У колонці для РБК-Україна директорка з комунікацій та взаємодії з урядом Kernel Олена Плахова пояснює, чому під час війни бізнес і медіа мають чітко розмежовувати відповідальність, а розголошення чутливих операційних даних може загрожувати не лише компаніям, а й безпеці людей та економічній стійкості країни.
На п'ятому році великої війни час чесно зафіксувати реальність, у якій працюють і український бізнес, і медіа. Війна, ракетні удари та вимушені зупинки виробництв не вкладаються у стандарти кризових комунікацій мирного часу, де компанія має розповісти про кожен свій крок і закрити будь-яку інформаційну паузу.
Ми живемо у воєнній економіці. І в ній працює одне базове правило дорослості: кожен несе відповідальність за власні дії та слова.
Сьогодні український бізнес під щоденними обстрілами робить надзусилля, аби утримувати команди, виплачувати зарплати, зберігати виробничу базу та наповнювати бюджет. Коли по критичних активах б'ють ракети та дрони, бізнес робить свою частину роботи: рятує життя працівників, фіксує наслідки, адаптує витрати, тримає внутрішній ринок та експорт і чесно повідомляє суспільству те, що можна сказати і потрібно знати.
Натомість частина редакцій досі працює за інерцією мирного часу або за логікою клікбейту, намагаючись перетворити інформацію на хайп і витягнути з бізнесу чутливі операційні деталі під виглядом стандартних запитів.
Навіть якщо державний орган чи служба випустили в публічний простір необдуманий текст про наслідки обстрілів, не оцінивши ступінь ризику – медіа не є сліпим ретранслятором. Задача редакції під час війни полягає в тому, щоб зважити, чи варто це тиражувати і що конкретно така публікація дасть ворогу.
Кожного разу, формулюючи запитання чи готуючи матеріал, журналіст спершу має поставити собі одне запитання: чи дає це ворогу додаткову інформацію, а нам усім – від бізнесу до конкретної людини – несе пряму небезпеку?
Сьогодні робота медіа виходить далеко за межі боротьби за трафік і перегляди. Вона напряму впирається у принцип клятви Гіппократа: "утримуватися від заподіяння будь-якої шкоди та несправедливості".
Питання редакцій на кшталт: назвати точну кількість зупинених підприємств, оцінити ступінь пошкодження обладнання й резервуарів, розкрити обсяги складських залишків, терміни їх вичерпання, частку альтернативних експортних маршрутів чи плани інвестицій у захист активів – це готовий розвідувальний звіт для ворога.
Оприлюднення таких даних дозволяє росіянам оцінити результативність попередніх атак і скоригувати наступні удари по підприємствах, де працюють наші люди.
Заголовки про "знищені вщент заводи", "зникнення брендів із полиць" чи неминучий стрибок цін попри прямі факти, що внутрішній ринок споживає в рази менше від обсягів виробництва і забезпечений із великим запасом, напряму запускають споживчу паніку та інфляційний тиск.
Публічний розбір вразливих місць українського експорту та конкретних термінів простою переробних потужностей дає сильний козир російським постачальникам, які щодня намагаються витіснити Україну зі світових ринків.
Окрема ціна такої недбалості – реакція міжнародних фінансових інституцій, західних банків, кредиторів та страховиків. Вони щодня моніторять український інформаційний простір.
Коли українські ділові медіа розганяють апокаліптичні сценарії про "зупинку всього" та "катастрофічні збитки", це напряму б'є по кредитній довірі, ризик-профілю компаній і вартості капіталу для всього українського бізнесу, на грошах якого тримається суспільство.
Системний бізнес не просить теплих ванн і завжди готовий до фахової розмови про ринок та роботу з перевіреними фактами. Але інформаційна тиша навколо чутливих операційних деталей під час війни є базовим інструментом фізичної та економічної безпеки.
У воєнній економіці не існує повного контролю над інфополем силами одного бізнесу, як і не існує виправдання "нам просто дали фактаж" або "ми шукаємо гострий кут".
Є простий розподіл відповідальності. Бізнес і його комунікаційні команди свою частину роботи роблять. Журналісти та редактори мають усвідомлювати та оцінювати, що і в якій формі вони видають у публічний простір.
Ціна одного безвідповідального запитання чи гучного заголовка під час війни вимірюється безпекою людей і стійкістю країни.