"Дайте зброю, піду добровольцем". Як ветеран переміг рак і розповідає дітям про війну
У 2014 році Данило Качура пішов добровольцем на фронт, пройшовши найгарячіші точки Донбасу. За кілька років дізнався про важкий діагноз – лімфому, але зміг вистояти й увійти в ремісію. Коли у 2022-му Росія вторглася в Україну, він знову взяв до рук зброю, щоб захистити рідне Запоріжжя. Зараз ветеран проводить зі школярами чесні розмови про війну і каже їм, що захисники – це найкращі друзі, а допомога ЗСУ – це гордість. Данило ще встигає займатися тренерством у боксі та мріє, щоб такі освітні проекти масштабувалися на всю країну. Детальніше історію захисника читайте у матеріалі РБК-Україна.
Головне:
- Досвід з 2014 року. Данило Качура пішов на фронт добровольцем ще на початку війни й пройшов найгарячіші точки Донбасу.
- Перемога над раком. У 2020 році у чоловіка виявили лімфому, але після важкого лікування хвороба пішла в ремісію.
- Оборона Запоріжжя. Попри непридатність до служби й можливість виїхати з країни, у 2022 році Данило знову взяв зброю й пішов захищати рідне місто.
- Уроки в школах. Після повернення до цивільного життя ветеран уже третій рік поспіль проводить для дітей чесні бесіди про війну.
- Соціалізація ветеранів. Спілкування з дітьми допомагає швидше адаптуватися в суспільстві та знову відчути себе потрібними.
- Надважлива ініціатива. Данило мріє, щоб такий проект масштабували на школи по всій Україні.
"Давайте зброю, піду добровольцем". Про 2014 рік, важкий діагноз та захист України
Колись, ще до 2014 року, після школи Данило Качура пішов на строкову службу до 25-ї повітряно-десантної бригади. Потім повернувся до цивільного життя, влаштувався працювати на завод.
Втім, цивільна робота тривала недовго. У 2014 році почалася російсько-українська війна, і вже в травні Данило вирішив повернутися до захисту країни. Долучився до одного з добробатів – так тоді називали перші добровольчі батальйони, які першими пішли захищати країну. Попереду у Данила були бойові виходи на різних напрямках, серед яких – Маріуполь, Сєвєродонецьк, Лисичанськ та Гранітне.
Після років служби, вже у 2020 році, Данилу довелося вступити у зовсім інший, особистий бій – за власне життя.
"Мені стало недобре, я звернувся до лікарів, – розповідає Данило Качура. – Була підозра на злоякісну пухлину, зробили біопсію, діагностували лімфому – рак лімфатичної системи. Лікувався в Інституті раку в Києві, потім проходив променеву терапію в рідному Запоріжжі. І в квітні 2021 року, через півроку лікування, стан пішов в ремісію".
Якийсь час після цього Данило ще продовжував службу. У підрозділі, звісно, знали про важку хворобу. Знали і в підрозділі забезпечення, і у відомчій лікарні.
Згодом прийшло подання на проходження військово–лікарської комісії (ВЛК). Залишалися високі ризики рецидиву, і Данила, як казали лікарі, треба було максимально відгородити від факторів, які могли б спровокувати повернення хвороби.
"На погіршення стану могло повпливати навіть звичайне сонячне опромінення, особливо небезпечні в цьому плані перші 5 років", – пояснює чоловік.
ВЛК визнало Данила непридатним до служби. Його зняли з військового обліку, дали інвалідність 3 групи й відправили на військову пенсію.
Попри це, коли Росія вторглася в Україну в 2022 році, Данило не залишився осторонь. Маючи законну можливість виїхати за кордон, він про це навіть жодного разу не замислився. Відразу пішов до свого колишнього підрозділу, але в перші дні там панувала суматоха. Тоді звернувся до командира: якщо буде потрібен – "давайте зброю, піду добровольцем". Командир пообіцяв зателефонувати.
"Тим часом в головному управлінні Нацполіції видавали зброю тим, хто вже служив в суміжних структурах раніше, – згадує Данило. – Я пішов отримати зброю і став на чергування – обороняти місто. Все було легально, нам навіть штамп в паспорті поставили – відмітку про те, що ми можемо носити з собою зброю".
Лікар попередив, його: не треба, мабуть, вам так ризикувати. Лише півроку пройшло після одужання.
"Але якось тоді про це на адреналіні й не задумувався", – зізнається ветеран.
Після важких нічних чергувань у нього часто починала бігти кров із носа. Він списував все на втому і виснаження. Але потім з'ясувалося, що це була реакція ще нестабільного організму після перенесеної онкології.
"Тільки згодом, після консультацій з лікарями стало зрозуміло, який був ризик при ранній ремісії", – пригадує чоловік.
Добровольці чергували зокрема й за Запоріжжям, охороняючи підступи до міста на відкритій місцевості. Головним завданням було чатувати на ворожі диверсійно–розвідувальні групи (ДРГ), аби не дозволити їм прорватися вглиб населеного пункту. Ця служба тривала до кінця літа.
"В серпні 2022 року, коли повноцінна лінія оборони навколо міста вже була остаточно сформована, добровольцям подякували за захист і забрали зброю, а я знову повернувся до цивільного життя. Хотів працювати з людьми, почав займатись тренерством в боксі", – згадує Данило.
"Скажіть, ми ж їх переможемо?". Як Данило почав вести бесіди з дітьми
Спершу школи в Запоріжжі працювали онлайн, потім деякі почали потроху відновлювати очне навчання, особливо коли в місті стало більше підземних укриттів. Данило згадав, якщо до нього в клас колись приходили ветерани Другої світової, і як цікаво було їх слухати, надихатися їхніми історіями.
Він подумав: чому б не зробити зараз те саме, коли країна знову у війні? Також Данило розумів: якщо в нього вже немає сил сидіти в окопі, як в 2014 році, то треба щось робити в міру того, що може.
"Сидіти на дивані я точно не збирався. Ну і головне, ворог розуміє: діти – це майбутнє, і якщо зараз не виходить перемогти нас на полі бою, то там впливають і на свідомість молоді, щоб робити "ставку" й на них. Я вирішив, що треба на це якось впливати, і будувати для дітей таку саму перспективу, але щоб діти виховувалися в розумінні, що таке Україна і наш дім", – розповідає він про початок проекту.
Знайома завуч однієї зі шкіл якраз планувала захід до 1000 дня з моменту повномасштабного вторгнення, і того дня можна було б провести таку розмову. Це стало першим виступом Данила перед школярами. Він хотів це масштабувати, в департаменті освіти та науки погодили, що можна планувати це централізовано, маючи доступ до подібних заходів в школах.
"Я думав, заходів буде кілька, а запитів прийшло більше сотні", – каже співрозмовник.
Звісно, він зрадів, що вчителі і діти цим зацікавилися. Урізав свою тренерську роботу більш ніж удвічі, щоб був час серйозно готуватися до зустрічей. Заходів поступово ставало все більше.
Данилу запам'ятався випадок, коли в одній зі шкіл мали провести захід, а в цей час місто обстрілював ворог, літало безліч шахедів. Подзвонив і запитав: чи скасовуємо урок? Дітки мабуть не вийдуть, бо така безпекова ситуація. Йому відповіли, що тут все буде на розсуд батьків. Він врешті приїхав до школи, думав, прийде максимум 10 дітей. Але, попри обстріл, прийшло набагато більше діток.
"До мене підійшло двоє п'ятикласників. З серйозним наміром запитали мене: "Скажіть, ми ж їх переможемо?". Я зрозумів, що навіть тренування, які я відклав – все це доречно, в це дітям потрібно. Їм потрібна ця дружня розмова. І щоб вони розуміли, що військовий або ветеран – це не якийсь там злий дядько, якого треба боятися. Що це надійний друг, з яким вони за одне. Це дає сили", – ділиться він емоціями.
Відтоді Данило ходить до дітей в школах міста третій навчальний рік поспіль. До кожної зустрічі готується і продумує, що саме скаже дітям.
Рани, що не зажили. Як говорити з дітьми про війну
Зараз співпраця зі школами міста у Данила налагоджена вже системно: профільний департамент створив таблицю, куди всі заклади освіти вносять свої побажання – час, дату і формат події.
"Це зараз вже така свого роду група, до якої всі мають доступ. Я переглядаю заявки, я всіх їх обдзвонюю, з представниками шкіл ми разом формуємо напрямок розмови. Це або просто зустріч-розмова з дітьми, з питаннями та відповідями. Це також може бути творчий захід, який приготує сама школа. Це може бути ярмарка", – каже Данило Качура.
В таких розмовах з дітьми категорично не хоче зачіпати теми "відвертого мілітаризму", агресії. Вважає, що це не той меседж, який треба доносити дітям, і це буде вже не відверта дружня розмова.
"Ми не маємо тут казати, хто скільки кого вбив. На мою думку, тут завдання в першу чергу – дати дітям натхнення, скерувати, коли дитина ще обирає свій шлях. Не ламати її, не вказувати, а підказати. І щоб дитина сама зродудміла, що це шлях світла, добра, шлях гідної людини. Коли дитина буде визначатися, куди себе спрямувати. Я сподіваюся, вона згадає цю розмову і зробить правильний вибір", – зауважує він.
Все одно так чи інакше діти іноді можуть запитати Данила, скільки ворогів він вбив. Він тоді відповідає, що або не рахував, або щось подібне.
"Може це і відводить дітей в бік від цих реалій, але у всіх нас в житті під час війни й так дуже багато болю під час війни, яка триває зараз. Але важливо розповідати про ключові події війни. Про Іловайськ, про захист Донецького аеропорту.
Про Іловайську трагедію діти питають його справді часто. Він зазвичай каже, що туди пішли наші герої-добровольці, щоб стримати ворога й відстояти Україну.
Ворог пообіцяв їм якісь гуманні речі, але свого слова не дотримався. Відбулася трагедія – люди потрапили в засідку через те, що ворог наш надзвичайно цинічний, і не завжди в нього вдається воювати відкритими картами. Тому він вдається й до таких дій. Розповідає, що загиблі в Іловайську є Героями, яких треба пам'ятати, розповідає, які саме події там відбувалися.
Якось під час однієї з зустрічей з дітьми Данило побачив, як одна дівчинка трохи відволіклася. І вчителька сказала, що у учениці загинув тато на війні.
"Особисто для мене це був такий ступор, тому що я зрозумів, який це сильний тригер для дитини. Дівчинка розплакалася. Я не можу дати належну оцінку такому рішенню вчителя. Вчитель певно хотів зробити як краще, але це був надзвичайно тяжкий був момент. Це для дівчинки будо ще свіже, ця рана в неї тоді ще не зажила", – згадує Данило.
Дітям під час зустрічей цікаво почути і про щось побутове – про сухпайки чи в яких умовах живуть військові.
"На війні у 2014 році часто не було зрозуміло, де чужі й де свої, і я часто дітям розповідаю історію, як ми сиділи в засідці під Маріуполем, – каже він. – Був танковий бій біля Широкиного, і нам треба було слідкувати, щоб не прорвалися ворожі танки. Наш командир взводу був такою людиною на позитиві. І ось ми сидимо, незрозуміло, хто їде, а це 5 танків. Передаємо командиру, що їдуть танки, але неясно, чиї. Відповів: "ну нічого, зупиніть їх, перевірте документи, свої це чи чужі".
Читайте також: "610 днів мріяв не вмерти". Історія військового, який пережив пекло російського полону
Потім з'ясували, що танки це були наші. Але самі військові тоді запам'ятали цю кумедну історію, коли гумор на фронті допомагав розрядити напружену ситуацію.
Також в розмовах з дітьми постійно підкреслює, наскільки важливо те, що вони самі роблять для військових – малюють малюнки і листівки, створюють окопні свічки.
Якщо особистим прикладом показати, наскільки військові на передовій це цінують, діти зрозуміють, що роблять це не випадково. І хтось, можливо, буде робити це ще більше.
"Я кажу дітям: мине час і ви будете собою пишатися, що ви особисто наближали нашу перемогу. Дітям важливо показати, що вони залучені до важливого і потрібного. Діти мають розуміти, навіщо вони це роблять. Ти не просто зробив свічку. Ти в зимову холодну ніч зігрів воїна, який тебе захищає", – зауважує Данило.
Він впевнений: дитина, яка колись сама долучається до допомоги військовим, вже навряд чи в майбутньому вибере для себе проросійський наратив.
Справжній обмін емоціями. Чому це важливо для самих ветеранів
Такі зустрічі у школах – це насправді велика користь для обох сторін. Школи отримують живу історію від першої особи, а для самих ветеранів це найкращий спосіб повернутися до нормального життя у суспільстві.
Коли людина після бойових дій чи важкого поранення закривається вдома, їй критично бракує простого людського спілкування. Вихід до дітей стає тією самою соціалізацією: ветеран знову відчуває себе потрібним, бачить щирі очі й отримує величезний заряд енергії. Це справжній живий обмін емоціями.
Проте Данило наголошує: якщо школа просто хоче закликати до себе когось із захисників, одного лише бажання замало. До цієї справи не можна ставитися легковажно.
"Це дуже відповідально, і ти як ветеран чи діючий військовий маєш детально продумати, як усе має проходити, – пояснює він. – Буває, що на зустріч збирається і директор школи, і батьки, і ще хтось із дорослих. Тому треба, щоб ветеран сам був і мотивований, і говорив правильні речі, і був комунікабельним, і готувався до розмови адекватно".
Данилу часто ставлять питання, чи платять йому за такі уроки якісь кошти. Але чоловік категоричний: подібні ініціативи мають бути абсолютно безкоштовними, і фінанси тут взагалі не повинні фігурувати.
"Такі речі за гроші не робляться. Це як дружба, як любов чи повага. Мають же у людей бути трошки вищі поняття. Ми ж у 2014 і 2022 році йшли на фронт не через гроші, правда?", – зауважує ветеран.
Зараз він мріє про те, щоб такі зустрічі ветеранів і діючих військових зі школярами масштабувалися в повноцінний освітній процес в усіх закладах шкільної освіти по Україні. Такі заходи, звісно, можна і варто проводити й в коледжах, в університетах. На них було б цікаво приходити й дорослим.
Департаменти освіти з самими школами могли б знаходити людей у своїй громаді, які готові присвятити такому свій час, каже ветеран. Він впевнений, що такі ветерани в громадах є, і вони точно готові присвятити цьому час і частину свого життя.
"Коли ти вже не у війську, ти все одно маєш можливість допомогти своїй державі. Тому і сам ветеран може запропонувати у рідному місті чи селі таку ініціативу. Це може кардинально змінити ваше життя в кращий бік. А діти – це ті, хто будуватиме нашу державу вже дуже скоро", – звертає увагу Данило.