадри зі знімань, де в нього був шеврон Азову. Військовий і актор Даніїл Мірешкін виступив проти цього, мовляв, чому людина, яка не причетна до війська, носить цю символіку і взагалі виконує роль військового. Що ти думаєш з цього приводу?
– Військових повинні грати актори. Я знаю кількох акторів, які знімалися у фільмі "Кіборги". І частина з них в реальному житті складно уявити, що вони підуть воювати. Але коли ти дивишся цей фільм, вони грають дуже талановито.
Я дуже запам'ятала вечір, коли ми сходили в кінотеатр на цей фільм. Я дивлюся, як ті, хто взяв попкорн і розмовляє російською, відклали попкорн і просто сиділи, дивилися з відкритим ротом.
Потім інтегрувалися в цю історію, а потім у них полились сльози й після того, як вони вийшли з цього залу, вони явно стали трошки іншими, аніж коли вони туди зайшли. І це зробили люди, які не мають жодного стосунку до війська, мають яскраву ідеологічну про українську позицію, але є акторами.
Виникає запитання: якби це зіграла людина, яка була у війську, але не змогла б так талановито зробити, який би зворотний зв'язок був би в глядачів? Тому тут все очевидно.
Я за те, щоб такі ролі грали талановиті актори, безумовно, з проукраїнською позицією, але талановиті актори.
– Тут питання ще в тому, що це був саме Тарас Цимбалюк. Люди обурилися через різні його "зашквари".
– Я була, до речі, вражена, коли побачила, як він грав в кліпі Шнурова, гурт "Ленінград". Там грала ще українська актриса. Війна на Донбасі у вигляді ООС уже тривала.
Тобто свідомо граєш у кліпі російського гурту під час того, як в тебе анексували частину твоєї території. Це не заслуговує, на мою думку, на повагу.
Яніна Соколова: Армія - це зріз суспільства, і в армії є різні люди (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
– А ти, до речі, як думаєш, як ми маємо ставитися до таких людей в нашому просторі? До тих, хто визначився чи все ж ні.
– Треба спитати їх, ви визначились чи ні. Якщо ви визначилися, то у вас є майданчик для того, аби сказати, з чим ви визначились. Мені взагалі здається, що треба на все некомфортне відповідати.
Треба просто окреслити свою позицію. І Потап, і Настя вже давно не тут. Вони окреслили свою позицію і зробили свій вибір. Навіть, коли стаються якісь зашквари, вони мовчать. Принаймні ніяких сигналів про те, аби пояснити, що таке "неважливо якою мовою, а главноє любов".
У той момент, коли у твоїй країні вбивають за мову тих, хто на окупованих територіях у власній домівці на порозі зустрів вбивцю, ти стоїш у Маямі й чешеш про те, що мова не важлива, а важлива любов. На що ти розраховуєш?
Ти або тупа, або тобі реально все одно, і це твоя свідома позиція. Тоді нам зрозуміло, хто ти.
– Нещодавно ти розповідала, що не дозволила публікацію випуску "Дорослі дівчата" з твоєю участю після того, як з'ясувалося, що Оля Полякова виступала на весіллі корупціонера.
– Ту програму, яку ви бачите в YouTube або по телебаченню, вона не знімається в той день, коли ви її дивитеся. Вона інколи знімається взагалі за місяці, якщо немає подієвості в розмові.
А в нас там не було подієвості. Вона знімалася за два місяці чи навіть більше, коли Оля Полякова співала на весіллі корупціонера, який був пов'язаний із розкраданням української армії.
Коли я це побачила й побачила аргументи співачки про те, що вона взагалі не знала, хто це, не цікавилась, зрозуміла, що це буде дивно звучати, що я, яка у своїх програмах має позицію про те, яким чином ми маємо реагувати на подібні весілля та персонажів, приходжу в ефір і взагалі не говорю про цю тему, а обговорюю питання української мови та нецензурної лайки української.
А це виглядало просто неправдою. Тобто я та, яка дізналася про це, і я та, яка була на зйомках цієї програми кілька місяців тому, це люди з абсолютно різними реакціями та ставленнями до конкретно цієї співачки.
І я попросила сказала: "Я не хочу, щоб моє обличчя було поруч з цією співачкою". Після того, що сталося, я маю право відмовити в цьому, бо мені навіть неприємно, що я погодилась. Більше не буду брати участь в історіях з подібними персонажами.
– Оля Полякова писала в себе на сторінці, що зароблені гроші як гонорар, вона надіслала на армію на закриття якихось потреб. Як думаєш, карма відпрацьована чи все-таки ні?
– Не знаю, я не бачила чеків. Я не знаю, чи можна довіряти цій людині, чи ні, але це питання її особистої совісті.
Яніна Соколова: Я не є здоровою людиною хоча б через те, що в мене відсутні кілька органів (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
– Багато років тому ти перенесла онкологію. Розкажи, як ти дізналася про те, що в тебе онкозахворювання.
– Я мала певні проблеми зі здоров'ям і лікувалася. Ми лікували їх і робили мікрооперацію. У рамках цієї мікрооперації були забори матеріалу. Аналіз прийшов на пошту, був у "спамі". Я зовсім випадково, шукаючи якусь платіжку, побачила його. Відкрила, проаналізувала з мамою за допомогою Гугла. І виявилося, що це онкологія.
Ну і далі походи до інституту раку, операція, хімієтерапія, променева терапія. Це доволі системно вплинуло на організм. Тому всі, хто зараз це переживає, або ваші близькі переживають, знайте, що це впливає не тільки на зовнішність, але й на внутрішній стан.
Плюс у мене вирізали кілька органів, відповідно це терапія, яку треба замінювати. Гормональна терапія, яку призначали б при моїх обставинах, неможлива, бо це може викликати рецидив раку. Відповідно купа таблеток поруч зі мною завжди, як підтримуюча історія, тому що я вже не стаю молодшою.
Вже пройшло багато років, організм адаптувався, але з усім тим я не є здоровою людиною хоча б через те, що в мене відсутні кілька органів, які мають свої визначені функції в гормональній системі та системі кровопостачання.
– Під час лікування ти застосовувала медичний канабіс для полегшення якихось симптомів.
– Так. Це був канабіс у вигляді олії, яка містилася в капсулі, й капсула була частиною такої електронної сигарети. Це дуже крутий спосіб знеболення. Це працювало просто винятково добре.
Це не мало побічної дії, окрім того, що тобі хотілося їсти. І я дуже рада, що в нашій країні є доступ до медичного канабісу в науці та медицині.
Це не тільки для онкохворих, але й для цивільних, і військових без різних діагнозів у рамках заспокоєння, нормалізації сну, тривожних станів.
Якщо говорити про більше дозування в період, коли тобі зле, треба масштабне знеболення. Зокрема, друзям, які після ампутації кінцівок, великих операцій, я приносила їм, і це дуже сильно допомагало. Дозування грає велику роль, але про це можна з лікарем порадитись.
– Ти говорила, що на момент зіткнення із хворобою була сильнішою, ніж ти є зараз. Які основні життєві уроки, висновки ти винесла для себе після захворювання, якими керуєшся до сьогодні?
– Ми маємо позбутися всіх токсичних людей навколо, які не тримають слово, якщо вони щось пообіцяли. Це викликає хаос і постійну напругу у ваших стосунках. Будь-то ваш хлопець, або подруга, або колега.
Другий момент: ми маємо довіряти собі, пам'ятати, що життя дуже коротке, щоб звертати увагу на те, хто що про вас скаже. Тому я радила б усім, якщо говорити про особистісні якісь речі, перебувати більше всередині себе, своїх стосунків і не виносити це на суспільне обговорення, соціальні мережі.
Для мене це прояв слабкості, коли люди в соціальних мережах обговорюють особистісні стосунки, і це все грає негативну роль у сприйнятті й стосунків, і самих себе.
І останній момент - невідомо, що буде завтра. А в нашому випадку невідомо, що буде сьогодні ввечері. Тому це так тупо витрачати час на зневіру на домисли, на тих людей, які не варті цього часу, на страх ризикнути та щось не зробити, хоча міг би.
Ми живемо в час непевності, нічого непевно і нічого не остаточно. От коли не живий, то вже все остаточно. Поки цього моменту не настало, радійте життю, живіть на повну, нічого не бійтеся. Стрибайте, парашут відкриється згодом, коли ви стрибнете. Оточіть себе людьми, які люблять вас, які поважають, цінують, дбають про вас.
Якщо в вашому оточенні є ті, з ким ви тягнете цю валізу, а вона порожня й ви просто її чомусь тягнете, хоча причин для цього немає, покладіть цю валізу в папку минуле у своїй голові та натисніть кнопку Delete. Це стосується абсолютно всіх моментів у житті.
Яніна Соколова уникає розмов про особисте життя, однак нещодавно стало відомо про їхні стосунки з Валерієм Харчишиним (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
– Як твої діти ставляться до твоєї публічності? Вони бачать заголовки, коментарі. Що кажуть?
– Так, діти бачать заголовки та коментарі. Діти доволі в темі щодо мого ставлення до публічного особистого життя. Вони знають, що я категорично цього не люблю і не бажаю підсвічувати цю тему.
А коли це стається не з моєї ініціативи й не з мого бажання, то безумовно це в них викликає сум і нерозуміння, чому раптом це стається.
Наші ЗМІ часто показують себе вкрай ницо, перекручуючи заголовки та роблячи величезну шкоду стосункам людей, які цього не заслуговують, тільки заради того, щоб хтось клікнув на їхню сторінку.
Так працює велика медійна машина мас-маркету у всьому світі. І це конкуренція, але особисте життя, мені здається, не та тема, в якій потрібно робити те, що ви робите.
Діти мої прекрасні. Вони розумні, сміливі, патріотичні, вони справжні українці, які з народження виховані в національно-патріотичному ключі, які з народження говорять українською мовою.
Для мене це важливо, бо я виросла в Запоріжжі, в русифікованому місті, у російськомовній родині. І це для мене було принциповим моментом. І я рада, що ми це з моїм колишнім чоловіком зробили.
Хоча я навіть була ініціатором у 2010 році, коли народився мій старший син Микола, щоб ми двома мовами говорили, щоб більше мов знали. Слава Богу, мій тодішній чоловік сказав мені: "Це дурня, давай краще українською". Зрештою він мав рацію.
І зараз, на мою думку, в українському суспільстві спляча вата прокинулася, розправила плечі й по-хамськи крокує нашими містами. І в підлітковому середовищі це досягло дуже поганих масштабів.
Я це бачу по історії свого старшого сина і його комунікації з його однокласниками, які говорять здебільшого російською, тому що в їхніх родинах з центральної частини Києва говорять російською мовою. І я щаслива, що мої діти з народження говорять, думають українською, тому що у них чіп цей закладений.
І навіть, якщо мій Микола переходить на російську з ними, потім, коли мама каже: "Давай завершуй вашу гру", Микола повертається до своєї рідної мови й ніколи не перейде в цей ідеологічно-ватний світ ментально.
Він може фрагментарно, особливо в цьому підлітковому віці, ще на протестних рухах всередині родини. Треба ж показати, що ти дорослий. Він може це зробити. Я з розумінням до нього ставлюся, хоча засуджую і говорю йому, що це погано, ти маєш сам навіювати, як робить твоя мама.
– Ти сказала, що твої діти не люблять і не розуміють, коли мамине особисте випливає не з її ініціативи. І розповідала, що привідкриєш цю завісу публіці, якій насправді цікаво, коли на це буде рішення. Коли Валерій Харчишин опублікував допис, де розповів про ваші стосунки, це рішення було ініційоване з його боку, чи це було ваше спільне рішення?
– Я не коментую своє особисте життя, ні з ким. Я просто не коментую своє особисте життя. Це моє право, і воно доволі стале. Якщо це буде відповіддю на ваші запитання, то я скажу, що я останні три роки не коментую своє особисте життя. Я про це говорила і в рамках своїх стосунків, і публічно. Це все, що я можу відповісти на це.