Нацгвардієць "Шпіон": Щоб вижити на війні, треба слухати інтуїцію

Військові Сил Оборони прямо зараз творять історію України, Європи та світу – на полі бою, в окопах та бліндажах. Важливо фіксувати їхні оповіді, емоції та портрети, щоб краще зрозуміти буремні події, в яких ми живемо, та зберегти дух часу, суспільні настрої й особисті переживання для майбутніх поколінь.

Перша історія: Нацгвардієць. Позивний "Шпіон"

Я сам із Кривого Рогу, служу в Полтаві. Гвардієць. Позивний "Шпіон".

Мобілізувався добровільно 1 квітня 2022 року. Дружину з дитиною відправив за кордон у Польщу.

До війни у мене був бізнес. Ми з дружиною тримали кафе і автомийку. Окрім того, я працював ще на підприємстві в Метінвесті. Все було добре до початку повномасштабної війни. Ми планували відкрити ще одне кафе – в нас райончик у Кривому Розі невеличкий, от ми там і розвивались.

Коли почалась велика війна, довелося кафе закрити. Тому що сам не встигав просто впоратись. Мийка ще якийсь час працювала. Потім, коли пішов служити, закрив і мийку. Не було кому за цим усім пильнувати.

Бойовий досвід. Початок

Мій бойовий досвід почався з піхоти. Місяць був на підготовці в Полтаві, потім поїхали на Харків, працювали кілька місяців на блокпостах. Далі нас поставили на Золочівську ділянку фронту поблизу села Уди.

До нас приєднався підрозділ ССО ЗСУ і 5 серпня 2022 року ми разом штурмували Уди, а далі провели його зачиску і просунулися аж до державного кордону з Білгородською областю, де тримали оборону чотири місяці.

26 грудня 2022 року нас перекинули під Бахмут. Там ми працювали весь січень 2023 року. Дві наші роти там залишилися для виконання завдань. А нас перекинули на Куп’янський напрямок під Борову.

Звідти ми заходили на позиції вже в Луганську область. Це було село Новоселівське – там чотири вулиці. Дві вулиці були під росіянами, а дві були відбиті нами і ми там працювали. Згодом була Стельмахівка Луганської області – вісім місяців. І лише тоді відбули на ротацію в постійне місце дислокації.

Бойовий досвід захисника почався зі служби піхотинцем

Навчання за кордоном. Поранення

Проходив перепідготовку в Великої Британії, Румунії, Німеччині. Посилювали свої навички піхотинців. Навчання були цікаві, проте не все можна було застосувати в умовах нашої війни – адже це більше війна дронів. Артилерії і дронів. А ти – піхотинець, і поки то все літає над тобою, ти сидиш у ямі, щоб сховатися від мінометів та інших обстрілів.

Далі була Донеччина. Там я й отримав поранення 20 листопада торік. Біля села Новоселівського під Кураховим.

Я працював водієм. Відвіз хлопців на нуль на зміну і чекав в точці очікування тих, які змінювалися. Вийшов із машини і прямо під ногами вибухнув FPV-дрон. Далі – госпіталізація, операції.

Три тижні на реабілітації. Невдовзі виписуюсь.

Щоб вижити на війні

Щоб вижити на війні, треба слухати і чути свою інтуїцію. Головне – це тверезість. Якщо тверезий, то в тебе більше шансів. Тверезий – означає не перебувати під дією алкоголю та інших наркотичних речовин. Коли ти тверезий, в тебе на повну працює інстинкт самозбереження. Якщо напідпитку, практично все це втрачається.

Про паніку в критичних ситуаціях. Паніка завжди є. Хочеться просто жити, тому збираєшся і біжиш або дієш відповідно до обставин. Відбувається все швидко і страшно. Ти просто вмикаєшся.

Із часом мозок починає адаптуватися і звикати. Уперше – дуже страшно, якщо ти потрапляєш на "мінуси" чи на "нуль". І кожного разу це страшно, бо по тобі стріляють. І людина до того просто не звикла. Але наш мозок настільки потужний, що він адаптується під будь-яку ситуацію.

Підготуватись до "нуля" психологічно навряд чи можна. А ось після того психологічна підтримка багатьом потрібна. У будь-якому разі після якогось тривалого завдання на "нулі" до бійців приїздять психологи і намагаються пропрацювати з ними їхні стани. Я до такого не доходив. Але психологи приїздили, особливо працювали з тими, хто замикався у собі.

"Найкращі ліки – це родина"

Замкнутися у собі – це коли бійцю не хочеться просто ні з ким говорити. Він виходить із пекла і хоче побути в тиші, на самоті. Але це буквально кілька днів, а далі, знову ж таки, організм звикає, заспокоюється. Ы ти почуваєшся, як раніше. А є такі, що й далі замкнуті.

Психолог – важлива професія. Наш організм керується з голови, мозком. Якщо ти хочеш подальшого просування в житті і щоб в тебе були нормальні думки, то потрібна допомога психолога. Бо все йде від нашої голови, від наших думок. Як ми свою голову налаштуємо, так вона і працюватиме.

Чи потрібна психологічна підтримка, коли ти потрапляєш на ротацію, на відновлення? Звісно. Але тоді ти насамперед хочеш потрапити додому. Найкращі ліки – це родина. Дружина й дитина, які на тебе чекають.

У мене син – хлопчик, 5 років. Він постійно питає про тата. Йому треба тато.

"Шпіон" має великий бойовий досвід. Штурмував село Уди, обороняв кордон з Білгородською областю, був в Бахмуті, на Куп’янському напрямку

"Вдома намагаюся не носити форму і бути цивільним"

Коли з війни приїздиш у мирні умови, то перший час важко перелаштуватися. Якщо порівнювати зону бойових дій з Києвом, то тут, здається, зовсім немає війни, про неї знають тільки ті, хто був на війні, а цивільні живуть звичайним цивільним життям. Перший час це глибоко зачіпає, і це важко. Тебе це сильно б'є.

Вдома я намагаюся не носити форму і бути цивільним. І ось їдемо, наприклад, у метро – ти бачиш натовп людей і пересвідчуєшся, скільки там стоїть чоловіків, які не задіяні в захисті країни.

Я вважаю, що якби від початку пішли б усі, то, можливо, це все уже й закінчилося. А якщо багато хто намагається ухилитися від служби, то це невідомо коли закінчиться.

Коли війна скінчиться, буду розвивати свій бізнес – відкривати все заново і працювати. Хотілось би жити у Харкові, мені дуже сподобалося там. Харків дуже гарне й чисте місто, затишне, для людей. Бажання переїхати до Харкова з'явилося у мене вже під час служби, бо раніше я там просто не був. В Харкові – все для людей, багато різних парків, є де погуляти з дитиною.