Кожен будинок в Києві зберігає власну історію, варто лише придивитися детальніше. Що десятиліттями було закрите для туристів у Михайлівському соборі, коли Золоті Ворота стали тусовочним місцем, чому не реставрують будинок Сікорського та інші важливі локації в Києві – у інтерв'ю РБК-Україна розповідає дослідник історії та архітектури Єгор Кравець.
Головне:
15 років тому краєзнавець і дослідник з громадської організації "Україна Інкогніта" Єгор Кравець почав досліджувати історію та архітектуру Києва і України. Спершу просто фотографував цікаві місця для медіа. З часом помітив, що щоразу йому хотілося дізнатися про ці місця більше, і його це затягнуло.
"Мене дивує буквально кожен раз, коли здається, що вже дивитися нема чого і що я бачив це тисячу разів, але все одно завжди знайдеться щось цікаве і нове", – каже Єгор.
Разом з дослідником РБК-Україна прогулялося частиною центру столиці й дізналося, які історії приховують дворики будівель, як розвивалися райони столиці і чому Київ більше нагадує не європейські міста, а тяжіє до Азії.
– Ми зараз в центрі Києва, неподалік Михайлівської площі. Які історичні події пережили ці місця?
– Київ – як торт, має багато шарів. І буквально кожне місце цікаве. Якусь історію може розповісти буквально кожна будівля. Ми зараз в центрі – в місті Ізяслава, Ярослава Мудрого. Це історія, і в неї вплітається теперішнє життя. Ми бачимо біля Михайлівського стіну пам'яті наших воїнів. Гуляючи тут, ми можемо пригадати, як в часи Майдану у Михайлівському дзвонили у набат дзвони вперше за 800 років.
До цього первісний собор знесли більшовики, потім його відбудували, і Клінтон виступав на цій площі. Тут також була резиденція греко-католицького єпископа, а ще до того собор якимось чином вистояв під час татарських і монгольських набігів.
В давню історію Києва нерозривно вплітаються сучасні події (Віталій Носач/РБК-Україна)
Ще раніше його будував онук Ярослава Мудрого, який тікав в Європу і сина якого коронував Папа Римський, а до нього самого звертався "король Русі". А також тут були знайдені залишки різноманітних садиб, зокрема давньоруського митця. І все це – практично в одному місці.
В центрі Києва, де не копнеш, майже всюди будуть залишки давньоруського міста. Наприклад, на Подолі у 1980-х під час прокладання лінії метро, де зараз Контрактова Площа, виявили дерев'яні хати 10-11 століття. Їх відкопали і відправили до музею Пирогово, але там так і не відновили ці хати, й ці колоди там досі просто лежить. Хоча з них варто було б зробити унікальні експонати.
– Які маловідомі туристам місця є на території Михайлівського собору?
– На території Михайлівського є трапезна церква, в якої дерев'яний дах. Це був колись стандарт для Києва. А сама споруда збереглася з часів Гетьманщини. Це бароко початку 18 століття. В 1990-і роки їй лише відновили ґонтові верхи. Якщо не звертати увагу на баню, то легко уявити, як заможні кияни за часів Хмельницького, Мазепи і потім – в часи Розумовських жили у схожої архітектури будинках.
Поруч також є старовинний льох метрів під сто коридорів. Там в давнину монастирська братія тримала різне начиння й продукти. Цікаво, що й в наш час монахи теж туди картопельку клали.
Зараз заповідник "Стародавній Київ" хоче робити сюди екскурсії. Коли його очолив наш колега Роман Маленков, ми детальніше почали вивчати документи і отримали доступ до різних раніше закритих місць, які він планує відкрити для громадян.
Також біля собору можна побачити купол, під яким знаходяться залишки надбрамної церкви монастиря кінця 12 століття. І в Києві це єдине місце, де стародавні стіни з плінфи відкриті на понад 80 сантиметрів заввишки. Зараз в павільйоні тривають роботи археологів, але невдовзі тут теж буде музей.
Складно уявити, що в радянської влади піднялася рука знести величний Золотоверхий собор, а також його сусідку, дев'ятисотлітню Трьохсвятительську церкву, і на їх місці почати будівництво сталінського урядового центру із колосальним пам'ятником Леніну по центру. Добре, що встигли вимурувати лише будівлю теперішнього МЗС.
Читайте також: Чверть Подолу в Києві – це занедбані напівзруйновані будівлі, – інтерв'ю з краєзнавцем
– Як загалом змінилося обличчя Києва після приходу сюди більшовиків?
– Їм заважала українська культура, і вони її знищували. Із того, що задокументовано – в Києві було зруйновано більше 60 храмів. Але це мінімальні підрахунки. І хто знає, скільки за Російської імперії було знесено дерев'яних козацьких церков, які знаходились у віддалених околицях.
Я зараз наповнюю сайт "Українське барокко". І я відкрив для себе, що об'єктів цього стилю були не десятки, а сотні. І багато з них дійсно винищили ще за царів Романових. Зокрема, після того, як на початку 19 столітті вийшов указ про заборону будівництва храмів “малоросійського” смаку. Від дерев'яної барокової спадщини вціліли крихти. Цілий пласт втрачено.
Перший пам’ятник княгині Ользі на Михайлівській площі встановили 1911 року. Скульптор Іван Кавалерідзе тоді виконав його з бетону. Та цього монументу тут могло не бути. Спочатку українська громада ініціювала встановлення тут першого в місті пам'ятника Тарасові Шевченку.
Але російські діячі Києва почали чинити супротив. Тому наша видатна княгиня виступила як своєрідний "анти-Шевченко". І для переконливості поставили не лише Ольгу, а ще апостола Андрія й творців абетки для слов'ян Кирила і Мефодія. Компанія легендарних персонажів з достатньо віддалених історичних епох. Та добре все ж, що 1996 року всю групу відновили, ще й в мармурі.
Якщо звернути з Михайлівської площі у дворик за Дипломатичною академією, біля ресторану "Княжий Град" , ми зайдемо в місто Володимира, звідки Київ починався. Тут був фактично урядовий центр міста при наступних князях, нащадках Хрестителя. Дехто з них могли утримувати владу зовсім короткий період, і потім їх скидали брати-конкуренти.
Ті, хто хоча б десятиліття займався київський престол, зазвичай встигав побудувати певні знакові споруди. Зокрема праправнук Володимира Великого спорудив на цьому місці Федорівський монастир. Це був князь Мстислав, але охрещений був як Федір, тому власне монастир має таку назву. Найбільш давньою церквою Києва була Десятинна, а ця – приблизно на 100 років молодша.
Влітку 1651 року литовське військо Януша Радзивіла тимчасово увійшло до Києва під час війни Речі Посполитої з козаками Богдана Хмельницького. З Радзивілом був його придворний художник, нідерландець Абрахам ван Вестерфельд. Вважається, що він застав руїни Федорівського собору і такими їх намалював.
Зараз під нами лежить фундамент цього храму. Моя приватна думка – це єдина давньоруська пам’ятка, яку після війни варто було б відтворити. Собор не буде впливати на загальне архітектурне середовище, а у дворику буде привабливою туристичною й освітньою локацією. Тут можна зробити атмосферну обстановку давньоруського подвір'я, бо в Києві наразі такого немає місця, де можна собі уявити княжу добу.
Якщо вийти з дворику в інший бік, ми потрапимо на вулицю Володимирську. Тут ми бачимо будівлю колишнього Земельного банку. Сьогодні вона більш знана як Центральний телеграф. Зведено її було у 1903 року за проектом архітектора Олександра Кобелєва. Це оригінальна архітектура модерну із елементами неоруського стилю.
Тут згори є декоративні елементи, що відповідають за декором прикрасам часів Київської Русі. Наче є російські маркери, типу кокошника над вікном, але присутність ознаки нашої глибокої історії робить на загал будинок дуже київським по духу.
Також далі по Володимирській, 7, в бік Андріївського узвозу є будинок, де жив Іван Нечуй-Левицький. Але, на жаль, немає жодної таблички, яка б про це розповідала людям.
– Далі ми йдемо в бік місця, де була колись найдавніша в Києва церква, Десятинна. Кажуть, питання відновлення Десятинної церкви не стоїть, бо невідомо, як вона виглядала насправді.
– Десь так і є. Десятинну церкву збудували у 988–996 роках за наказом князя Володимира Великого, вона стала першим кам’яним храмом не лише Києва, а й Київської Русі. Вона так називалася, бо на її утримання виділялася десята частина княжих доходів. Церква була зруйнована через понад 200 років військами хана Батия під час облоги Києва. Під час численних археологічних досліджень поряд з фундаментами було виявлено багато людських решток.
Сам величний собор майже два століття лежав в руїнах. І тільки після 1630-х років митрополит Петро Могила понад ними збудував невеликий храм імені святого Миколи, зображення якого ми маємо. Але дійсно, про вигляд первісної Десятинної ми можемо лише приблизно здогадуватися і робити припущення.
– Як виглядала ця місцина, Київський Дитинець, сто років тому? В кінці 19 сторіччя у "верхньому місті" почали будувати прибуткові будинки, а що було ще?
– До початку 20 століття, тобто трохи більше ста років тому, на цих територіях ще зустрічалися садиби з городами, люди тримали сімейні господарства, кіз, корів. І не знали, які шари історії у них під ногами.
До речі, на руїнах Десятинної церкви в той же період початку 20 сторіччя археолог Вікентій Хвойка знайшов унікальний артефакт – цеглу-плінфу з тавром Володимира Великого, де зображено тризуб. Знахідка підтверджує, що тризуб використовувався як княжий і державний знак ще із 10 сторіччя. Тут колись стояла піч для виготовлення плінфи. Було б добре подібну відтворити і робити в ній сувенірну плінфу, я думаю людям це було б цікаво.
– Далі ми з вами йдемо до району Золотих Воріт, який останнім часом дуже популярний. Чим він відомий і цікавий?
– Тут в різні періоди історії жили знакові українські діячі. Леся Українка, наприклад, вперше самостійно в місті із сестрою проживала в затишному будиночку по вулиці Стрілецька, 15. Зараз тут посольство Норвегії.
В розкішному прибуткового будинку навпроти між I і II світовими війнами мешкав й мав майстерню архітектор й художник Василь Кричевський, який був одним з фундаторів стилю український архітектурний модерн і спроектував у 1930-і роки будівлю музею Тараса Шевченка в Каневі. Він створив проект великого і малого герба УНР і форму тризубу, яка використовується нами всіма зараз. Ось, зокрема, такий зараз в мене на футболці.
Василь Кричевський після Другої світової війни емігрував до США. Його молодший брат Федір, видатний живописець, намагався втекти, але радянська влада його схопила, і він помер у забутті та злиднях в 1947 році. Ймовірно, від голоду чи виснаження.
Район "Золотих" став тусовочним менш ніж 20 років тому. Попри унікальну архітектуру навколо, раніше, наприклад, на Рейтарській була хіба піцерія "Везувіо". От практично й все. А потім район почав заново оживати.
Відомий зараз дворик з воронами існував, звісно, і раніше, але туристи туди не ходили. А зараз район став живим, до нього повернулася богемна атмосфера. Відкрилися нові, вже культові заклади, тут працюють сучасні митці й різні представники арт-спільноти.
В цьому районі досі працює одне з найстаріших кафе Києва "Ярослава", відкрите як їдальня, ще у 1947 році. У 1960–80-х роках було неформальним місцем зустрічей київської інтелігенції.
У мене є фото біля самих Золотих Воріт 2012 року. Тоді тут все було в МАФах, вони стояли буквально всюди, росли, як гриби. Зараз цього вже немає, і місце стало набагато комфортнішим. Відкриваються книгарні, громадські простори, і це дуже круто.
Читайте також: Унікальні кадри Конституції України: як і де зберігають головний документ нації
– Що зараз з будинком Сікорського неподалік Золотих Воріт? Він довгі роки стоїть закинутий і стан будівлі весь час тільки погіршується.
– Будинок Сікорського на Ярославовому Валу, 15-Б – пам’ятка київського цегляного стилю межі XIX й XX століть.
Його архітектура представляє варіацію неоренесансу із асиметричним фасадом. Це вирізняє будинок серед забудови того часу. Крім архітектурної цінності, будівля має історичне значення як місце, де жив і працював Ігор Сікорський – творець перших у світі гелікоптерів і авіаконструктор світового рівня.
Я знову почав цікавитися Сікорським і зрозумів, що він справді був генієм. У 19 років уже вигадував неймовірні речі, а його компанія досі існує в США – Sikorsky Aircraft. Через дорогу від будинку Сікорського в Києві є міні-скульптурка проекту "Шукай", яка присвячена цій видатній персоні. А сама будівля досі закинута, і зараз реставрації досі не проводять. Будинок Сікорського в Києві перебуває в аварійному стані, він частково зруйнований і досі не законсервований.
У 2021 році суд зобов’язав Міноборони, яке є власником, укласти охоронний договір і провести протиаварійні роботи, але відомство подавало апеляцію, яку остаточно відхилили в 2023-му. У 2023 році Міністерство культури нарешті погодило передачу будинку громаді Києва, але там далі це мав ще погодити Кабінет Міністрів.
– Який на вашу думку найгірший період для архітектури Києва, який погано вплинув на те, як виглядає місто зараз?
– По-перше, для мене це сталінські часи, коли нещадно руйнувалася наша давньоруська, козацька й гетьманська історія. І також, на мою думку, це кінець 1970-х, період застою. Цей короткий відрізок часу вплинув на Київ погано. Протягом нього зникли цілі квартали історичної забудови, відбувся розрив зв'язків між сформованими районами. Порушилася містопланувальна логіка, яка хоч якось до того часу утримувалася.
Знесені величезні приватні сектори, людей виселили з Борщагівки, яка була тоді ще селом. Зокрема, переселяли у панельні девятиповерхівки на лівому березі. Ті хаотичні забудови, які були вже потім, після 1991 року, це частково наслідок тих рішень, які приймалися набагато раніше.
– Як забудовувалися Троєщина і Борщагівка й що було раніше на місці цих районів?
– Якщо стисло, то в 1970-і-1980-і почали потрохи розселяти комуналки. Села, які були на місці Борщагівки, Позняків, Святошина тощо, ще іноді з середньовіччя, за СРСР почали змінювати спальними масивами. Задля цього старих мешканців відправляли у різні куточки міста. Руйнувалися родинні й сусідські зв'язки.
Борщагівку і Троєщину будували як масові житлові масиви без урахування базової соціальної та культурної інфраструктури. Люди опинилися в середовищі без звичних громадських осередків – навіть за найпростішими послугами доводилося вирушати далеко.
Люди похилого віку, проживши в своєму домі до пенсії, звиклі до садочку і городу, раптом опинялися замкнені в чотирьох стінах на високому поверсі. А їхні діти жили на іншій околиці, і дорога у вщент переповнених "татрах" та "ікарусах" займала 2-3 години в один бік. Мобільних телефонів не було. Стаціонарні були не в усіх. Люди часто елементарно не мали зв'язку. На етапі будівництва райони не забезпечували життєвих потреб людей.
В місцині, де нині розрісся масивами, який зараз називають Троєщиною (хоча насправді це колишнє село Вигурівщина), ще за Київської Русі була княжа резиденція, а за Литви – княжий замок в Милославичах. Потім селищем володів Михайлівський монастир.
Наприкінці 1950-х стародавню Вигурівщину поєдналися із сусіднім селом Троєщина (яке як село існує дотепер). Створення жилмасиву почалося після відкриття 1974 року Північного (тоді Московського) мосту. Колишню Вигурівщину повністю знесли, а її сусідку Троєщину – через кризу кінця 1980-х, не встигли. Після Чорнобильської катастрофи саме сюди переселили багатьох постраждалих. Нині на масиві Вигурівщина-Троєщина мешкає біля трьох сотень тисяч людей.
Троєщина, Борщагівка, Оболонь, перші Позняки – райони у рекреаційному раю. Лісові зони поряд, озера, ріка. Але за їх побудови нікому і в голову не приходило облаштовувати тут цивільні зони відпочинку.
Озера на Троєщині вздовж Шухевича були просто ямами з водою. Нікому у 80-х на думку не спало зробити тут гарні парки та інше. Умовний мешканець початку Бальзака мав два кілометри діставатися до Деснянського парку, хоча в нього через дорогу – Дніпро. Але ця дорога зроблена, наче китайська стіна, що її без штурму не візьмеш. Зараз там вже є гарний парк, і за останні 10 років відбувся колосальний прогрес.
Борщагівка – це було селище, що з кінця 15 століття належало монастирям і певний час позначалося на мапах як "Борщівка". Нинішні масиви Борщагівки постали на місці стародавнього села і сусідніх луків у 1960-х-80-х роках.
– Що б ви покращили чи змінили в Києві, якби була така можливість?
– Хрещатик треба привести до ладу – дати йому новий сенс, нове життя, зробити нормальним громадським простором. Контрактова площа – така сама історія: її також необхідно доводити до ладу. Проблема в тому, що в Києві досі немає цілісних туристичних кластерів із повноцінними пішохідними зонами.
Та ж вулиця Сагайдачного – її почали робити, але війна все зупинила. А її потрібно довести до логічного завершення: покласти плитку, зробити все як слід, щоб люди могли там нормально гуляти.
Ми загалом маємо ситуацію, коли більшість ключових локацій Києва – у занедбаному стані.
Києву бракує інтеграції околиць із центром міста. Щоб можна було реально йти, а не стрибати між трасами. Щоб з’явилися прості речі: тротуари, з'єднані між собою велодоріжки, – як у будь-якому європейському місті. Велодоріжки в нас клаптиками, окремими шматками, а на них ще й паркуються машини.
– Які об'єкти найбільш проблемні Києва на вашу думку зараз?
– Я вважаю, це в першу чергу ті, які перебувають в державній власності, а державні органи, на балансі яких вони лишаються, нічого з цим не роблять. Є дуже багато унікальних історичних споруд, які належать Міністерству культури, або Міносвіти, Міністерству охорони здоров'я і навіть Міноборони. Часто вони доведені майже до жахливого стану. Міністерство його не віддає, а тим часом там нічого не відбувається, сама споруда руйнується.
На мою думку, Київ має діти єдиного консенсусу щодо забудови і збереження архітектурної спадщини. Тому що сьогодні ми опинилися в такому паралічі: забудовники намагаються робити надто все агресивно. Бувають очевидні ситуації, коли забудовник не правий. А буває, навіть коли вони роблять нормальні проекти, але частина людей вже все сприймає в штики. І ти вже не знаєш, а чи справді це громадські активісти, чи хтось їх найняв.
Пейзажна алея – це унікальний громадський простір, що поєднує панораму Старого міста з казковим арт-середовищем. У 2009 році скульптор Костянтин Скритуцький оздобив її мозаїчними котами, зайцями. Але, хоча тут в попередні роки вже проводити реконструкцію, покриття скульптур все одно відвалюється.
Мій особистий біль – це облуплені фасади старих будівель. Надбудови на історичних спорудах. І, звісно, що є дуже багато не доведених до завершення будівництв. Деякі набудували ще при Януковичі, потім він втік, і будівлі закинули.
– Як радянський період вплинув на архітектуру Києва?
– Я живу в районі Галицької площі. Наприклад, на вулиці Златоустівській, що вище від будівлі цирку, не лишилося практично жодного історичного історичного будинку, а до 1980-х років вулиця виглядала як маленька Прага. Там, де зараз Палац Україна, місцевість Нової Забудови й Еспланади, це все були райони історичного міста.
Радянська влада була дивна: у них навіть був проект, за яким на Подолі могло не залишитися жодного старовинного будинку, і пропонували все забудувати "коробками", як в спальних масивах. Їм здавалося, що ця старовина – це все непотрібні надлишки. Тому через містопланування СРСР Київ не пішов шляхом Праги.
– А яким тоді шляхом пішов Київ після СРСР?
– Буенос-Айрес – теж щось подібне. Або Стамбул. Коли я вперше побував у Стамбулі, то подумав: "О, які ми родичі". "О, тут у нас такий самий трохи безлад, строкатість". Словом, тисячу років позичаємо у все тієї ж Візантії. І це прямо ти відчуваєш, наскільки ми близькі до того Константинополя. Київ теж на схилах, з тими широчезним Дніпром в якості Басфору. Тож, зараз наше місто з "головняками", скоріше азійське. Не настільки, як Катманду або Каїр, але от із турецькими містами у нас багато спільного.
– Тобто Київ як ніби теж між Європою і Азією?
– Між другим і третім світом, як би прикро це не звучало. Ми дуже близькі до європейської цивілізації, ми нею дихаємо, ми до цього прагнемо. Але в певні моменти нам не вистачає якоїсь наснаги.