Сила просити про допомогу: що насправді відбувається з військовими після фронту
Повернення додому після фронту - це тривалий процес адаптації, який потребує фахової психологічної підтримки військових та терпіння їхніх родин. Психологиня Анна Каппес в колонці для РБК-Україна пояснює, як допомогти ветерану подолати емоційне відсторонення та інтегрувати бойовий досвід у мирне життя.
Як підтримати військового і не нашкодити
Я працюю з військовими щодня - і можу запевнити: війна для них не закінчується в момент ротації чи демобілізації. Найскладніший фронт починається вже після бою - всередині людини.
Коли військовий повертається, здається, що він нарешті в безпеці. Його тіло вдома, поруч рідні, знайомі вулиці, звичні речі. Але психіка в цей момент лише починає обробляти досвід. Під час бойових дій вона працює в режимі виживання: мобілізується, тримає людину в постійній активації, не дає часу ні на відпочинок, ні на осмислення. Там немає простору для почуттів - тільки для дій.
А вже після повернення цей досвід "доганяє". Іноді через тижні, іноді через місяці. І це абсолютно нормальний процес - психіка нарешті отримує шанс почати обробляти те, що з вами сталося.
Я часто чую від військових: "Я вдома, але мені не безпечно". І це дуже точне формулювання. Зовні - тиша. Всередині - напруга, яка нікуди не зникла. Людина може сидіти у власній квартирі й не розуміти, де знайти безпечний кут. Бо поки вона була на війні, у неї була структура: побратими, командир, чітке розуміння, що робити й на кого спиратися. Там було небезпечно фізично, але психіка знала, як функціонувати.
У цивільному житті ця структура зникає. І разом із нею - відчуття опори. Військові часто кажуть, що на позиціях їм навіть простіше: там зрозуміло, як виживати. А тут - ні. Тому вони повертаються ніби в точку нуль, де треба заново знайомитися зі світом і з собою.
Дуже важливо розуміти: вони повертаються іншими. І це не метафора. Це буквально інша людина з іншим досвідом, іншими реакціями, іншим способом відчувати світ. І одна з найскладніших задач - асимілювати цей досвід і познайомитися зі своїм новим "я".
Найчастіше я бачу три великі групи станів.
Перша - гіперпильність. Це постійна активація нервової системи. Людина не може розслабитися, різко реагує на звуки, може прокидатися від найменшого шуму, шукає небезпеку навіть там, де її немає. Це той стан, який допомагав вижити на війні - але заважає жити в мирному житті.
Друга - емоційне відсторонення. Людина ніби вимикається. Вона не відчуває ні радості, ні тепла, ні близькості. І це дуже лякає близьких. Але тут важливо розуміти: якщо психіка блокує сильні негативні емоції - страх, біль, горе, вона автоматично блокує і позитивні. Це дві сторони одного процесу.
Третя - складнощі з близькістю. Важко бути в контакті, важко довіряти, важко впускати когось у свій простір. І це не про байдужість. Це про те, що психіка ще не готова повернутися в стан безпеки.
Близькі намагаються швидко повернути "нормальність": говорити, обіймати, відновлювати інтимність, кликати в гості. Але для людини, яка тільки повернулася, це може бути надмірним.
Я раджу почати із запитання. "Чи хочеш ти зараз говорити?", "Чи хочеш ти побути сам?", "Чи я можу бути поруч?". Дати людині контроль. Дати їй право не бути готовою.
У своїй роботі я не завжди одразу "йду в травму". Бо для цього потрібен ресурс. Якщо його немає - будь-яка глибока робота може ретравматизувати. Тому перше, що ми робимо, - це стабілізація та підтримка.
Іноді це виглядає дуже просто: поговорити, випити кави, посидіти поруч. Іноді - витримати потік агресії, болю, розчарування. Бо моя задача - не злякатися цього й не відвернутися.
Я пам’ятаю військового, який казав, що "психологія - то фігня". Він прийшов і півтори години просто виговорювався - про лікарів, про систему, про втрати. І коли виходив, сказав: "Мені стало легше". Це і є початок. Бо дуже часто людям потрібно не полагодити себе одразу, а бути почутими.
Саме тому звернення по допомогу - це не слабкість. Це відповідальність. За себе й за тих, хто поруч.
Бо травма не зникає сама. Її можна витіснити, заглушити, ігнорувати, але тоді вона проявляється інакше: через тіло, через залежності, через агресію, через руйнування стосунків. Але її можна прожити, інтегрувати, навчитися з нею жити.
Важлива не тільки індивідуальна допомога, а й системна. Центри, фахівці, спільноти, групова терапія. Особливо групи - бо там відтворюється звична для військових модель опори один на одного.
У групі вони бачать інших - з різним досвідом, з різними історіями. І коли один ділиться, інший думає: "Якщо він зміг - можу і я". Це дуже сильний механізм відновлення. Моя задача в цьому процесі - бути містком між їхнім військовим досвідом і цивільним життям. Допомогти інтегрувати, пояснити, підтримати.
Ми, як фахівці, маємо створювати простір, де можна не бути сильним. Адже відновлення починається там, де можна бути вразливим і при цьому не відчувати загрози.
Одним із таких місць є центри ментального здоров’я "Повернення" - всеукраїнська мережа, заснована Віктором та Оленою Пінчуками, щоб системно підтримувати військових, ветеранів і їхні родини після пережитого травматичного досвіду.
Їх створюють на базі державних медичних закладів, аби допомога була максимально доступною - поруч із домом та в комфортному, інклюзивному середовищі. Безоплатні послуги вже надаються 14 центрами по всій країні.
Звернутися по допомогу - іноді непросто, бо потребує сміливості. Але саме з цього кроку починається повернення до себе.