1424 дні в пеклі, "ігри" з ФСБ та стоячий режим: Інтерв'ю з бійцем "Азову" Сергієм Бенца
Боєць "Азову" Сергій Бенца пережив роки полону, жорстоких тортур та інформаційної ізоляції після виходу з "Азовсталі". Про нелюдські умови в російських тюрмах, психологічні випробування вдома та боротьбу за життя він розповів у відвертому інтерв'ю РБК-Україна.
Головне:
- Обіцянка про "екстракшн": Виходячи з "Азовсталі", бійці вірили обіцянкам про турецький корабель та утримання в казармах протягом 3-4 місяців. З собою брали документи для швидкої фільтрації, але натомість потрапили в переповнені бараки Оленівки.
- 47 кг та шахтна вода: Через жахливе утримання боєць важив 47 кілограмів. Ситуацію погіршувала законсервована шахтна вода в Горлівці, отруєна відходами тварин, через яку в колонії почалася дезентерія.
- Стоячий режим та молитви: В Росії полонених утримували в камерах із зафарбованими вікнами, де вони три місяці стояли без права сісти. Їх змушували вчити старослов'янські молитви, стоячи "дельфінчиком", та вголос читати "Історію росії".
- Страх ворога перед "Азовом": Попри чисельну перевагу та зброю, російський спецназ панічно боявся азовців. Полонені не боялися нічого і за потреби могли б рознести зону – бракувало лише команди.
- Втрати вдома: Після обміну Сергій дізнався, що дівчина не дочекалася його, написавши про це ще два роки тому. Найстрашнішим став перший дзвінок батькам.
Вихід з "Азовсталі" у травні 2022 року супроводжувався обіцянками про "екстракшн" і 3-4 місяці утримання в казармах. Натомість для захисників Маріуполя це обернулося роками жорстоких катувань, етапів та повної інформаційної ізоляції.
Сергій Бенца пройшов крізь Оленівку, пекло Горлівської колонії, Кіровське та СІЗО в Росії. Втративши вагу до 47 кілограмів та пройшовши через стоячий режим, він повернувся в Україну.
Проте найважчі психологічні удари чекали вдома – коли в соцмережах знаходиш повідомлення про те, що тебе не дочекалися, а під час першого дзвінка дізнаєшся про смерть батька. Про реалії російських тюрем, страх вертухаїв перед азовцями та ціну свободи – читайте в інтерв'ю Сергія нижче.
Про початок служби, прорив 24 лютого та обіцянки "екстракшну"
– Сергію, згадаймо 2020 рік, коли ви вирішили доєднатися до "Азову". Чому ви вирішили?
– Бо в них підготовка нормальна. Мені однокласник набрав, каже: дивись, в мене є посада, безпечне місце Маріуполь. На той час я так і думав, що це безпечне місце, таке сіре, депресивне, але воно почало розвиватися.
19 червня я підписав контракт. Два роки до повномасштабного був оператором групи радіотехнічного контролю. Ми слухали ефір, збирали інформацію про ворога, передавали на сектор.
Потім січень місяць, зайшла інформація, що буде прорив – будуть з Харківського, з Сумського направлення заходити. Ніхто не повірив. Хоча з нашим досвідом, аналізуючи інформацію, ніхто навіть не думав про це.
24-го ми зустріли ніч на посту, ми слухали ефір. Потім почали "Гради" працювати по Водяному. А під ранок, п'ята ранку, почали обстрілювати Широкине. Нам перебили дроти, в нас не було ні інтернету, ні світла. Командир каже: добре, знімайтеся. Все, ми приїхали в бригаду.
Заїжджаєш в Маріуполь, а люди мирно йдуть, каву попивають, йдуть на тролейбус. Наш підрозділ залишили охороняти частини від мародерів, на нас поклали обов'язки ГШР. Ми містом каталися, виїжджали на виклики, на штурми ходили. Спочатку стали противотанкістами, а потім уже піхотою.
– Як ви перебралися на "Азовсталь" і як приймалося рішення про вихід?
– Хвилююче. У нас остання позиція була під заводом. Останній форпост був. І це десь квітень місяць був перед Великоднем. Заїхала російська техніка, танки, БТР, і почали розбирати нас. Подякував Кірту – його група вийшла, спалила декілька БМП, зберегла життя особового складу. Ми відкотилися за півгодини до того, як заїхав танк. Потім перебралися на завод.
Думок про полон, звісно, не було, бо нам тоді обіцяли турецький корабель, "екстракшн". Всі повірили. Прийшов наказ від вищого командування – виходьте. Вас будуть утримувати 3-4 місяці. Беріть з собою документів побільше, щоб пройти фільтрацію. Чим швидше ви пройдете фільтрацію, тим швидше поїдете додому на обмін.
Так, 3-4 місяці. 16-го трьохсотих виносили, я особисто 18-го виходив. Виходили на міст, який на набережну йде, на Таганрозьку. Там росіяни шманали нас. Вантажили на автобуси ростовські, і ми їхали.
Пекло Горлівки: вибиті зуби та дизентерія
– Що чекало на вас в Оленівці та як відбувалися наступні етапи?
– В Оленівці прийомки не було. Прийшла адміністрація, каже: знімайте шнурочки, ремені. Бараки були переповнені, у нас по 600 людей спочатку сиділо.
До "Азову" завжди особливе ставлення було. Азов поїхав на 9, 10, 11, 12 барак, а всі інші по різних бараках сиділи. Ми весь день там спали, книжки читали. На Оленівці ще було спокійно, але ті, хто через ДІЗО проходив, вже неспокійно було. Бо там такі були, типу як Кирюші, які там любили знущатися над пацанами, і ще один хобіт. На ДІЗО можна було взагалі будь-за що отримати. Я чув крики на всю зону зі сторони ДІЗО з самого ранку, там починали катувати.
Потім нас евакуювали на Горлівку (Кировська 33-я колонія). Ми їхали першим етапом. Нам кажуть: зараз буде прийомка. Ми ж сидимо, нас переважна більшість була з "Азовсталі", ми такі: так, у нас домовленість, нас ніхто не чіпає.
Виходить один трьохсотий, бо у нього рука була – "огнєстрєл" у нього був. І ми чуємо хлопки якісь. Хтось сидить каже: це травмат. Я сижу, рахую: раз, два, три, десять. Думаю, ну, може я витримаю десять. А потім пацан каже: так, це не травмат.
Конвоїри кричать: "азовці" є? Ми кажемо: ні. Нацгвардія 3057 є? Є. Вибігаєш, коротше, речі викидаєш, тебе на зірку розтягують на тачку, на автозак, і в два ПРа починають забивати. У прямому сенсі під машиною. Ну, це отак прийомка починалася.
Ідеш коридором, пересуваєшся, тебе забивають, собака з спецназом. Мені зуб вибило, коли так називав прізвище, ім'я. Стояв там майор в тактичних перчатках, каже: що ти, не можеш нормально відповідати? І тебе б'ють в обличчя при цьому всьому.
Потім відправили нас чоловік тридцять, гуськом ми через всю зону ішли на баню. Там помилися, отримали речі. Потім нам принесли гімн, сказали до ранку вивчити його. Я вийшов на вулицю, встаю – і все, мене роздупляють, у мене все счесано, по будівлі я так поїхав. Організм дав збій – відрубився.
– Як умови в Горлівці вплинули на ваше здоров'я?
– Ну, краще не стало. Суглоби стерлися. Вага стала набагато менше. Зараз я вже набрав, а там вагу я втратив. Я заїхав на Орськ – 47 кг в мене було. Потім вже на обмін їхав — мене зважували 50,450. Там 450 — це грами були, якщо точно. Дві операції було після полону.
Вода там в Горлівці жахлива була. Там набирали воду, підвал один був, шахта якась. Оці джерела підводні, шахти. Плюс там у них хоздвор був, там баранчики бігали, свинки, які там свої справи робили в цю воду. Нам її набирали, давали пити, тому дезентерія почалася.
– Як виживали?
– Та якось виживали, не пили її. Ті, хто пив, то і страждав просто. На роботи виводили на промзону – все, що не потрібно: травичку щіпати , камінчики з місця на місце носити.
– В порівнянні з російськими полоненими в Україні, які дивани роблять і гроші за це отримають, у вас такого не було?
– Там за цигарки все робилося, оце валюта була. Я нікому цікавий не був, бо в мене вища економічна освіта, тому моя робота була – це піти травку пощіпати.
Ізоляція в Росії: стоячий режим, старослов'янські молитви та страх ворога
– Після Горлівки та Кіровського вас перевезли до Росії – в Орськ. Що було там?
– Повна ізоляція була останні 16 місяців. Чотири стіни, інформація ніяк не заходила. Зафарбовані вікна – сонця ти не бачиш, неба ти не бачиш. Восени це сирі приміщення, опалення ще не ввімкнули, а взимку відкриті вікна – мороз постійно заходить. На ніч світло вимикали.
Ми заїхали, ми три місяці стояли – стоячий режим був. Потім дозволили одному сідати, читати книжку. Це була "Історія Росії" Соловйова 1850 року. Ти читаєш її в голосі, і ті, хто з тобою в камері сидять, вони повторюють це все.
Фото: Сергій Бенца (РБК-Україна)
Гімн співали три рази на день всі чотири роки. І вісім молитв старосолов'янських. Як тільки заїхали на прийомку, нам дали молитву "Отче наш", щоб вчили. А ми ж стоїмо в полутора, дільфінчиком, і намагалися це все читати, вчити, здавати на пам'ять.
Годинників не було, час визначали за рупором радіо, де крутили Газманова і Расторгуєва – вираховували середнє значення по пісням, скільки вони тривають, помножили і знали, що зараз плюс-мінус друга година дня, обід мають принести.
– Попри такий тиск, як росіяни реагували на "Азов"?
– Вони боялися нас. Бо там був спецназ, з Ростова з'їхав, у нього світошумові гранати, він ходить постійно тримається за них. Бо там випадки були, обстріли до цього теракту, вони хапалися за броніки, бігали, окопувалися, а ми далі гуляємо, сміємося з них. Вони тільки отак от дивилися. Аби хтось хотів на той час переворот зробити якийсь, або там зону рознести, просто команди треба було, так би і було – ніхто нічого не боявся.
А вже далі, як ми поїхали в Росію, як нас почали ламати, ми вже почали змінюватися – один ти проти спецназа, коли п'ять людей тебе ламають, ти там не сильно герой.
Там ФСБ фабрикує справи по статті 105 та 205. Багато хто шукає в судовому терміні вихід, бо дуже довго люди сидять на загальних засадах, тебе загнали нище плінтусу, ти сидиш один і все. А так тобі варто на балакати і все термін 25 років, ти поїхав далі десь, з'являються плюшки – можна спілкуватися з рідними, простіше стає, адвокат з'являється. Але це все ж не означає, що тебе обмінюють.
Шлях на обмін та подвійна трагедія вдома
– Як відбувався сам процес вашого обміну?
– Нас викликали 6 березня на допит до ФСБ. Слідчий був без маски, я там з ним дуже так борзо себе поводив, і мені за це нічого не було. Він каже: чим ти можеш бути нам полєзєн? Кажу: в мене грошей немає, я нічим не можу допомогти. Мене бити не почали, погрожувати не почали, я з цього зробив висновок, що буде обмін.
Віри вже давно не було, у мене надія була, а віри не було – тому що День Незалежності 25-го року ми всі розраховуємо, а воно все повз проїхало, руки опустилися.
10 квітня зранку, 5 ранку, приходять, виводять мене на яму. Нас шість людей було. Переодягаємося, ведуть на етап. Їдемо ми на аеродром в Оренбург години чотири або шість. Завантажувалися в літак, нас зв'язали, очі замотали, руки. І полетіли ми в Омськ, потім в Кізіл (Пермський край), звідти в Чкаловськ.
Весь цей час в туалет – мінус, їжа – мінус, стоїш на колінах. В Чкаловську нас вивантажували в якийсь ангар, ми там стояли всю ніч, чекали пацанів через Ростов. Зранку нас знову вантажать в літак і ми полетіли на Гомель, а звідти вже автобусом.
Фото: Сергій Бенца (РБК-Україна)
– Що ви відчули, коли нарешті перетнули кордон?
– Я дуже черствим став, у мене немає такого вау-відчуття. В Чернігові перед лікарнею взагалі шок був – ого скільки пацанів безвісті там, родичі з фотографіями. Нам забороняють вступати в діалог, бо процедури потрібно пройти.
Мені дали телефон, зайшов в інстаграм, читаю повідомлення. Там було відправлено два роки тому: "Я чесно чекала 1,5 року, тепер не чекаю". Я нормально до цього віднісся, я ще з людиною попрощався на СІЗО подумками, так тобі набагато легше – ти людину відпускаєш і рухаєшся далі. Чотири роки це багато, об'єктивно. Зараз у мене мінімум емоцій взагалі, я їх бережу на майбутнє.
Коли вийшов, я першим набрав матір – вона трубку не взяла. Батька набрав – він теж трубку не взяв. Потім мама набрала, сказала, що все добре, вони в Польщі, сестричка там.
Кажу: а батько де, чого він не поїхав? Каже: знає, що він занятий... Ну, а потім я дізнався, що не дочекався, помер. Я хотів сказати, що я живий, вдома, все нормально. Я це пережив там півгодини буквально, все переварив, а зараз потихеньку вилазить.