Мігранти чи повернення своїх: як Україна планує закрити дефіцит у 4,5 мільйона працівників

Контекст: масштаб двох криз

Лише у першому кварталі 2026 року роботодавці подали 148 тисяч вакансій у Державний центр зайнятості. З яких вдалося закрити тільки 61 тисячу – близько 41%, свідчать дані ДЦЗ. При цьому кількість зареєстрованих шукачів роботи сягнула майже 261 тисячі.

"Опитування Європейської Бізнес Асоціації говорять про те, що дефіцит кадрів відчувають майже всі: 74% зазначають, що проблема є значною, 21% повідомляють про частковий дефіцит кадрів, і лише 5% компаній ЕВА не відчувають нестачу кадрів", – розповіла РБК-Україна Анна Дерев'янко, виконавча директорка Європейської Бізнес Асоціації.

Найкритичніша ситуація – у робітничих професіях. У відповіді на запит РБК-Україна ДЦЗ повідомила, що серед незакритих вакансій 6% припадає на будівництво, ще по 3% – на агросектор і комунальне господарство.

"Галузь світлопрозорих конструкцій зараз дуже гостро відчуває брак кадрів. Ідеться не про одну окрему професію, а про цілий виробничо-монтажний ланцюг. Монтаж вікон, дверей, фасадів і світлопрозорих конструкцій поки неможливо замінити ні роботами, ні штучним інтелектом", – поділився з РБК-Україна Михайло Орленко, директор Асоціації "Українські виробники світлопрозорих конструкцій".

Запити роботодавців та шукачів роботи не співпадають. Дані Державного центру зайнятості (інфографіка РБК-Україна)

Станом на початок 2026 року в Україні офіційно зареєстровано 4,6 млн внутрішньо переміщених осіб, свідчать дані Міністерства соціальної політики. Але існують й інші оцінки явища.

"У реєстрі досі залишаються колишні "пенсійні туристи" – люди, які жили на непідконтрольних територіях, але приїздили за пенсією. Їх ніхто звідти не вичистив. Якщо подивитися на розподіл за регіонами, найбільше зареєстрованих ВПО – у Донецькій та Луганській областях. Але в Луганській вже не може бути жодних ВПО. Реальна кількість переселенців – на рівні 3-3,5 мільйонів", – запевнив РБК-Україна Олексій Позняк, завідувач відділу міграції Інституту демографії НАН України.

Станом на початок 2026 року в Україні офіційно зареєстровано 4,6 млн внутрішньо переміщених осіб. Дані Міністерства соціальної політики (інфографіка РБК-Україна)

Паралельно за кордоном, за оцінками Центру економічної стратегії (ЦЕС) на січень 2026 року, перебувало 5,6 млн українських біженців. Масове повернення більшості з них у найближчій перспективі малоймовірне.

При цьому на Єдиному порталі вакансій Державної центру зайнятості регулярно спостерігається парадоксальна картина: відкритих пропозицій роботи більше, ніж зареєстрованих шукачів. Це створює глибоку структурну аномалію: вакансії є, проте профіль кандидатів не відповідає потребам бізнесу, особливо у галузях з важкою фізичною працею.

Бізнес змушений шукати рішення, в тому числі й за кордоном. Адже місцевих рук фізично не вистачає.

При цьому слід зауважити, що кількість офіційно виданих дозволів на роботу в Україні для іноземних працівників зовсім не така страхітлива, як може здатися з медіашуму. За даними, якими поділився з РБК-Україна Олексій Ящук, виконавчий директор групи компаній "Хаскі", за перший квартал 2026 року держава видала іноземцям лише 3 554 дозволи. За весь 2025 рік – трохи більше 7 тисяч.

"Це більше, ніж в 2022-2024 роках, коли щороку видавали від 3 до 4,7 тисяч дозволів. Але це суттєво менше, ніж було до 2022-го року", – уточнив Олексій Ящук.

Втім, тема працевлаштування в країні мігрантів дуже розігріта. Але слід зауважити, що проблема носить якісний, а не кількісний характер.

Ціна питання: економічний розрахунок

Скільки ж коштує бізнесу працевлаштування мігрантів та ВПО? Коли цифри стають поряд, картина виходить красномовна.

"Для того, щоб навіть некваліфікований іноземець з бідної країни приїхав працювати в Україну, йому потрібно платити мінімум 30 тисяч гривень на місяць. Крім того, його потрібно забезпечити житлом. Приблизно 1 тисячу доларів треба буде заплатити міжнародній рекрутинговій компанії за пошук такого працівника", – пояснив РБК-Україна кандидат економічних наук, незалежний експерт Олександр Хмелевський, який загалом критично ставиться до залучення іноземних працівників.

За його словами, іноземний працівник обходиться компанії мінімум в 40 тисяч гривень на місяць. Тоді як українець готовий виконувати таку саму некваліфіковану фізичну роботу за 10-15 тисяч гривень.

Польський аналітик Томаш Богдевич з Gremi Personal на прохання РБК-Україна підтвердив порядок цифр.

"Основні витрати бізнесу в такій моделі – це не зарплата, а саме доставка та легалізація працівника. У середньому вони становлять близько 1000-1500 доларів на одну людину", – зазначив фахівець.

Самі роботодавці, що вже мають досвід роботи з іноземними працівниками, описують цей шлях як "досить складний і недешевий процес". За словами Михайла Орленка, витрати для бізнесу при залученні іноземних працівників складаються не лише із заробітної плати. Це також послуги посередників, підготовка документів, оформлення дозволів, візові процедури, логістика, проживання, побутова адаптація, іноді – перекладачі.

"Якщо подивитись з боку роботодавця, то саме йому потрібно конкурувати за цих потенційних іноземних робітників. Він стикнеться з рядом проблем: кілька місяців часу з моменту початку оформлення документів до моменту приїзду робітників; додаткові фінансові затрати на отримання дозволів; мовний бар'єр; невідомий рівень кваліфікації", – додає Олексій Ящук.

Чому це не працює: три системні бар'єри

Якщо ВПО теоретично вигідніші за мігрантів – чому роботодавці все одно звертаються до послуг нерезидентів? РБК-Україна нарахувало три бар'єри, кожен з яких сам по собі не є нездоланним. Але разом вони утворюють стіну.

Бар'єр №1 – житло і мобільність. Понад 50% ВПО готові змінити регіон заради роботи – але не мають де жити. Ціни на оренду в Києві на 22% вищі за середні по країні. Тим часом роботодавці для іноземних робітників гуртожитки забезпечують самі – а для ВПО такої практики немає.

"Польський досвід показує, що ринок праці сам по собі не здатен поєднати вакансію, працівника та житло. Цей зв'язок потребує окремої системи координації", – коментує Томаш Богдевич.

Практичний приклад: ВПО з Маріуполя готовий їхати до Черкас на будівництво. Але куди селитися першого тижня, якщо гуртожитку немає, а оренда в місті коштує 8 000–12 000 гривень? Частина підприємств уже самостійно вирішила питання проживання для своїх іноземних працівників – хтось будує, а хтось уже побудував гуртожитки на території власних заводів. Для ВПО такого механізму немає.

Бар'єр №2 – невидимість на ринку праці. Серед зареєстрованих безробітних – понад 80% жінки. Дефіцит найгостріший у будівництві, де потрібні чоловіки. Але де ж ВПО-чоловіки?

Частково дефіцит викликаний тим, що сотні тисяч чоловіків захищають Україну в лавах ЗСУ. Проте, на думку експертів, об'єктивно більше ринок втратив від нелегальної еміграції чоловіків за кордон та внаслідок переховування від мобілізації.

"Переважна більшість чоловіків призовного віку, які не мають "броні", не хочуть ставати на облік в центри зайнятості та не хочуть офіційно працевлаштовуватись на роботу, бо інформація про них одразу потраплятиме до ТЦК. Внаслідок цього ринок "почорнів", – констатує Олексій Ящук.

Результат: вакансія і кандидат існують, але не зустрічаються. Вони перебувають у різних системах обліку. Роботодавець не знає, де шукати ВПО-чоловіка без виходу на держслужбу зайнятості. Тут виникає питання до системи: чи є механізм анонімного або "безпечного" підбору для ВПО, що уникають реєстрації? У ДЦЗ наголошують, що значна частина сервісів уже переведена в онлайн-формат.

"Наразі більшість сервісів служби зайнятості доступні в цифровому форматі. Через офіційний сайт можна не тільки шукати роботу, а й отримати консультації, подати заявки на грант або ваучер на навчання", – повідомив РБК-Україна заступник директора Державної центру зайнятості Станіслав Павленко.

Бар'єр №3 – розрив кваліфікацій і комунікації. Ця проблема – найскладніша для системного вирішення. Вона складається з двох шарів, що рухаються назустріч один одному, але так і не стикаються.

"Основна причина низької зайнятості ВПО – невідповідність між їхньою кваліфікацією та тими вакансіями, які пропонує ринок праці в регіонах переміщення. Люди переміщуються з промислових регіонів Сходу в аграрні регіони Центру – це безпосередньо впливає на зайнятість. Якщо 30-річному ще відносно легко освоїти нову спеціальність, то для людини 50-60 років це вже дуже проблематично", – зазначає Олексій Позняк.

При цьому програма ваучерів на перенавчання – до 33 280 гривень – існує. Але її відомість серед ВПО критично низька.

У 2025 році ваучером скористалися лише 5 430 ВПО. Разом з тим, за даними ДЦЗ, з майже 16 тисяч учасників програми, яких опитали після навчання, роботу знайшли близько 2 тисяч. Інші підвищили зарплату, стали підприємцями або зробили кар'єрне зростання. А 42% відзначили покращення самооцінки та емоційного стану – ефект, який важко оцінити у грошах.

Три системні бар'єри, що заважають працевлаштуванню ВПО (інфографіка РБК-Україна)

До того ж слід пам'ятати, що ВПО переїжджають не від того, що в їхніх містах немає роботи, а через війну. І тут, на думку фахівців, навіть підвищення ставки не допоможе. Бо якщо людина в офісі отримувала умовних 800 доларів, то за 1000 доларів та місце в гуртожитку не стане будівельником.

"Українці тікають не від бідності, а від війни. І ми вже бачимо це й по країнах ЄС: деякі вакансії українцями не можна закрити. Роботу на заводі з важкими умовами ми вже навіть не пропонуємо українцям – а лише мігрантам з Південної Америки або Південно-Східної Азії" – розповів РБК-Україна Нікіта Наконечний, директор з маркетингу Агенції працевлаштування в ЄС Altego Agency.

Ніяких упереджень – лише системні проблеми

Роботодавці, науковці та рекрутери описують ту саму реальність – але з різних боків. Картина, яка складається, не залишає місця для простих рішень.

"Як керівник бізнесу, через який проходять тисячі різних працівників, я можу стверджувати, що ніякого упередженого ставлення до ВПО немає. ВПО отримують ті ж пропозиції роботи, що і всі", – запевняє Олексій Ящук.

Але відсутність упереджень – це не те саме, що вирішена проблема. Михайло Орленко уточнює: готовність брати ВПО є, а от готовності самих ВПО – не завжди.

"Багато підприємств вже готові брати ВПО на роботу навіть без компенсаційних програм, якщо людина має бажання працювати, навчатися і закріпитися в професії. Бар’єр часто в іншому: частина ВПО не готова переходити у фізично складну виробничу або монтажну роботу, частина живе в режимі невизначеності, частина орієнтується на соціальні виплати", – зазначає Михайло Орленко.

При цьому він стверджує: ВПО – важливий резерв, але не достатній. Україна не зможе закрити кадровий дефіцит лише власними переселенцями. Компенсація та житло – це лише частина рівняння.

"Потрібна ширша система: мотивація людей до праці, професійна орієнтація, коротке практичне навчання, супровід на першому етапі", – додає директор Асоціації "Українські виробники світлопрозорих конструкцій".

Компенсації є. Але їх ніхто не бере

Анна Дерев’янко з Європейської Бізнес Асоціації фіксує те, що підтверджують і самі роботодавці: про держпрограму компенсації за найм ВПО знають – але не використовують.

Державний центр зайнятості уточнив для РБК-Україна: у 2024–2025 роках компенсацією за найм ВПО скористалися по 7,1 тисячі роботодавців щороку – переважно у торгівлі (кожен третій) та переробній промисловості (16%).

"Серед компаній Асоціації наразі лише незначна частина активно користується програмами компенсації за працевлаштування ВПО", – зазначає виконавча директорка EBA.

Причина – не в небажанні. Причина в тому, що гроші не вирішують головного. Бізнес оцінює не суму компенсації, а сукупність умов: чи підходить кандидат за фахом, і – найчастіше – де він житиме.

"Для бізнесу визначальними факторами залишаються насамперед кваліфікація працівника, його професійні навички та відповідність потребам компанії. Комплексний пакет підтримки для ВПО, безумовно, може стати додатковою підтримкою як для самих працівників, так і для роботодавців. Водночас навряд чи лише фінансові компенсації здатні радикально змінити ситуацію на ринку праці", – уточнює Анна Дерев’янко.

Інакше кажучи: компенсація за працевлаштування ВПО – це непогано. Але якщо людині немає де жити в новому місті, жодна компенсація не зрушить ситуацію.

Де насправді зламана система

Якщо звести усі голоси разом – малюнок стає виразним. Проблема не в злій волі – ані роботодавців, ані держави. Проблема в архітектурі: кожен елемент системи працює окремо, але жоден не з’єднує всіх трьох учасників одночасно.

"У структурі служби зайнятості відсутній механізм, який автоматично та одночасно поєднував би вакансію, шукача роботи з-поміж ВПО та доступне житло. Проте окремі елементи такої координації реалізуються через суміжні інструменти", – зазначив Станіслав Павленко.

Ось три тези, які пояснюють ситуацію краще за будь-які програмні документи.

Перша: мігрант дорожчий – але зрозумілий. Роботодавець знає: заплати 1000–1500 доларів за легалізацію, забезпеч гуртожиток, чекай кілька місяців – і людина приїде і працюватиме. Процедура складна й дорога, але прозора. З ВПО – навпаки: формально дешевше і простіше, але що робити з житлом – незрозуміло, і ніхто не підказує.

Друга: гроші є – їх просто не видно. В середньому держава виділяє приблизно 39 тисяч гривень роботодавцю за найм ВПО (це розрахункова середня величина від 8 647 гривень на місяць мінімальної зарплати, що виплачується 3–6 місяців; вона дорівнює від 25 941 гривень до 51 882 гривень, тобто в середньому 38 912 гривень).

А ще до 33 280 гривень (10-кратний прожитковий мінімум станом на 2026 рік) надається за ваучер на перенавчання самому переселенцю. Це реальні інструменти. Але більшість роботодавців про них або не знає, або не розуміє, як ними скористатися. Більшість ВПО про ваучери не чули взагалі.

Третя: відсутній один механізм – і всі три елементи розсипаються. Є вакансія – але немає ВПО поруч. Є ВПО – але немає житла в потрібному місті. Є житлова субсидія – але вона не прив’язана до конкретної вакансії.

На порталі ДЦЗ є вкладка "Вакансії з житлом", і є поодинокі кейси – зокрема, понад 20 переселенців із Донеччини знайшли роботу та дах на Закарпатті завдяки кампанії служби. Але це виняток, а не система.

А ось, наприклад, Польща вже пройшла цей шлях – з масовою трудовою міграцією з України та Азії. Висновок однозначний – ринок сам не впорається.

"Ринок праці сам по собі не здатен поєднати вакансію, працівника та житло. Цей зв’язок потребує окремої системи координації", – зазначає Томаш Богдевич.

Трудова міграція із третіх країн – не рішення

Тему залучення іноземних робітників та зайнятості ВПО неможливо розглядати у відриві від глибшої демографічної кризи, наголошує Володимир Власюк, директор ДП "Укрпромзовнішекспертиза".

"Чисельність українців на підконтрольній території скоротилась із 52 млн у 1992 році до 29,5 млн сьогодні – тобто на 43% за роки незалежності. Жодна європейська країна не має і близько такого падіння. Але питання демографії залишається занедбаним: елементарного перепису населення не проводилось з 2001 року", – поділився він з РБК-Україна.

На його думку, міграційна стратегія, що зараз активно опрацьовується, не повинна підмінити справжній пріоритет – повернення українців. На його думку, найперше потрібно працювати із мільйонами українців працездатного віку в Україні та за кордоном, щоб залучити їх до роботи на батьківщині.

Цю кількість можна оцінити в 3,7-4,1 млн людей. Масово завозити працівників з третіх країн і не працювати заради повернення співвітчизників – це незрозуміло, а в умовах коли українці сконцентровані на війні та фронті навіть цинічно.

Власюк також вказує на економічний вимір проблеми: продуктивність праці в українській промисловості вдвічі-втричі нижча за польську. Це означає, що за правильної інвестиційної політики наявними трудовими ресурсами можна суттєво збільшити ВВП – без масового завезення іноземців.

"Треба спішити не з мігрантами, а зі стратегією повернення українців та з економічною моделлю, яка створить високопродуктивні й добре оплачувані робочі місця, – резюмує Володимир Власюк. – Тільки тоді українці повертатимуться – інакше вони продовжать виїжджати навіть після закінчення війни".

В уряді це, схоже, розуміють. Зокрема, міністр економіки, довкілля та сільського господарства Олексій Соболев в інтерв'ю РБК-Україна наголосив, що пріоритетом держави залишається максимальне залучення власних резервів, а не масовий імпорт трудових мігрантів.

За його словами, для забезпечення 7% щорічного зростання ВВП Україні протягом наступних 10 років потрібно 4,5 млн додаткових працівників. Держава планує шукати їх насамперед усередині країни – серед 18 млн людей, які зараз поза ринком праці. Йдеться про залучення молоді, осіб 50+, людей з інвалідністю та часткову легалізацію тих, хто уникає офіційного працевлаштування.

Другим ключовим напрямком Соболев називає повернення українців із-за кордону. Для чого вже запускаються спеціальні хаби та програми підтримки з житлом, освітою та працевлаштуванням.

"Ми провели "трудовий Кабмін" два тижні тому. Програми для молодих людей – щоб більше їх залучити в ринок праці – це те, над чим ми працюємо, – запевнив міністр. – І це значно легший і швидший ресурс, ніж додаткова міграція".

Питання-відповідь (FAQ)

– Чому в Україні дефіцит кадрів при великій кількості ВПО?

– Вакансії та кандидати часто не збігаються за професією, регіоном і умовами роботи.

– Скільки працівників бракує Україні?

– Близько 4,5 млн людей упродовж наступних 10 років.

– Чому бізнес наймає іноземців?

– Бо на частину вакансій в Україні просто не вистачає працівників.

– Скільки коштує залучення мігранта?

– Для бізнесу – щонайменше 40 тисяч гривень на місяць плюс витрати на легалізацію.

– Чому ВПО не переїжджають заради роботи?

– Головна причина – відсутність доступного житла.

– Які ще бар’єри є для ВПО?

– Невідповідність кваліфікації та страх офіційного працевлаштування у частини чоловіків.

– Яку компенсацію дає держава роботодавцям?

– У середньому близько 39 тисяч гривень за працевлаштування ВПО.

– Чи можуть ВПО пройти перенавчання?

– Так, держава дає ваучери до 33,3 тисячі гривень.

– Чому держпрограми працюють слабко?

– Про них часто не знають ані бізнес, ані самі переселенці.

– Чи вирішить проблему масове ввезення мігрантів?

– Більшість експертів вважають, що ні.

– На що робить ставку уряд?

– На повернення українців і залучення внутрішніх резервів ринку праці.