Катерина "Мяу" Троян проміняла успішну кар'єру в ІT-сфері на пульт від FPV-дрона. За майже півтора року служби у 82-й бригаді вона стала успішною операторкою, здійснивши понад тисячу вильотів. Спершу знищувала ворога під Вовчанськом, тоді на Курському напрямку і Покровському. Зрештою той для неї став останнім...
Під час виконання бойового завдання 5 червня 2025 року Катерина отримала важке поранення. Наступного дня у лікарні Дніпра вона померла. Їй було лише 32 роки. З Катериною попрощались у Києві під вигуки "честь і шана нашій дівчинці-героїні". Родина та друзі ініціювали петицію для збору голосів на присвоєння їй звання Героя України. Збір ще триває.
"Катя увірвалась вихором у моє життя і змінила мене. Це дівчина із дуже непростою долею, яка робила своє життя насиченим. Її девіз – "Happines is a choice" (у перекладі з англ. означає "щастя – це вибір"). З цією фразою вона набила собі тату", – розповідає коханий Катерини, колишній військовий Олексій "Гагарін" Дух.
Нижче наводимо пряму мову Олексія – спогади про Катерину "Мяу" Троян.
Ми познайомились в інтернеті у 2023 році. Мені сподобався її профіль на Tinder через прикольну анкету, в якій було написано: "Мій психолог порадив ходити на побачення, тому я тут". У нас відбувся "метч". Перше, що мені Катя написала: "Мені подобаються твої очі, а ще більше – те, чим ти займаєшся". А я тоді був військовим. І з цієї фрази у нас все досить швидко закрутилось.
Фактор війни вплинув на розвиток стосунків – це той момент, коли ти намагаєшся знайти щось хороше навколо себе, розвивати й отримувати максимум. І звісно, на це вплинула сама Катя – з таким бурхливим і яскравим характером.
Ми не мали можливості багато часу проводити разом, але спільний наш час був динамічним, цікавим і різноманітним. Я періодично приїжджав в Київ, ми знаходили кожну хвилинку для зустрічі. Коли півтора місяця проходив навчання у столиці, майже весь його провели разом, з'їздили в Карпати.
Катя працювала тестувальницею в міжнародній ІT-компанії. Була яскравою, дуже комунікабельною, мала багато інтересів: каталась на сноуборді, любила гори, навіть в похід на Арарат ходила. У неї був дуже хороший смак на музику, вона постійно ділилась з друзями треками.
На початку війни Катя виїхала до тітки в Єгипет, потім переїхала в Угорщину, але не змогла спостерігати з-за кордону за тим, що відбувається в Україні й повернулася додому. Катя насправді дуже сильно боялась вибухів, від них у неї був великий стрес. Але попри це, вона вирішила залишитись тут.
Крім роботи, займалась волонтерством, допомагала друзям зі свого сноубордського ком'юніті, які пішли на фронт. Але їй здавалося, що цього мало і вона намагалась бути ще ближче до війни.
Рішення долучитись до армії не було різким, воно назрівало поступово. Іноді Катя говорила про це в жарт: "Піду хоча б діловодом в штаб, щоб хоч щось більше робити". У неї був сильний, але вразливий характер, а армія – не дуже комфортна структура, тому я її відмовляв.
На весні 2023-го вона заявила, що піде вчитись на оператора FPV і планує вибирати підрозділ. Поклавши руку на серце, чесно скажу, я думав, що може їй це не зайде навчання, не сподобається. Я не дуже хотів прийняти це, що вона піде служити. Але відмовити її було нереально. У неї був потужний характер: якщо щось захотіла, ніхто на неї не зміг вже впливати.
Позивний "Мяу" отримала ще у в учебці, у ній завжди щось було котяче (За однією з теорій таке псевдо дали через те, що Катя носила панамки із котячими вушками, – Ред.) Катя хотіла потрапити у мій підрозділ, але я розумів, що це буде не круто, бо сильно почну переживати за неї, це впливало б на мою роботу. У неї друг служив у 82-й бригаді, вона пішла до них у підрозділ дронів.
Про важкі моменти на фронті вона мало розказувала, але я військовий і сам розумію, що там відбувалось. У неї були складні задачі під час Курського наступу. Було важко і морально, і фізично: багато годин поспіль працювала, переживала через втрати серед побратимів.
Про свою мотивацію Катя писала наступне: "Хочу заслужити перемогу, бути безпосереднім розробником проєкту "Україна" разом із кращою національно-свідомою командою".
Фото Каті вибрали для проєкту "Жінки в армії України", яку презентував сам Валерій Залужний у Лондоні. Тоді журналісти вказали про тисячу вильотів "Мяу", але їх ніхто насправді не рахував. Катя була ефективним оператором, я бачив її відео уражень. У неї була цілеспрямованість: якщо бралась за якусь роботу, то вона цьому віддавалась.
За півтора року активної служби вона стала не просто пілотом, а й електронщиком – навчилась паяти і збирати обладнання, хоч не мала досвіду у цьому. Навіть під час відпочинку багато часу витрачала на підготовку, на те, щоб придбати якесь обладнання, відтестувати його.
Катя на себе брала велику частину підрозділу – в армії багато людей старшого віку, яким складніше розібратися у нових технологія, а IT-досвід дозволяв їй перепрошивати дрони, тому вона цим активно займалась.
За два роки стосунків ми мало провели часу разом, але багато спілкувалися онлайн. Мені дуже сильно не вистачає тієї переписки. Ми завжди були на зв'язку, завдяки повідомленням у нас була постійна присутність один одного в житті.
Саме через повідомлення я дізнався, що сталось горе. У четвер вранці (5 червня, – Ред.) я написав Каті, але відповіді довго не було. Після обіду знову написав, але побачив, що повідомлення не доставлені – це дуже поганий знак, бо в її бліндажі завжди працює Starlink і є інтернет. Я набрав її командира і той сказав, що Катю через важке поранення терміново везуть з Краматорська у лікарню Мечникова в Дніпро.
Я одразу поїхав до неї. Я навіть припустити не міг, що це може бути останній шанс попрощатися. Думав: у нас є гарні можливості й зв'язки, полікуємо її тут, відправимо на реабілітацію за кордон, витягнемо.
О 12.20 наступного дня серце Каті не витримало всіх реабілітаційних дій і вона померла. Лікарі зробили все, що можна.
Жодного передчуття перед загибеллю Каті у мене не було, хіба якесь побоювання, бо я знав, де вона знаходилась і розумів, що щось може статись. Але такі думки постійно відганяв.
За кілька місяців до загибелі Катя залишила дружині мого брата конверт, просила передати мені у разі її смерті.
Напевно Катя теж не мала поганого передчуття. Прощальний лист залишила, бо тоді була важка смуга – загинуло кілька побратимів поспіль. Вона розуміла, що може статись.
Ми навіть жартома говорили про можливість загибелі, коли я ще був військовим, а вона цивільна. Що було б доцільно навчитись писати заповіти, залишити побажання щодо поховання. Але водночас Катя нічого цього не зробила, думаю, в неї не було поганих думок.
Я завжди світ відчуваю у двох площинах. Перше – емоціональне сприйняття, друге – розумом. Тому розумію, що вже нічого не можна змінити, але з емоційної сторони – важко. Змиритись і прийняти це, мені поки не вдається.
З Катею ми багато говорили про спільних друзів, які загинули. Про те, хто з них отримав звання Героя України. Вважаю, що для полеглих захисників має бути окрема нагорода, яка не залежить від збору підписів. Бо хтось має багато друзів і завдяки їм, може отримати звання Героя, а хтось віддано воював, але про нього мало хто знає.
На життя після війни у Каті було багато планів: від відбудови України та перетворення на потужну державу, до створення сім'ї й народження дітей. Вона хотіла залишитись жити в Україні.
Для мене найголовніше, щоб Катя була в моїй пам'яті і пам’яті родичів, друзів. Щоб її згадували знайомі на подіях, до яких вона була дотична. Впевнений, що друзі зі сноуборд-ком’юніті при зустрічах це роблять.
Загибель Каті має бути нагадуванням нам усім, що не маємо права зупинятись і повинні закінчити цю війну перемогою. Коли втрачаєш найближчих, сильніше розумієш ціну майбутнього.
Катя – це уособлення нашої України, нашої боротьби. Вона віддала своє життя заради країни. Її історія – це поєднання милої яскравої дівчинки, яка вміла насолоджуватись життям, та іншої її сторони – справжнього воїна. Можливо, пафосно прозвучить, але це справжня українка.