"Дуже низькі гонорари": Анастасія Пустовіт про "Тиху Наву", проблеми у війську та "погане" кіно

Головне з інтерв'ю:

• Анастасія тричі не вступала в театральний, бо викладачі не бачили в ній "героїню" та критикували зовнішність.
• Акторка відверто критикує сучасне українське кіно, вважаючи, що через відсутність якісного продукту ми програємо Росії "м'яку пропаганду".
• Анастасія зізналася, що звернулася до лікарів, коли почала обдумувати способи самогубства. 10 днів у психіатричній лікарні вона називає "найкращим рішенням".
• Попри складні ролі та амбіції сьогодні Пустовіт найбільше хоче простого життя в селі, велику родину та можливість пройти через досвід батьківства разом із коханим.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE.

Про вибір професії та невіру батька

— Сьогодні хочу поговорити про ваш акторський шлях, але починається все з дитинства. Ви розглядали для себе кар'єру співачки. Це було серйозно чи в дитячій жартівливій манері?

— Я не знаю, я тоді довго не могла визначитися, але для мене це, звісно, було серйозно. Я займалася, вчилася грати на бандурі, мене це цікавило. В школі у нас був ансамбль. Ми їздили за кордон, весь час співали, і мене це так захоплювало, мені подобалося.

Але загалом ти в кожному разі намагаєшся знайти себе в такому віці, бо ти не розумієш, ким ти хочеш стати, що тобі подобається понад усе.

— А потім була слідча.

— Так, тому що тато був міліціонером на той час, і це ж, як завжди. Я хотіла бути й президентом, і нянею, і психологом. Коли почала навчатися в коледжі, активно цікавилася психологією, підчитувати різні книжки про це. Мені було дуже цікаво.

Тато мріяв, щоб я стала юристкою. Тому що в мене було загострене почуття справедливості, і я добре вчилася. Він ніяк не міг змиритися з тим, що дитина, яка добре вчиться, вступить на якусь акторку й втратить свій талант.

Знаєте, в нас і зараз з галуззю досить складно, її фактично немає. Якщо говорити про глобальне, що таке галузь. А тоді взагалі ми про це не могли говорити, тому що було російське кіно, і все. Єдиний шлях потрапити в цю галузь - або зніматися в російському кіно, або щоб тебе помітили російські режисери. Тому ніхто серйозно це не сприймав. Не факт, що ти будеш добре заробляти.

Не дуже сприймали мій вибір на початку. Але вибір слідчої тато теж не схвалював. Він був у цих структурах п'ять чи шість років і мені дуже цього не радив. Він майже не згадує той період. Він звільнився за власним бажанням, а потім він почав вивчати масаж. І це його зацікавило.

— Як зрештою до акторства прийшли? До того ж вам не вдалося вступити з першого разу.

— Я завжди була впертою дитиною. Ми зі школою почали їздити на різні конкурси читців, фестивалі, я почала читати вірші. Моя сусідка Оксана Ільницька була дуже класною акторкою, і вона мене готувала. Вона й познайомила мене з професією.

Я "загорілася", ми почали шукати коледж. Мама більше в цьому плані вірила в те, що щось може вийти. Тато доволі довго був проти цього. Я почала потихеньку вступати, раз за разом не вступала.

Жіноча конкуренція взагалі більша, ніж чоловіча, тому що тоді мало чоловіків ішло в актори. Це й непрестижно, і для чоловіка неприйнятно, це зараз все змінюється. А жіноча конкуренція - це взагалі зовсім інша справа.

— А що ви маєте на увазі, що не вступили через жіночу конкуренцію?

— За зовнішністю дуже часто вибирають. В перший рік мені не дали якогось фідбеку, а на другий рік мені прям сказали, що я маленька, риси обличчя маленькі, ніхто мене не побачить зі сцени. Яне героїня, не цікава, криві зуби.

Але я завжди знала, що я ніколи особливо не відрізнялася супер красою. Я не вважаю себе стандартною красунею. У мене є шарм, харизма. Я не висока, не довгонога, у мене завжди є зайва вага, це з дитинства.

Є якісь особливості обличчя, які не зовсім прийнятні. Про це теж мені говорили й на зніманнях, і на якихось проєктах це завжди було. Але впертість ввімкнулася в мені, особливо після другого року, коли мені наговорили, що я не така. Ні, дорогі мої, я дійду до кінця.

Анастасія Пустовіт в інтерв'ю РБК-Україна про сприйняття своєї зовнішності (інфографіка: РБК-Україна)

Про розвиток і проблеми українського кіно

— А як вам здається, українське кіно рухається зараз більше до Голлівуду чи до Європи?

— Я думаю, що більше до Європи. Тобто в нас більше трушності, неідеальності. Зараз дивлячись саме за тими кінострічками, які в нас виходять, у мене взагалі багато запитань, навіщо ми це робимо, який саме продукт ми створюємо.

Але до повномасштабного, я думаю, воно рухалося більше в зону європейського кіно. Тобто це не те, щоби не ідеальність, а більше бажання, створити галузь як таку, про щось сказати в Україні. У нас з'явилися режисери, кіноактори.

Звісно, повномасштабна війна внесла свої корективи в усі сфери, власне. Різна кількість акторів, операторів, режисерів пішли служити, тому що вважають в цьому більшу доцільність, ніж створювати українське кіно. Чесно кажучи, рівень українського кіно дуже знизився. Мені не подобається те, що зараз ми створюємо.

— Про які фільми ви зараз говорите?

— Я загалом про рух українського кіно, куди ми рухаємося. Я бачу дуже велику кількість комедій ні про що. Засилля відомих інфлюенсерів, блогерів, які з продюсерської думки можуть підняти касу, бо вони приводять нового глядача в українське кіно.

Але мені здається, що ми не задовольняємо запит всередині країни. Я думаю, він є, і його треба дослідити. Дослідити, про що зараз українське кіно може говорити з українським глядачем. Це не тільки комедія, не тільки бажання відпочити від війни. А й створювати якісний продукт, особливо тоді, коли ми так "хаємо" людей, які звертаються до російського ринку.

А вони так чи інакше звертаються, тому що є прошарок, який споживає контент англійською. А є якась частина людей, які не знає англійської, вони знають тільки українську і російську. Якщо вони не бачать якогось класного продукту в Україні, вони будуть звертатися до Росії. Це просто даність, з якою ми нічого не робимо.

І ми не створюємо ніякий продукт, з яким ми виїжджаємо за кордон. Тобто м'яку пропаганду, культурний тиск, про те, що таке Україна взагалі, що таке українське мистецтво, чим воно відрізняється від російського, чим воно відрізняється від європейського, американського?

Якщо в нації немає культури, тоді немає власне нації. Ми цього не створюємо. Ми не протистоїмо ніяк Росії. Тобто Росія потихеньку далі крокує м'якою пропагандою.

Мене дивує, що та плеяда митців, які вже свого часу зарекомендували себе на фестивалях класу А, які вже мали нагороди, які пропагували Україну, у яких все ок не тільки з англійською, а й взагалі з відчуттям культури, не знімають роками.

Я не розумію, чому люди, які вже мають досвід створення якісних і цікавих кінострічок, не залучені в цей процес або залучені в нього опосередковано? Чому цим людям не дають фінансування? Чому у нас такі величезні проблеми з Держкіно?

Ці проблеми тягнуться ще з 2022 року за правління Марини Кудерчук, яка вбила кіл умовно Держкіно і кіномитцями. Як ми підписували листа, щоб не дати кошти Держкіно, а відправити їх на фронт, тому що ми не вважаємо, що та комісія могла оцінювати, які краще вибрати фільми й про що ми будемо знімати. Тобто доцільніше відправити їх на фронт.

Якщо вже кіномитці такого рівня, а в нас є рівень кіномитців, порушують таке питання, то мені здається, у нас криза.

— "Тиха Нава" мені дуже в сердечку відгукнулася й там залишилася. Особисто для вас "Тиха Нава" стала складним проєктом чи ви були готові до такої ролі, яку глядач не полюбив?

— Слухайте, Кіра Олегівна - це моя любов. Я дуже давно чекала на таку роль насправді. По-перше, вона вікова, це не молода дівчинка. Мені 31 рік. Якби я не вдягалася, який би вигляд я не мала, мені хочеться грати жінок, а не дівчаток, тому що це зовсім інший рівень глибини. І от Кіра Олегівна - це дійсно це глибоко прописано.

Мені все було цікаво. Вона нібито як заручниця обставин, але чесно кажучи, вона це все обирає самостійно. Мені це подобається, для мене все було зрозуміло. Коли перший раз прочитала сценарій, я зрозуміла, що мені не треба нічого придумувати, ніяких додаткових сцен, додаткових текстів чи ще щось.

Для мене нормально, що персонажів не люблять. Мені взагалі здається, що ти не впорався зі своєю роботою, якщо тебе всі люблять або всі ненавидять. Якщо тобі вдалося в поганому персонажі якимось чином отримати дещицю співчуття, значить все окей. Так нас вчили: якщо ти в пеклі, повинен бути однією ногою в раю.

Складні персонажі - це в принципі дуже цікаво, бо це показує людину, а не образ. Чи складний це був досвід? Так, але мені здається, що в нас в принципі не просто, враховуючи те, в яких умовах ми це робимо та з якими бюджетами ми це робимо.

— Ви писали про "Тиху Наву": "Ви не думайте, я вже через деякі сцени із професії пішла і вернулась". Про які сцени йдеться?

— Це такий локальний жарт що коли щось не вдається, йдеш з професії. Але я бачу сцени, де я переграю. У нас всі працюють в театрах. Кіногалузь трохи інша.

У нас досі немає навчання перед камерою. Але загалом все одно є цей флюр награшу. Я намагаюся його позбуватися, і він є у всіх нас. Я бачила дуже мало акторів, які просто існують у кадрі, нічого не роблять. Це те, що я бачу в класному закордонному кіно, і це те, чого мені хотілося у нас.

Театр відрізняється від кіно не за специфікою акторської професії, а саме за специфікою роботи. У театрі в тебе працює все тіло, а в кіно є великі плани, а є крупні і там треба дуже-дуже тонко працювати. Дуже тонко, бо ти десь неправильно дихнеш, і вже переграв.

— А були випадки, коли ви хотіли або думали над тим, щоб піти з акторства?

— Та постійно. Мені здається, це нормально. Ти постійно розчаровуєшся в цій професії, в собі, потім знову зачаровуєшся, потім знову розчаровуєшся. Втомлюєшся, коли ти просто елементарно більше не хочеш. У мене були такі моменти, коли я просто не хочу, бо я втомилась.

— Як сприймають українських акторів за кордоном?

— Мені щастило. Мене, звісно, запитували, чи розумію я, що передаючи дрони, я вбиваю людей. Але мені вистачає словникового запасу, щоби переконати цих людей, пояснити, що війна насправді чорно-біла.

Стосовно акторської професії, те, що я бачила й чула, вони нами захоплюються, їм подобається, як ми працюємо. Вони здивовані тим, як ми працюємо. Вони здивовані тим, які ми талановиті. Як ми взагалі витримуємо весь цей тиск і продовжуємо працювати, продовжуємо створювати.

— Чи є ролі, від яких ви відмовлялися?

— На початку повномасштабної війни дуже багато відмовлялася.

— Що це були за ролі?

— Я в принципі тоді не могла зрозуміти, як я буду працювати акторкою, а про що ми будемо говорити. Була певна кількість запитів саме про війну знімати, а я тоді взагалі не хотіла робити кіно про війну.

Я не могла осягнути того, що з нами відбувається, не те, щоби про це говорити. Ба більше - маючи свій складний досвід, я не розуміла, як його поєднати з кіно, і що це має бути за кіно. Тому так, я відмовлялася. Зараз не відмовляюсь.

Відмовляюсь, можливо, від якихось продуктів, які мені не цікаві з мистецького погляду. Та й так скажу, що запрошують мене насправді дуже обережно. Кожен день я не відбиваюсь від пропозицій.

— А є відчуття заручниці образу? Ви уявляєте себе, наприклад, в інфантильній комедійній ролі без глибоких сенсів?

— Я дуже цього хотіла б. Я не знаю, чи зможу. Я з цим ніколи не зіштовхувалася. Не знаю, чи мені це навіть цікаво зараз. Але іронія, сарказм - мені було б цікаво саме в такому форматі комедії знятись.

— В акторстві є якась межа між заробітком і професійною гігієною? Коли вже якась така маячня, але хороші гроші, який вибір зробити?

— Я не знаю. Це, мені здається, від людини залежить. Звісно, межа є.

— А які "червоні лінії" є в тебе?

— По-різному бувало. У мене бували такі періоди, коли в мене взагалі не було грошей. Я йшла вже в таке, щоби просто заробити. А бували періоди, коли я мала змогу відмовитися.

У мене є межа, напевно, фінансова. Був випадок, коли мені запропонували тривалий проєкт, але гонорар такий, що я на таке не піду. Мені здається, що в нас всі так "демпінгнули" ціни акторів, це теж величезна проблема з війною.

— Це зробили самі актори?

— Це зробили всі разом. Продюсери сказали: "Немає грошей". Продукт обмежений. Російські гроші вже не заходять, на два ринки ми вже не знімаємо. Тому ми почали погоджуватися. Я не знаю, у кого як, але в мене прям дуже низькі гонорари в Україні.

— А за кордоном, якщо еквівалентно?

— У два з половиною-чотири рази більше.

Анастасія Пустовіт в інтерв'ю РБК-Україна про проблеми та розвиток українського кінематографу (інфографіка: РБК-Україна)

Про депресію та коханого на війні

— Хочу поговорити про таку важливу тему, як депресія, яку ти переживала у своєму житті. Який твій стан сьогодні? Нещодавно ти писала в Threads: "Я зараз знаходжусь в стані: я більше не можу".

— Я знала, що так буде. Враховуючи три місяці активної, важку зиму, я знала, що це буде дуже складний марафон. Під кінець цього марафону я відчула, що взагалі не вигрібаю, ні з акторської сторони, ні з творчої, ні з людської, ні з фізичної.

Я почала займатися йогою по 20 хвилин, бо я зрозуміла, що мені треба сон, їжа і спорт. Це три стовпи, на яких буде стояти моє здоров'я. Я знала, що під кінець буду валитися з ніг.

Потім я поїхала на сім днів до хлопця, перепочила трошки, я повернулася і зараз у мене прям супер класна рутина. У мене є театр, помірне навантаження. А ще ж коли дві прем'єри "прогриміло", треба давати інтерв'ю, треба підтримувати.

Я нещодавно зрозуміла, що не знаю, що таке спокій. У мене є психотерапевт, я займаюся, щоб закріпити результат. Я нарешті повернулась до книжок.

Та в мене так само зберігається відпочинок. Так само я роблю собі вільні дні, де нічого не роблю, нікому не відповідаю, ні з ким не спілкуюся, замикаюся у своїй квартирі, замовляю суші, лежу в ліжку і граю в ігри.

— Я думаю, що досвід війни, яка триває, постійні проблеми так чи інакше призводять до депресивних станів. Як ти вперше його відчула? Коли ти зрозуміла, що треба щось із цим робити?

— Я зрозуміла, що треба щось з цим робити, коли я думала, як і коли мені викинутися з вікна. Це я вже жартую, але реально я зловила себе на думці, коли я думаю, як, що, і де це краще зробити. А тоді я зрозуміла, що ми йдемо до лікаря.

Депресія сильно спотворює думки. У тебе повне відчуття, що ти ніколи з цього не виберешся. І повне відчуття, що те, про що ти зараз думаєш, це нормально, це правильно. Це полегшення. Це жахливо просто. Весь твій мозок тобі кричить, що тобі треба, бо дуже боляче.

— А ти говорила комусь про це?

— Звісно, звісно. Коли я зрозуміла, що зовсім біда, я одразу почала говорити про це. Я говорила про це з колегами в театрі, я говорила про це з батьками.

Я навіть приїхала до них і сказала: "Я не можу сидіти дома сама, бо боюсь, що я з собою щось зроблю. Я буду з вами".

Просто коли ти перебуваєш у тому темпоритмі, в якому я була, ти не усвідомлюєш, що з тобою щось не так. Тобі треба просто робити, робити, робити, потім сили закінчилися. Ну, от я вигоріла.

— Розкажи про процес лікування, як це відбувається.

— Я лежала у "Феофанії". Я прийшла до психіатра, озвучила їй те, про що я думаю, що зі мною зараз відбувається. Вона мені сказала, що радила б лягти в лікарню. Так у неї за протоколами, вона повинна це запропонувати. Тебе ніхто не скручує, не прив'язує до ліжка.

Я сказала: "Мені треба подумати". Вона каже: "Чого ти думаєш? Ти боїшся? Чого ти боїшся? Що ти не впоралась?"

Вона каже: "Просто ти так швидше вилікуєшся. Я тебе покладу на 10 днів, і буду тобі колоти препарати, під якими ти будеш спати. Ми просто пришвидшимо твоє лікування". Я сказала про це Олесі Вікторівні (Жураківській - ред.), ми поговорили, вона мене відпустила. Театр оплатив мені лікування. Потім у мене повинна була бути відпустка протягом двох місяців.

Вона мене витягла. Це було найкраще рішення, бо я дуже сумнівалась. На перші два тижні вона призначила купу різних ліків. Одне від тривожності, одне від важкого депресивного розладу.

Нічого там страшного нема. Це був прекрасний час. 10 днів я спала вночі, бо я ж взагалі тоді не спала. Я спала вдень, мене смачно годували, я класно схудла, я ходила по парку, я знайшла собі компанію військових, з якими я пила кожного ранку каву. Прекрасні люди взагалі.

Потім я повернулася, потихеньку почала відновлюватись, поступово, маленькими кроками. Чудове, взагалі найкраще рішення. Це краще, що я зробила.

— Ти сьогодні згадувала про свого хлопця, який вже п'ятий служить. Як ви зберігаєте стосунки на відстані протягом такого тривалого часу? Можливо, у вас є якісь ритуали, які допомагають триматися разом.

— Просто мені здається, що ми уже в тій стадії, коли ми класні друзі. Крім того, що ми кохаємо одне одного і ми партнери, ми реально одне одному найближчі люди.

Ми намагаємося часто зідзвонюватися, ми кружечки одне одному записуємо. Я намагаюсь за можливості до нього їздити, коли в мене є вільний час. Він приїздить, ясна річ, у відпустку.

Це людина, без якої ти вже не можеш. Це просто твоя найближча людина, і все.

— Бувши такою дотичною до війська, маючи кохану людину військового, працюючи з військовими як волонтер, яку несправедливість сьогодні ти бачиш у війську?

— Зарплатні та відсутність демобілізації. Це просто жахливо, те, що хлопці відчувають себе заручниками війська. Особливо добровольці, особливо ті, хто пішли на початку. Навіть у в'язниці є терміни, коли ти вийдеш.

Я розумію, що нас менше, ніж їх. Прекрасно розумію, що тих людей, які мають вже такий досвід, як, наприклад, у мого хлопця, вже ніхто нікуди не відпустить. Але ж через те, що людей мало, на ньому колосальне навантаження.

Мені його шкода, я переживаю за нього. Я не знаю, що мені зробити, чим йому допомогти, щоб йому стало легше. А піхота, яка по 200 днів перебуває, це не нормально. А зарплатні? Що це значить: тиловик отримує 20 000? Охоронець в АТБ отримує більше. Ви що подуріли чи що? Як таке може бути. От і несправедливість, що для нас це все раптом стало нормою.

— Два роки тому ти озвучувала також думку, що розглядала варіант мобілізації. Зараз як ти ставишся до такого розвитку подій?

— Хороше запитання. Поки ніяк, поки я нічого не вирішила. Це таке складне запитання, тут дуже багато моїх відмовок, чому я не мобілізовуюсь. Дуже багато моєї слабкості.

Я перманентно відчуваю почуття провини через свою не мобілізацію, так.

Анастасія Пустовіт в інтерв'ю РБК-Україна про роздуми щодо власної мобілізації (інфографіка: РБК-Україна)

— Ви не думали одружитися, чи ти хочеш, щоби він повернувся в цивільне? Чи, можливо, він не розглядає взагалі варіант повернення в цивільне, а хоче далі будувати кар'єру у війську?

— Я не знаю. Я думаю, він і сам до кінця не знає. Він дуже сильно втомився. Щодо одруження, я думаю, всьому свій час.

— А ви плануєте разом сім'ю, діток? Ти хочеш?

— Хочу, дуже хочу. І дуже хочу, і дуже страшно. Але хочеться, щоб він був поруч, або щоб я була біля нього в цей момент. Мені дуже хочеться вагітність пройти разом, народження, ці всі перші рочки. Я не хочу, щоб він був позбавлений відчуття того, що він тато. І я не хочу лишатися з цим досвідом, тобто віч-на-віч з дитиною.

Звісно, хочеться і велику сім'ю, і собак, і котів, і дім, і сад, і город. Хочеться звичайно нормального життя десь в селі. З козами.