У 1945 році місто Хіросіма в Японії стало жертвою вибуху першої в історії людства ядерної зброї. Одразу загинуло понад 80 тисяч осіб, за деякий час від наслідків бомбардування - ще понад 140 тисяч. Однак були й ті, кому пощастило вижити й вони змогли розповісти, як все відбувалося.
Що побачили очевидці ядерного вибуху в Хіросімі, які вижили, розповідає РБК-Україна з посиланням на Nature.
6 серпня 1945 року, о 8:15 ранку, над японським містом Хіросіма спалахнуло світло, яскравіше за сонце.
Це був момент, коли американський бомбардувальник скинув на місто атомну бомбу "Маленький хлопчик" - першу в історії людства бойову ядерну зброю.
За кілька секунд Хіросіма перестала існувати у звичному вигляді, а десятки тисяч людей загинули миттєво.
Через 80 років після трагедії ті, хто вижив, продовжують розповідати свої історії, щоб світ більше ніколи не повторив подібного. Один із них - Оіва Кохей, який у той день мав бути в центрі міста разом із сотнями школярів, але випадок врятував йому життя.
Літо 1945 року стало для Японії останнім етапом Другої світової війни. Німеччина вже капітулювала, а Італія давно вийшла з війни. Країна залишалася єдиним членом "осі", що продовжував опір союзникам, і фактично стояла на межі поразки.
Морська блокада позбавила японців доступу до ресурсів, промисловість працювала на межі можливостей, а голод ставав дедалі відчутнішим. Міста страждали від масованих бомбардувань, але Хіросіма дивом залишалася майже недоторканою.
Дехто вважав це ознакою того, що бог захищає місто, інші ж здогадувалися, що противник готує щось особливо страшне. Адже Хіросіма була ключовим транспортним вузлом і військово-промисловим центром.
Наприкінці липня місцева влада мобілізувала тисячі людей, зокрема школярів, на розчищення вулиць від дерев'яних будівель, щоб створити протипожежні коридори.
Це була рутинна робота у спекотну літню пору. На практиці це означало знесення дерев'яних будинків та магазинів уздовж визначених магістралей та навколо ключових військових та урядових будівель.
Підтримку на місці забезпечували близько 20 тисяч цивільних добровольців. Більшість з них - це були звичайні фермери, які були занадто старими для військової служби.
А ще до них доєдналися 12-13 річні діти. Їх вважали фізично незрілими, щоб доєднати до старших школярів, які вже працювали на місцевих заводах з виробництва боєприпасів. Але на порозі катастрофи учні стали резервом робітників.
В центрі міста, у районі Закоба, близько 300 хлопчиків допомагали розчищати дерев'яні конструкції навколо міської ради.
13-річний Оіва Кохей мав бути того ранку в центрі міста, але прокинувся з болем у животі. Мати порадила залишитися вдома, і це рішення стало для нього щасливим білетом між смертю та життям.
Оіва Кохей був єдиною дитиною свого віку, яка вижила у своєму районі (Фото: М. Г. Шефталл)
Близько 8 ранку почали находити повідомлення про два неідентифіковані літаки, що наближалися до міста на великій висоті. Інформація була не надто тривожною, бо В-29 літали над Хіросімою усе літо, поодинці або невеликими групами, без атак.
Однак за стандартами цивільної оборони, мало лунати попередження, для населення, щоб люди сховалися у бомбосховища або хоча у приміщеннях. Однак черговий офіцер протиповітряної оборони в той час був відсутній за своїм столом, бо радився з колегами у штаб-квартирі.
А він був єдиним, хто мав право активувати сирени. Тому сирени Хіросіми мовчали, а люди займалися своїми справами того понеділкового ранку.
О 8:15 ранку американський літак B-29 "Енола Ґей" скинув бомбу з висоти майже 10 тисяч метрів. Це був невеличкий саркофаг, який виробники назвали "Маленький хлопчик".
У момент падіння дві половини ядерного ядра зіткнулися одна з одною, утворюючи надкритичну масу радіоактивного ізотопу урану-235 вагою 64 кілограми. Через 43 секунди вона вибухнула на висоті близько 600 метрів над містом.
Ланцюгова реакція відбулася в секунди, створила імпульс кінетичної енергії, еквівалентний 15 000 тонн вибухового тротилу.
Свідки згадують, що спочатку був сліпучий спалах світла, "яскравіший за тисячу сонць", від якого на мить зникло все навколо. Потім - вогняна куля діаметром близько 300 метрів, температура в центрі якої сягала 4000 градусів за Цельсієм. Куля атакувала дерев'яне місто двома векторами негайного руйнування.
У радіусі півтора кілометра від епіцентру все живе згоріло миттєво. Далі ударна хвиля зносила будівлі, ламаючи їх, наче картон, і розривала людські тіла. За кілька хвилин розпочалася вогняна буря, що тривала добу, охопивши майже весь міський центр.
Оіва, який був удома на східному боці міста, почув глухий вибух, а потім відчув, як повітря навколо стало гарячим. Він згадує, що на декілька секунд йому здалося, ніби Сонце впало на Землю та приземлилося на клумби його матері.
Згодом вихор раптово влетів у всі вікна його будинку, підняв його з татамі та кинув через вітальню у стіну. За декілька секунд повітря знову хлинуло і перше, що він почув, це голос матері.
Район частково захистив пагорб Хідзіяма, але навіть звідти було видно клуби чорного диму та стовп вогню над центром. Поки в центрі міста люди згорали живцем, жителі Данбарі тинялися дворами й оцінювали масштаби пошкоджень будинків. І навіть, коли небо потемніло від диму, а потім стало помаранчевим від вогню, вони не уявляли навіть, що відбувається в центрі міста.
Невдовзі вулицями почали йти люди з обгорілими тілами, розірваним одягом і шкірою, що звисала клаптями. Дехто стогнав, дехто мовчки йшов уперед, ніби не розуміючи, що відбувається. Багато хто падав дорогою й більше не вставав.
Вдень Оіва разом із солдатами допомагав переносити загиблих. Він згадував, що тіла лежали всюди, а запах горілого м’яса переслідував його ще довгі роки.
Ті, хто вижив після бомбардування Хіросіми, на фото 60 років потому, у 2005 році (Фото: Джерард Рансінан/Polaris/eyevine)
За оцінками, у перший день загинуло близько 80 тисяч людей - переважно цивільних. Протягом наступних місяців ще десятки тисяч померли від променевої хвороби та опіків. До кінця 1945 року кількість жертв сягнула приблизно 140 тисяч.
Місто було стерте з лиця землі, фактично понад 90% будівель зруйновано або пошкоджено. Сотні тисяч залишилися без даху над головою, а вода та їжа стали розкішшю.
Оіва Кохей прожив довге життя, але до кінця днів пам'ятав той серпневий ранок. Його історія - це не лише особистий спогад, а й нагадування для всього світу, що ядерна війна не залишає шансів на виживання.
86-річній Оіва розповідав, як йому разом з солдатами довелося витягати тіла.
"Оскільки солдат був старший і сильніший за мене, він хапав кожне тіло за плечі, а я - за щиколотки, ось так", - пояснює Оіва, демонструючи жест хапання двома руками.
Він додав, що виконуючи цю роботу в 13 років, почав поступово впадати в стан психологічного шоку. Фактично мозок відключився, аби зберегти здоровий глузд свого хазяїна, а тіло продовжувало функціонувати.
"Якщо пекло існує - то воно має бути саме таким", - згадує Оіва свої думки того дня.
Протягом багатьох місяців після бомбардування в Оіви спостерігався цілий ряд симптомів променевого синдрому - випадіння волосся, кровоточивість ясен та шлункові розлади.
І він пережив не тільки фізичні страждання, але й психологічні, бо одним з проявів була нищівна провина уцілілого. Навіть за 73 роки після трагедії він здригався, розповідаючи про сором, який відчував, через те, що він був єдиною дитиною, яка вижила у своєму районі.
Хібакуся - це японський термін для тих, хто вижив після атомного бомбардування. І ці люди, через незрозумілість радіації, часто викликали у співгромадян підозру і навіть зовнішню відразу.
Оіва гостро відчував, що став ізгоєм, особливо після переїзду до Токіо. Він з часом почав приховувати себе від усіх, крім своєї дружини, яка теж вижила в Хіросімі.
Через десятиліття він розповідав:
"Ми повинні говорити про це, щоб люди розуміли: атомна зброя - не інструмент перемоги, а вирок усьому людству".