Бойовий медик у 21 рік. Історія Дмитра Куницького, який рятує штурмовиків на фронті
Дмитро Куницький у своєму молодому віці вже пройшов шлях санітарного інструктора штурмового батальйону на Донеччині. Хлопець, який ще з 12 років проходив вишколи у військово-патріотичному клубі, сьогодні координує евакуацію поранених та здобуває освіту в сфері нацбезпеки.
Про психологічні переломи під час евакуації загиблих, сни після атак FPV-дронів, важливість системного виховання молоді та досвід психологічного відновлення на програмі Repower – в історії бойового медика Дмитра Куницького для РБК-Україна.
Головне:
- Патріотизм з дитинства: Дмитро з 12 років займався у військово–патріотичній організації, завдяки чому під час навчань НАТО у Великій Британії став найкращим у взводі.
- Шлях медика: Почав службу в медичній роті 30-ї ОМБр з важкої роботи – евакуації тіл загиблих героїв, після чого перейшов до порятунку поранених.
- Зміна ролі: Пройшов шлях від виконавця до координатора: зараз планує маршрути евакуації, готує екіпажі та навчає водіїв і прикомандированих медиків.
- Ефект Repower: Двічі проходив програму психологічного відновлення (у Данії та Карпатах). Описує цей досвід словом "любов" через неочікувану турботу волонтерів.
- Системне виховання: Переконаний, що Україна роками недооцінювала патріотичне виховання дітей, хоча саме здорове середовище формує свідоме покоління.
- Головна мета: Мріє стати офіцером і робить усе, щоб його майбутні діти не бачили війни або принаймні були до неї максимально готовими.
Дмитро Куницький: покоління, яке виросло разом із війною
Ще з дитинства відчував, що опиниться на війні. У свої 21 Дмитро Куницький пройшов шлях від військово-патріотичних гуртків у Шепетівці до бойової медицини на Донеччині, евакуацій поранених і загиблих, і до керівних функцій у медичному підрозділі. Сьогодні він працює санітарним інструктором штурмового батальйону. Але його історія починається задовго до підписання контракту.
Ще у 12 років Дмитро долучився до військово-патріотичної організації у рідній Шепетівці. Там підлітки вчилися тактиці, топографії, командній роботі та базовим навичкам виживання.
"Те, що я колись потраплю на війну, я знав ще з дитинства, років з 12", – ділитися Дмитро.
На момент початку повномасштабного вторгнення Дмитро був курсантом у системі Національної поліції міста Дніпро та вже мав досвід інструкторської роботи з тактичної підготовки. Йому було 17.
Фото: Дмитро Куницький (фото надані РБК-Україна благодійним фондом Repower)
Паралельно навчався, проходив підготовку та долучався до заходів із безпеки у рідному місті. Згодом вступив до Української академії лідерства у Львові.
У 18 років, коли Дмитро закінчував Українську академію лідерства у Львові, питання "йти чи не йти" для нього вже не існувало. Було інше – коли і в який підрозділ.
Контакт із побратимом із Шепетівки, який командував медичною ротою у 30-й окремій механізованій бригаді, визначив подальший напрям. І вже в червні 2023 року Дмитро прийняв рішення приєднатися до війська, а у липні підписав контракт. У січні 2024 я вперше заїхав у зону бойових дій.
Підготовка у Великій Британії
Але до цього Дмитро встиг пройти військові навчання у Великій Британії. Цей період він описує як інтенсивний етап системного навчання в умовах стандартів НАТО.
"Цікавим є факт, що те, що мені у 2023 році розповідали солдати НАТО, я знав ще з 2017-го. Я повторював там те, що і так знав усі ці роки. Тому завдяки військово-патріотичному клубу я був найкращим у своєму взводі на 40 людей і мене одного лишили далі на лідерські курси навчатись на сержанта."
Евакуація
Коли потрапив до медичної роти 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького, спочатку займався евакуацією полеглих героїв. Це була психологічно важка частина служби.
Паралельно він почав опановувати медичні навички – від встановлення катетерів до роботи на евакуації поранених. З часом функціонал Дмитра розширився: від санітарних задач до роботи в складі медичних екіпажів, які виїжджають безпосередньо на евакуацію поранених.
Працюючи у зоні бойових дій на Сумщині та Донеччині, роль Дмитра почала змінюватися: від виконавця до координатора. Навчав особовий склад – водіїв, санітарів, прикомандированих медиків – як діяти в умовах бойової евакуації.
"Ти можеш бути водієм, але під’їхавши до точки евакуації – це вже інша штука".
Фото: Дмитро Куницький (фото надані РБК-Україна благодійним фондом Repower)
У цих умовах він почав фактично виконувати функції керівника процесів: організація маршрутів, взаємодія зі стабілізаційними пунктами, підготовка екіпажів.
Паралельно Дмитро здобуває освіту в сфері національної безпеки та планує продовжити навчання у медицині, зокрема в напрямку парамедицини. Його ціль – офіцерська посада і подальший розвиток у військовій медицині. "Мій топ–план на цей рік – стати офіцером".
Мотивація: не про війну, а про майбутнє
Попри всі функції і рівень відповідальності, його мотивація залишається простою і водночас жорсткою.
"Я не хочу, щоб мої діти бачили війну". Це формулювання Дмитро повторює як головний внутрішній орієнтир. Водночас визнає: реальність змушує думати і про інший сценарій – щоб наступне покоління, якщо і опиниться у війні, було до неї краще підготовлене.
Усвідомлення
Найбільшим викликом для себе – і як військового, і як людини – Дмитро називає не страх і не втому. Усвідомлення. Усвідомлення того, що війна вже забрала багатьох із тих, кого він вважає найкращими людьми країни.
Кожна втрата, каже він, залишає після себе не лише біль, а й інше, складніше відчуття – відповідальності перед тими, хто вже не повернеться.
"Єдине – аби це все було не даремно".
Діти та майбутнє
Коли Дмитро говорить про майбутнє, розмова природно переходить до дітей. Він переконаний: одна з головних помилок України протягом багатьох років – недооцінка системного патріотичного виховання.
Йдеться не про формальні шкільні заходи чи декларативні уроки, а про середовище, яке формує характер і відповідальність. Саме таке середовище, переконаний він, колись сформувало його самого.
Він говорить про пластові та військово–патріотичні спільноти, які створюють для дітей не просто дозвілля, а коло цінностей і довіри. На його думку, дитина найчастіше формується або в родині, або в спільноті, до якої потрапляє. І якщо це середовище здорове – змінюється світогляд.
"Якщо дитина потрапляє в правильне коло спілкування, це змінює її на власному прикладі".
У громадській організації, де колись займався сам, Дмитро спостерігав, як підлітки, що приходили у 12–13 років, за кілька років обирали військову справу, медицину, напрямки національної безпеки чи громадського служіння.
Не всі ставали військовими. Але, за його словами, це ніколи й не було метою, йшлося про інше – про свідомість.
Наслідки служби для психіки
Про психологічні переломи Дмитро говорить обережно. Їх, каже він, було два. Перший пов’язаний із роботою над евакуацію загиблих, і кожна евакуація була різною.
"Я евакуював десятки тіл. Спочатку було важко, снилися тіла, відірвані кінцівки, повертався запах, який неможливо пояснити словами. Потім, як це часто буває у військових, прийшло звикання. Не тому, що стало байдуже – радше тому, що психіка навчилася виживати."
Другий психологічний перелом стався вже після переведення до іншого підрозділу. За два тижні після зміни служби Дмитро потрапив під атаку FPV-дрона.
Він пережив контузії та залишився у строю, але сам досвід не закінчився в момент удару. Він перейшов у сни. "Було таке, що я у сні тікаю від FPV, ховаюсь, він мене вбиває – і я прокидаюся".
Такі сни повторювалися часто. Саме цей досвід, зізнається він, змінив і його стиль командирування. Коли його підрозділ обирав місце дислокації, Дмитро наполягав на безпечнішому варіанті, навіть якщо він виглядав менш комфортним. Інколи побратимам такі рішення можуть не подобатися, але Дмитро на власному досвіді переконався, що комфорт і безпека на війні рідко збігаються.
"Частково це через травматичний досвід. Бо третій раз – пощастить чи не пощастить".
Коли турбота стає несподіванкою
На програму психологічного відновлення Repower Дмитро потрапив улітку 2024 року. Як тільки отримав інформацію про поїздку, одразу захотів взяти участь.
Його приваблювала як тема психологічного відновлення, так і сама можливість змінити середовище, побачити інший простір після тривалого перебування на війні. Втім, справжній ефект виявився ще більшим.
"Якщо описувати програму Repower, то ключове слово для мене – любов. Людина, яка щодня працює серед втрат і відповідальності, раптом опиняється у місці, де десятки людей – волонтери, донори, організатори – об’єдналися лише для того, щоб їй стало трохи легше, щоб забезпечити їй якісне психологічне відновлення."
Повернувшись, Дмитро почав розповідати командуванню та іншим побратимам про програму та її цінність для військових. Тому й інші побратими почали їздити на програму, а пізніше на Repower потрапив і його батько.
Карпати і відчуття дому
Друга програма психологічного відновлення Repower, уже в Карпатах, виявилася для нього ще потрібнішою. На той момент Дмитро давно не мав повноцінного відпочинку, мав порушення сну і відчував виснаження, яке складно приховувати навіть від себе.
Програма стала можливістю змінити фокус, зупинитися, нормально спати, їсти без поспіху, говорити з людьми, які розуміють без зайвих пояснень і просто на певний час вийти з режиму постійної бойової готовності.
Карпатський проєкт він описує окремо – як досвід, де важливим було саме відчуття дому.
Після Данії та досвіду неймовірної іноземної підтримки в нього залишалося внутрішнє питання: чи готові так само приймати свої? Відповідь, каже він, знайшлася саме там: "Вдома неймовірно.". Пізніше, вже під час відпустки, він повертався до цього місця сам – як до простору, де почувався безпечно.
Чому медикам важливе психологічне відновлення
Пояснюючи, чому військовим медикам необхідне психологічне відновлення, Дмитро використовує несподівану метафору. Він порівнює медика з оператором дрона.
"Для ефективності роботи пілотів потрібна хороша погода. Для ефективності роботи медика – ясна голова. І якщо оператор не може працювати через зовнішні умови, то медик – через виснаження. У медицині усе зводиться до однієї миті: є поранений і є людина, яка має знання та концентрацію, щоб врятувати життя. Коні в медика голова не забита і не виснажена – він може працювати на рівні своїх знань."
"Нас небагато"
Наприкінці розмови Дмитро повертається до теми суспільства. Він багато говорить про залученість. Про те, що війна не може існувати лише як окремий фронт, а цивільне життя – як паралельна реальність.
Йому пощастило бути серед людей, яким небайдуже: військових, волонтерів, студентів, громадського сектору. Але таких, каже він, усе ще замало.
Саме тому Дмитро особливо цінує не декларації, а присутність: коли громада працює для фронту, коли молодь не залишається осторонь. Для нього залученість – це і про відмову жити так, ніби війна відбувається десь окремо.
"Поки одні тримають лінію фронту, інші – мають тримати лінію відповідальності."
Нагадаємо, раніше повідомлялося про історію бійця спецпідрозділу ГУР МО "Артан" Дениса Струннікова із позивним "Діо", який до війни був професійним цирковим акробатом і гастролював країнами Європи та Азії.
Крім того, про одного із військових ГУР МО "Артан" зняли фільм.