Гонка наступів. Що визначить хід війни в Україні та змінить розстановку сил на фронті
Україна та Росія готуються до весняних наступів. Які фактори та озброєння визначатимуть подальший хід війни – у матеріалі РБК-Україна.
Військово-політичне керівництво України прогнозує, що 2023-й стане роком нашої перемоги. Західні аналітики та чиновники мають більш стримані оцінки. Чимало з них вважає, що бойові дії можуть затягнутися і на 2024-й, і навіть на 2025 рік. Варто визнати, що цей песимізм не є безпідставний.
Після 11 місяців широкомасштабної агресії Путін все ще демонструє прагнення взяти реванш, попри величезні людські втрати та економічні збитки. Розвідки та військові органи різних країн стверджують, що Росія збирається невдовзі перейти в новий наступ.
Основне побоювання, на яке наштовхує ця інформація: наскільки українська армія здатна відбити цей удар без нарощування постачання зброї та організувати власний контрнаступ, який, ймовірно, планується цієї весни. Цим питанням напевно ставляться не лише в Україні, а й у західних столицях. І в разі зволікання з постачанням зброї час може опинитися не на нашому боці.
Стратегія війни на виснаження, яку світу нав'язує Москва, схоже, змусила Європу та США зайняти більш рішучу позицію. Починаючи з грудня, партнери пообіцяли Україні список озброєнь, безпрецедентний за своїми масштабами та зразками, зокрема майже 150 артилерійських систем, понад 1400 одиниць бронетехніки.
Швеція передасть 12 САУ Archer, які часто називають найкращими та скорострільними у світі. США, Німеччина та Нідерланди відправлять три батареї Patriot, що ще у жовтні, в період масованих ракетних обстрілів, здавалося чимось неймовірним. Плюс, Франція та Італія закінчують останні приготування, перш ніж передати ще один сучасний зенітно-ракетний комплекс ППО SAMP-T. Але, мабуть, головний перелом останніх місяців – це танки "натівських" номенклатур, постачання яких досі були під негласним табу.
Танки
Росіяни місяцями намагаються закріпитися на окупованих територіях, готуючись до нових наступальних операцій ЗСУ. Тому танки потрібні Україні, щоби проривати оборону супротивника, знищувати ворожу логістику та інші військові об'єкти. Яка кількість машин є на озброєнні нашої армії і скільки їх числиться лише "на папері" – залишається таємницею. У неформальних розмовах поінформовані співрозмовники кажуть, що ці показники сильно відрізняються і 300 додаткових танків матимуть для нас величезну вагу.
Та проблема в тому, що запаси радянських зразків по світу вже закінчуються. Тому, щоб озброїти Україну, Заходу доводиться порушити власне вето на постачання машин, виготовлених у країнах НАТО. Провідні моделі танків – Challenger 2, Leclerc, M1A2 Abrams та Leopard – створювалися для того, щоби протистояти радянським зразкам, навіть за умов чисельної переваги бронетехніки у противника.
За своїми характеристиками вони перевершують більшість нинішніх номенклатур, які є на озброєнні ворожої армії. З російських варіантів позмагатися з цими танками можуть хіба що Т-90М, але їх було випущено близько сотні і зараз вони виробляються в дуже обмежених обсягах (якщо виробляються взагалі).
Навколо поставок західних танків останніми тижнями точилася напружена закулісна дискусія західних лідерів із Берліном. Декілька європейських країн погодилися поділитися своїми Leopard 2, але для цього потрібен дозвіл Німеччини. Союзникам вдалося переконати канцлера Олафа Шольца дати добро на постачання та реекспорт цих машин лише після того, як США погодилися відправити Україні свої Abrams. Хоча раніше в Білому домі та Пентагоні відкидали таку можливість, мотивуючи це тим, що американські машини надто складні в експлуатації та ремонті. Вони мають газотурбінний двигун, який працює на авіаційному, а не дизельному паливі.
Категоричність США – одна з причин, чому Україна сфокусувалася саме на німецьких Leopard 2. Але не менш важливий чинник – їхня поширеність. Понад дві з половиною тисячі цих танків у різних модифікаціях перебувають на озброєнні десятка країн Європи. Це спрощує їхнє обслуговування, плюс дозволить зібрати більше одиниць "в складчину", маючи дозвіл Німеччини.
Для порівняння, кількість Challenger 2 та Leclerc обчислюється сотнями. Перші є лише на озброєнні Великобританії та Оману, другі – у Франції та ОАЕ. Кількість випущених Abrams більша ніж Leopard2, але США поки не передавали їх на озброєння іншим країнам НАТО, перші поставки очікуються до Польщі.
З офіційних заяв випливає, що західні партнери пообіцяли відправити 112 танків Leopard 2, які можуть з'явитися в Україні протягом двох-трьох місяців. Принаймні такий термін потрібен для навчання екіпажів. Ще 14 танків Challenger 2 Великобританія передасть нам "до літа". Білий дім має намір поставити 31 танк M1A2 Abrams. Посол України у Франції Вадим Омельченко каже, що країни Заходу загалом підтвердили свою згоду передати Україні 321 важкий танк. Ймовірно, до цього числа також входять глибоко модифіковані радянські Т-72. Різносортиця цих машин, ймовірно, додасть складнощів у їхній логістиці, ремонті та обслуговуванні. Але навряд чи це стане критичним викликом для української армії, про що гуде російська пропаганда.
Що стосується американських Abrams – на їхні постачання підуть місяці. Видання Washington Post стверджує, що вони прибудуть до нашої країни лише до кінця цього чи навіть на початку наступного року. США вирішили не передавати їх із військових запасів, а закупити у рамках Ініціативи сприяння безпеці України (програма USAI).
Можливий мотив, чому Штати пішли тривалішим шляхом – це специфічна броня Abrams. Оригінальний захист цих машин містить збіднений уран і він заборонений для експорту. Поставляючи Abrams до інших країн, США замінюють цей захист. Так що основна версія – такий великий термін необхідний, щоби збудувати нові машини без уранової броні.
Винищувачі, далекобійна зброя та снаряди
Очікується, що після прогресу у питанні танків наступний "Рамштайн", який відбудеться у лютому, стане авіаційним. Україна розраховує, що Захід відмовиться від свого чергового "табу" і дозволить постачання власних бойових літаків. Вони необхідні, щоб захистити небо та посилити операції армії на фронті. Запаси радянської авіації у західних країн також закінчуються. А найновіші винищувачі, що є в арсеналі українських Повітряних сил – Су-27 – 1991 року. У сфері авіації у росіян є очевидна перевага.
Багато союзників все ще побоюються реакції Москви на можливу передачу винищувачів – чи Путін не розцінить це як ескалацію. Ще один чинник, який непокоїть Захід – чи не стане Україна обстрілювати російську територію їхньою технікою. Але хороший знак у тому, що тема постачання винищувачів вже стала предметом публічних дискусій.
Франція та Нідерланди заявили, що припускають таку можливістю. Польща згодна передати Україні літаки F-16, але координуватиме свої дії із союзниками. Однак не всі країни займають таку ж позицію. Німеччина поки що залишається категоричною. Американські ЗМІ повідомили, що вчора Байден відкинув постачання Україні F-16. При тому, що раніше в Білому домі говорили протилежне.
Речник Повітряних сил ЗСУ Юрій Ігнат каже, що у пріоритеті для України отримати американські винищувачі F-16. Але також як варіанти розглядаються французькі бойові літаки Rafale та шведські Gripen. Чому саме F-16? Причина приблизно та ж сама, що і у випадку з Leopard – широке коло потенційних донорів. Наприклад, Нідерланди взагалі збираються виводити їх з експлуатації, замінивши на нові F-35.
Але передача винищувачів – все ж таки складніший процес, ніж постачання танків. По-перше, на навчання пілотів і команд наземного обслуговування може піти щонайменше півроку. По-друге, потрібно підготувати покриття аеродромів, що, зрештою, не є принциповою проблемою.
Основний виклик – це захист цих літаків, які точно стануть мішенню росіян. Захистити винищувачі від ударів балістичних або гіперзвукових ракет "Кинжал" Україна буде здатна лише після отримання систем Patriot або SAMP/T, які очікуються навесні. Можливо, розгортання цих комплексів таки стане першим кроком до передачі західних бойових літаків.
Побоювання союзників щодо передачі ATACMS такі ж, як і у випадку з літаками. Ці ракети здатні стріляти на відстань до 300 км. Їх можна використовувати за допомогою установок M270 MLRS та M142 HIMARS, які вже є в арсеналі ЗСУ. Однак на озброєнні ЗСУ є поки що лише ракети з дальністю до 80 кілометрів (GMLRS), які вже змогли змінити баланс сил на фронті минулого літа.
Українська армія вражала ворожі склади з боєприпасами по всій зоні бойових дій. Імовірно, саме завдяки HIMARS росіяни втратили значні запаси снарядів, і інтенсивність роботи їхньої артилерії почала поступово знижуватись у рази. Ці комплекси відіграли провідну роль, коли окупантів вичавлювали з правого берега Херсонської області. Але росіяни адаптуються до загроз та почали вибудовувати свою логістику поза радіусом наявних ракет до HIMARS.
Щоби підготувати наступальну операцію, українській армії необхідно відрізати чи принаймні сильно ускладнити головні шляхи постачання противника у зоні майбутньої атаки. Як це, наприклад, було, коли звільнявся Херсон. Але якщо говорити про прорив до Азовського моря, то ключові логістичні маршрути окупантів знаходяться поза дією GMLRS.
Передача далекобійних ракет ATACMS чи інших систем великої дальності кардинально б змінила ситуацію. Напівмірою могли б стати бомби GLSDB, які здатні вражати російські тили на відстані до 150 кілометрів – також за допомогою систем HIMARS і M270. Але на їхнє виробництво може піти до дев'яти місяців. Слід зазначити, що в середині січня видання Politico повідомило, що ці ракети увійдуть до нового пакету військової допомоги США. Але у списку, який оголосив Пентагон, було вказано лише боєприпаси для систем HIMARS. Це породило версії про те, що США нібито не стали офіційно афішувати передачу більш далекобійних боєприпасів.
Ще один ключовий інструмент завдання втрат противнику – артилерія. Навесні та влітку росіяни вистрілювали близько 50-60 тисяч снарядів на добу, зараз вони вже не можуть дозволити собі таку інтенсивність вогню. Великий міф у тому, що в Москви нібито невичерпні запаси боєприпасів – мільйони. Російські опозиційні ЗМІ писали, що на початку війни РФ могла виготовляти приблизно 1,5 мільйонів снарядів на рік, але незрозуміло, наскільки ці цифри близькі до реальності.
Москва дійсно може мати суттєві запаси старих радянських снарядів, але на їх відновлення потрібен час. Як би там не було, Росія "не від хорошого життя" шукає боєприпаси в Білорусі, Північній Кореї та Ірані. Ще один показовий момент: противник почав частіше використовувати на фронті бойову авіацію, компенсуючи роботу артилерії. Результат можна побачити у щоденному зведенні знищеної техніки окупантів, де помітно зросла кількість літаків та гелікоптерів.
Захід, зрозуміло, не здатний забезпечувати постачання на рівні 50-60 тисяч снарядів на добу. Середня інтенсивність використання Україною боєприпасів – приблизно 5 тисяч пострілів на день. З грудня союзники пообіцяли надіслати нам понад 600 тисяч снарядів – це вистачить ЗСУ на декілька місяців. Дуже важливо, щоб ці обсяги принаймні зберігалися на такому ж рівні. Плюс, наш Укроборонпром також запустив власне виробництво снарядів калібру 152 та 122 мм.
Останніми роками Пентагон замовляв у заводів до 150 тисяч артилерійських снарядів на рік. У наступні два роки США збираються вийти на показник 90 тисяч снарядів на місяць, що допоможе закрити частину потреб української армії. До того ж на відміну від росіян в арсеналі ЗСУ точніші артилерійські системи. Тому немає необхідності воювати кількістю, достатньо завдавати ударів по конкретних об'єктах та складах, які можуть знекровити ворога та обрушити його оборону. Як це, наприклад, було під час наступу на Харківщині, коли в українських бійців була досить обмежена кількість снарядів.
Мобілізація в РФ та фактор Білорусі
Перша хвиля часткової мобілізації у Росії допомогла агресору стабілізувати фронт. Приблизно половину із 300 тисяч новобранців Москва одразу кидала на передову для відновлення вже сформованих частин та підрозділів. І незважаючи на відсутність будь-якої попередньої підготовки, своєю кількістю вони зуміли закрити проблемні ділянки та зупинити український наступ. Наприклад, у Луганській області у районі Сватове – Кремінна.
Ще приблизно 150-200 тисяч противник залишив тренувати у тилу і після навчання поступово перекидає на фронт. Наша розвідка стверджує, що зараз Росія хоче розпочати другу хвилю мобілізації та зібрати ще близько півмільйона солдатів. У НАТО називають скромнішу цифру – плюс 200 тисяч.
Але тут Москві так чи інакше доведеться зіткнутися відразу з двома проблемами. Перша – де шукати озброєння та екіпірування для такої маси, якщо навіть ті війська, що вже знаходяться в операційних зонах, Росія не здатна забезпечити належним чином?
Друге питання – як їх підготувати, якщо власна російська мобілізаційна система може одноетапно розмістити та навчити не більше 150 тисяч новобранців? Тому Кремлю доводиться вдаватися до послуг Лукашенка. Москва з жовтня експлуатує мобілізаційну інфраструктуру Білорусі, щоб готувати своїх солдатів, і одночасно створювати ілюзію походу на Київ чи Волинь.
На сьогодні це можна розцінювати не більше ніж ілюзію, тому що на білоруській території знаходиться лише 9 тисяч російських військовослужбовців. З них сухопутний компонент становить 5,8 тисяч осіб, тобто це ті, що можуть проводити наземні атаки, штурми, наступи. Цієї кількості досить хіба для того, щоби вступити в якісь бої при кордоні із заздалегідь програшним результатом. Навіть якщо додати приблизно 15 тисяч боєздатних білоруських військ – це не вплине на шанси росіян.
Тож на сьогодні прямої загрози наступу Росії з Білорусі немає. Те, як змінюватиметься рівень цієї загрози в наступні місяці, залежить від подій на Сході. Якщо противник зуміє досягти своєї головної мети та захопити всю територію Донбасу, навряд чи він зупиниться перед "спокусою" знову піти на Київ, щоб "закріпити" свій успіх. Підстав вважати, що йому це вдасться, немає.
Втім, не можна виключати зовсім протилежний варіант. Росія може відкрити другий фронт із Білорусі, щоб скувати наші війська на півночі та відволікти від основної точки боїв. Але в такому разі Москва, скоріше, також розпорошить свої сили і навряд чи досягне бажаного результату. Українська оборона на півночі на порядок більш підготовлена, ніж рік тому. Однак цей удар змусить ЗСУ почекати з майбутніми контрнаступами на інших ділянках фронту.
***
Країни Європи та США надто довго керувалися страхом роздратувати Росію. Навпаки: бачачи слабку реакцію колективного Заходу, Кремль наважувався дедалі більше нарощувати ескалацію. Якими б заявами не вибухали московські чиновники, далі слів їхні погрози не виходили. Кремль просто не здатний на пряму конфронтацію з НАТО, тим більше тепер – після 11 місяців виснажливих боїв в Україні.
Миротворча позиція Заходу не зуміла запобігти війні тоді, у лютому минулого року, і напевно не зможе змусити Путіна піти назад тепер. Більше того, Росія демонструє готовність воювати ще як мінімум пару років, сподіваючись перемогти або повністю послабити Україну.
Дуже схоже на те, що це розуміння нарешті почало приходити в західні столиці, які замість постачання військової допомоги намагалися всадити нас за стіл переговорів. Можна з обережністю припустити, що нарощування постачання озброєння – перший сигнал Путіну про те, що Захід готовий підтримувати Україну настільки й доти, доки Росія не буде змушена відступити. Важко сказати: чи станеться це в 2023-му, але він, напевно, стане роком багатьох українських перемог на полі бою.