Про розвиток масового та адаптивного спорту, про наших олімпійців, відтік хлопців за кордон та реформу спорту – в інтерв'ю міністра молоді та спорту України Матвія Бідного для РБК-Україна.
Головне:
– Зараз по всій Україні через війну багато зруйнованої інфраструктури. Відома історія, коли сестри Алексіїви, спортсменки-синхроністки, тренувалися у 2022 році в Харкові в басейні в гідрокостюмах, бо через обстріли там не було опалення. Як багато зараз подібних об'єктів?
– Війна принесла великі руйнування інфраструктури, спорту в тому числі. Від початку повномасштабного вторгнення пошкоджено чи зруйновано майже 800 спортивних об’єктів. Із них 179 знищені повністю, 134 частково, ще понад 400 мають серйозні пошкодження. Постраждали стадіони, спорткомплекси, льодові арени, тренувальні бази, у тому числі 21 база олімпійської, паралімпійської да дефлімпійської.
Найбільше руйнувань – на Херсонщині, Харківщині, Донеччині, Сумщині та Миколаївщині, але загалом це торкнулося 18 регіонів. Там, де ситуація не потребує капітальних вкладень, інфраструктуру відновлюють. Коштами місцевого бюджету, десь з держбюджету знаходимо можливість допомогти, десь – меценати. Самі громадяни іноді долучаються як волонтери.
Вже відремонтовано понад 50 об’єктів, серед них стадіон у Тростянці, стадіон ім. Юрія Білонога на Сумщині, база Атлант у Миколаївській області, спорткомплекс Динамо в Житомирі, спортивна школа в Макарові та водна станція Динамо.
Але через руйнування набагато складнішим став процес підготовки спортсменів. Підготовка спортсменів у таких умовах – надскладне завдання. Ті самі гідрокостюми, в яких тренувалися синхроністки в холодному басейні – це не виняток, а реальність для багатьох. Часто спортсмени тренуються без світла, без опалення, без вентиляції.
Інфраструктуру частково можна компенсувати – знайти тренувальні бази за кордоном. Але неможливо компенсувати втому, тривогу, відсутність сну. Спортсмени мають бути зосереджені на підготовці. А як це можливо, коли хтось із рідних на фронті, а хтось живе під обстрілами?
У спорті вищих досягнень головне – відновлення, концентрація, психологічна стійкість. І саме цього сьогодні бракує найбільше.
– В яких умовах готуються спортсмени до Олімпіади і хто фінансує участь у змаганнях?
– Наразі тривають відбіркові змагання для здобуття ліцензій ХХV зимові Олімпійські ігри, які відбудуться з 6 по 22 лютого 2026 року в Мілані та Кортіна-д’Ампеццо (Італія).
Підготовка включає навчально-тренувальні збори в Україні та за кордоном. Через специфіку клімату, брак сучасних баз для зимових видів спорту та руйнування частини інфраструктури, більшість зборів відбувається за межами України, на аренах, що відповідають міжнародним стандартам. Міністерство повністю забезпечило підготовку українських атлетів, аби вони продемонстрували найкращі результати.
– Які винагороди отримують наші спортсмени за медалі?
– Щоб відзначити спортсменів за їхні досягнення, підсилити їхній соціальний захист і мотивувати до нових перемог, діє постанова Кабінету Міністрів №91. Вона встановлює одноразові грошові винагороди для чемпіонів, призерів Олімпіад та їхніх тренерів у таких розмірах:
Ці виплати здійснюються у гривневому еквіваленті за офіційним курсом НБУ і є основним інструментом, вираженої у грошах вдячності українським атлетам на державному рівні. Хоча, звісно, українські атлети виступають на Олімпійських іграх перш за все щоб підняти український прапор на пʼєдесталі, а грошова винагорода часто є додатковим бонусом, а не основною метою участі в Олімпійських Іграх.
Наприклад, відомо, що чемпіон Олімпійських Ігор у Парижі, боксер Олександр Хижняк задонатив частину призових на підтримку ЗСУ, світова рекордсменка зі стрибків у висоту Ярослава Магучіх, яка на Олімпійських іграх у Парижі 2024 року теж виборола "золото" – передала частину призових коштів на підтримку військових, волонтерів та зоозахисників. Таких прикладів досить багато.
– Є думка, що в Україні зараз значні ресурси йдуть на спорт вищих досягнень, а масовий спорт розвивається мало. І люди не долучені так до масового спорту, як в країнах Європи.
– Така думка може виникати, якщо дивитись на прямі витрати з державного бюджету, але загалом ми намагаємось балансувати витрати на спорт вищих досягнень із витратами на масовий спорт.
Спорт вищих досягнень фінансується більш централізовано, бо це підготовка національної збірної команди, це база Олімпійської підготовки, проведення навчально-тренувальних зборів та змагань тощо. А спорт масовий – він в регіонах і фінансується часто не безпосередньо з державного бюджету, а через субвенції до місцевих бюджетів. Якщо порахувати державні гроші, закладені на розвиток масового спорту і спорту вищих досягнень, то буде якщо не баланс, то значно краще, ніж було останніми роками.
У нас зараз великий фокус уваги на масовому спорті. В дитячому спорті це "Пліч-о-пліч всеукраїнські шкільні ліги", у якому незабаром стартує вже третій сезон. Щороку залучаємо більше шкіл та учнів з усієї країни. Цього року в нас амбіція – залучити один мільйон школярів до цієї ліги.
Ідея шкільних ліг у тому, щоб кожен школяр мав змогу долучитися до того виду спорту, який йому подобається. Це і виховна функція: діти отримують досвід спільної гри, спільних досягнень, взаємопідтримки. Спершу змагання відбуваються на рівні громади, району, області, а весною – всеукраїнський етап змагань.
Друга ініціатива президента України – "Активні парки", а рамках програми "Здорова Україна", вже перетворилась із проекту на масовий рух. Це коли спортивні активності буквально йдуть до людей: ви їх можете побачити в ТРЦ, в парках, на майданчиках, в усіх областях України.
Окремий напрямок для нас – адаптивний спорт. В Україні діють майже 200 адаптивних клубів, де тренери працюють з нашими ветеранами. У партнерстві із НУФВСУ ми запустили дві навчальні програми для тренерів, які працюватимуть з ветеранами, які отримали травми і ампутації.
Робота з ними потребує особливих навичок, оскільки особи з інвалідністю мають особливості функціонування кровоносної системи, обміну речовин, можуть мати інший баланс тіла тощо. Сьогодні дуже важливо підтримувати цих тренерів, бо ветеранам треба забезпечити здорове активне дозвілля та об'єднувати їх довкола спорту.
Більшість спортивних федерацій вже створили адаптивні дисципліни в своїх видах спорту, і ми закликаємо їх також включатися в роботу з ветеранами в регіонах.
– Чи дозволяє інфраструктура, щоб заходи були адаптивні?
– Переважна більшість видів спорту вже започаткувала адаптивні дисципліни, але не можна сказати, що вони всі рівно представлені в усіх областях. Наприклад, не всюди є басейни, але у багатьох басейнах працюють адаптивні клуби для ветеранів. Масово розвиваються адаптивні види боротьби та ігрові види спорту.
Наприклад, Українська Асоціація футболу запустила в цьому році лігу з ампфутболу. Вже створили 20 команд на базі професійних клубів. Команди там змішані, спільно грають і чоловіки, і жінки.
У формуванні політики масового спорту ми орієнтуємося й на питання активного довголіття. По Україні в рамках програми "Активні парки" працює 35 бігових клубів і клуби скандинавської ходьби. Найважливіше в спорті – це навіть не перемоги, а об 'єднання та здорове дозвілля. Коли об'єднуються 30-50 людей, двічі на тиждень з палицями йдуть по мальовничому маршруту з інструктором, серед них багато людей старшого віку – це про побудову сильного соціуму.
– В Європі ми бачимо, як спортом просто заради свого задоволення займається багато людей похилого віку. В нас, на жаль, зовсім не так. В чому причина?
– Ви дуже правильно це відзначили. Коли ми з командою починали роботу, то провели дослідження, скільки людей регулярно займаються руховою активністю. На початку 2024 року цей показник був тільки на рівні 15%. Для порівняння ми взяли статистику Євробарометра, і в Європі середній показник – 38%. В топ-країнах по масовому спорту, скандинавських, там взагалі під 80%. Це не тільки про здоров'я, а й про стан суспільства.
Люди, які ведуть активне життя – дбають про себе і легше об'єднуються в спільноти, у них формується звичка брати на себе відповідальність за себе, за своє здоров'я, за майбутнє.
У Європі система спортивних клубів побудована так, щоб залучати якнайбільше людей. Навіть вже доросла людина залишається членом клубу, хоч сама може вже й не займається так активно, але носить символіку клубу, купує абонементи на ігри, вболіває за клуб, приводить туди вже своїх дітей, залишається частиною спільноти. Це одна з причин, чому в Європі багато громадян постійно займаються якоюсь фізичною активністю.
Тому ми розробляємо проєкт нового базового закону про спорт, який впроваджує європейський модель спорту в Україні.
– В чому суть цих змін?
– В основі буде клубна модель. Європейська модель спорту побудована на ініціативі людей, які в громадах обʼєднуються у спортивні клуби. Це передбачає, що громадяни об'єднуються та утворюють громадські спортивні клуби, які беруть на себе відповідальність за те, чим займаються вони, їхні діти, де вони тренуються, хто їх тренує тощо. Такі клуби можуть отримувати підтримку на рівні громади, на рівні області та на рівні держави. Бо найважливіше – це саме те, що відбувається в громадах.
Спортивні клуби – це не ДЮСШ, де тренера тобі призначив керівник місцевої ради, бо це його кум, який може прийти на тренування напідпитку, вдарити дитину, образити її, і де в батьків немає жодного права голосу. Бо є традиція, коли через біль, піт, кров і сльози тренер ламає дитину, щоб вона виграла на місцевих змаганнях, на обласних, а він за те отримує медалі і рейтинг, підвищення зарплати. Дитина і батьки у старій системі взагалі безправні, і ми маємо це викорінити.
В Європейських спортивних клубах такого свавілля немає. Там спільнота, де за рішення беруть на себе відповідальність батьки дітей – члени цих клубів. Вони і визначають, яким має бути тренувальний процес для дітей, хто їх має тренувати та за якими програмами.
– Такі клуби вже запрацювали в Україні?
– Так, в нас є пілотний проєкт “Активні громади”, у якому беруть участь 50 громад і де запрацювали громадські спортивні клуби. Є федерації, які вже певною мірою посилили спроможність та автономність.
Держава не має займатися тим, щоб призначати і вказувати клубам та спортивним федераціям, що їм робити. Міністерство не має призначати тренерів. Не має міністр розповідати, хто має тренувати спортсменів по більше ніж сотні видів спорту. Це мають робити професійні спільноти.
Для посилення автономності, спортивні федерації мають відповідати критеріям, які висуває держава до розпорядників бюджетних коштів, якщо вони отримують фінансову підтримку з коштів платників податків. Вони мають нести всю відповідальність за свої рішення, за результат, за реалізацію державної політики. Це і є суть змін, які ми зараз впроваджуємо, щоб масовим спортом охопити якомога більше людей і побудувати систему стимулів.
В чому ще одна проблема тренерів сьогодні? Молоді тренери не мають стимулу йти працювати в громадах. Система комунальних закладів побудована так, що вони все одно рівняються на спорт вищих досягнень, який орієнтується на досвідчених тренерів. Серед них є купа класних людей, але немає дороги молодим. Молодий тренер приходить у ДЮСШ, і в нього абсолютно "гола" ставка, він отримує просто сміхотворну зарплату, на яку не може прожити.
– Які зарплати у молодих тренерів в Україні?
– 8-10 тисяч гривень може отримати тренер, який після університету фізичного виховання і спорту прийде працювати в ДЮСШ.
Уявіть: молода людина, повна амбіцій отримала освіту і хоче працювати. Як вона може завести сім'ю, побудувати собі житло і будувати життя за цю суму? Ця система не дає можливостей, вона консервує систему, де є мастодонти, які на себе підтягують найкращі групи, кращих атлетів та отримують надбавки та премії за їхні результати.
До прикладу, кілька років тому моєму сину було 14 років, і він вирішив піти грати в баскетбол. І я просто не міг його влаштувати в ДЮСШ. Всі казали: "14 років? І що, він раніше не грав?" Не грав. Кажуть – "Не цікаво". Як це не цікаво? Я не хочу, щоб він грав в NBA, щоб став чемпіоном світу. Я хочу, щоб він набув команду, нових друзів, займався спортом та ставав частиною спільноти.
На жаль, тренерів у ДЮСШ це не цікавить. Їх цікавить результат команди на змаганнях. Нащо їм моя дитина, яка буде грати з нуля і буде тягнути команду вниз? Тому саме клубна система забезпечує масовість, охоплення, і забезпечуватиме можливості й молодим тренерам також.
У спортивних клубах є членські внески, кожен розуміє, що він за цей внесок отримує. Коли ми забезпечимо розвиток та поширення системи спортивних клубів, почнуть підтягуватися спонсори, які будуть підтримувати спортивні клуби у громадах.. Це не Кока-Кола і не Адідас, це маленькі локальні бізнеси, вони захочуть бути присутніми на лого команд, вони стануть впізнаваними та улюбленими місцевими брендами. А головне – це буде активізувати і об'єднувати людей.
– Наскільки масштабна зараз проблема виїзду за кордон молоді, особливо молодих хлопців? Вже давно говорили, що в деяких регіонах вони їдуть буквально масово, а зараз дозволили виїжджати і тим, кому 18-22 роки.
– Ми не бачимо критичного відтоку. Ми аналізували надану статистику Державної прикордонної служби і не бачимо критичного збільшення виїздів. По-перше, ми бачимо сезонний фактор. Із настанням осені починається навчання, посилюються бізнес-процеси. Хтось, можливо, давно мав якісь плани виїхати на навчання, чомусь навчитися і повернутися реалізувати себе в Україні.
Спортивна діяльність безпосередньо пов'язана із виїздами за кордон, бо це участь у міжнародних змаганнях та навчально-тренувальних зборах.
Ми проаналізували статистику виїздів спортсменів у цьому та минулому році. Взяли для порівняння два тижні в серпні і два тижні у вересні. Навіть минулого року, коли ще не було жодних послаблень виїзду – вже тоді було збільшення виїздів у вересні втричі. Восени завжди починається спортивний сезон, ігри, кубкові, чемпіонати. Восени це оживає, починається рух і активізується ця логістика.
Ми чуємо сигнали від бізнесу, що в окремих галузях є певні складнощі з тим, щоб набрати людей на роботу. Ми це враховуємо, але поки критичної ситуації не бачимо. Ми маємо робити все для того, щоб молода людина мала можливість реалізувати себе в Україні – побудувати тут кар'єру і побудувати ту країну, в якій вони хочуть жити. Саме молодь має стати основою відновлення, і це ті люди, які будуть жити в цій країні.
За різними даними, після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, за кордон виїхало 1,7 мільйона молодих людей. Багато з них – це ті, хто виїхали на навчання і не міг повернутися в Україну без ризику потім не виїхати назад навчатися. Такі люди поїхали вчитися, і не могли приїхати до батьків на канікули, зустрітися з друзями в Україні тощо.
Рішення про те, що молодь 18-22 років зможе вільно перетинати кордон – це можливість для них сьогодні вільно себе почувати, вільно повертатися, їздити додому, бачити, що тут все дуже непогано. Бачите, що тут є нові можливості. Це і пільгове кредитування на житло, і студентські гранти на навчання, і гранти на відкриття бізнесу.
Я впевнений, що реалізувати себе в Україні набагато легше, ніж за кордоном, де усталені соціальні ролі. Там ніколи не буде українцям таких можливостей для самореалізації та кар'єри, як в Україні. Ми навпаки кажемо: "Повертайтеся. Повертайтеся з навичками, з європейською освітою. Будуйте організації, створюйте стартапи".
При більшості міністерств є молодіжні ради. Ми запрошуємо молодих людей, щоб вони дивились, що таке державна служба, де можна мати справу з великими натхненними проєктами, які впливають на життя всієї країни. Коли ти живеш у чужому суспільстві, коли друзі і батьки далеко – це складно, і можливостей менше. А тут – твоя країна, ти тут господар, це твоя рідна мова, рідна земля, тут саме ти маєш всі переваги.
Є запити від бізнесу, що їм бракує людей молодшого віку. Ми зібрали всі можливості для молоді на порталі Easy. Там працедавці, керівники волонтерських проектів, проектів з навчання і стажування розміщують свої пропозиції, там можна знайти гранти на власну справу, на житло тощо. Молоді люди можуть знаходити конкретні інструменти для самореалізації, для працевлаштування, для волонтерської практики і інших проєктів.
– Скільки з тих, хто виїздив на різні міжнародні змагання, не повернулося в Україну?
– Ми з перших днів великої війни працюємо з цими цифрами, роз'яснюємо їх. В нас національна збірна команда – це 10 тисяч осіб. Це ті, хто може за поданням спортивної федерації виїжджати на міжнародні спортивні заходи та повертатися додому. Вони представляють нашу країну на змаганнях різного рівня.
За три з половиною роки повшомасштабної війни атлетів і тренерів, які поїхали і протермінували своє перебування за кордоном, всього близько 500 осіб. Попри те, що було десятки тисяч виїздів і повернень. Були і ті, хто затримався, а потім повернувся.
Окремо йдуть атлети, які представляють нашу країну, граючи за іноземні клуби у великих міжнародних лігах. Вони виїхали на законних підставах. Вони повертаються грати за збірну команду, але переважно грають за кордоном в топових міжнародних лігах.
Коли починають розганяти історію про тих 500 атлетів, хто має протермінування, я кажу: давайте порівняємо це з кількістю атлетів, які загинули на війні. А їх більше 600. Або давайте порівняємо з тими, хто добровільно з перших днів повномасштабного вторгнення взяв до рук зброю і пішов добровільно на фронт. Таких більше 3 тисяч. Тому ось така повна картина, давайте говорити про все разом.
Атлети – в них теж є слабкості. Є люди не завжди принципові, які готові порушити зобов'язання, принципи, не хочуть брати на себе відповідальність. Серед спортсменів вони теж є, на жаль, але це неминуче, як і серед інших категорій людей.
Наші Олександр Усик, Ольга Харлан, Еліна Світоліна та багато інших атлетів під час кожної пресконференції звертають увагу світу на те, що відбувається в Україні. А це величезна увага всього світу. Це та аудиторія, до якої часто не дістаються політики, це молодь всього світу, яка бере приклад з наших атлетів. Еліна Світоліна на кожній пресконференції дає мало не зведення, які удари по Українї нанесла РФ, скільки росіяни вбили мирних громадян. Тому це дійсно боротьба, яку ведуть українські атлети у міжнародному медіа-полі.
– Останнім часом говорять про маніпуляції з відстрочками від служби в ЗСУ в різних галузях, наприклад, в освіті. Наскільки обмежене коло тих, кого можуть забронювати в спорті?
– Загалом у спорті дуже мало заброньованих людей, порівняно з іншими галузями. Члени національної збірної команди мають право на бронювання.
Є загальні критерії для надання статусу критичності. Топові спортивні клуби: футбольні, хокейні та інших видів спорту можуть їм відповідати та отримати можливість забронювати певну частину персоналу. Наприклад, якщо футбольним клубам "Шахтар", "Динамо", "Полісся" треба якісний спеціалізований спортивний лікар, для супроводження команди, то вони можуть його забронювати.
– Наскільки серйозна кадрова криза у галузі спорту?
– Щодо кадрів – у нас проблеми не з кількістю, а з рівнем підготовки. На жаль, десятиріччями не звертали увагу на те, якими навичками має володіти сучасний тренер. Студент закінчує четвертий курс і йде працювати не за спеціальністю. Адже за весь час навчання в університеті, студент часто, в очі не бачив спортсмена, не бачив атлета національної збірної команди України і не працював з ним.
Наразі ми цю ситуацію виправляємо. Вже сформували науковий парк "Olympic Lab", де об'єднали потужності наших всіх трьох профільних університетів фізичної виховання і спорту – Київського, Львівського і Харківського, а також додали Центр спортивної медицини і Державний науково-дослідний інститут.
В "Olympic Lab" ми поєднали науку, медицину і освіту. В "Olympic Lab" є науковці, які працюють сьогодні з національним збірним командами, студентів там залучають до роботи зі спортсменами, вони працюють в лабораторіях з новим обладнанням та новими методиками. Це виводить спортивну освіту та науку на новий рівень.
Україні зараз треба багато справді кваліфікованих тренерів, які працюють з дітьми, з ветеранами, з особами з інвалідністю. Це буде величезний виклик для всієї країни, бо значна частина суспільства – це будуть люди, які потребуватимуть безбар'єрності.
– На початку розмови ви сказали, що ведете боротьбу, щоб Росії і Білорусі не було взагалі в міжнародному спорті. Чи бачите що зараз великі спортивні організації вже не так реагують, як раніше? Ставляться вже лояльніше до росіян?
– Це дійсно боротьба – у дипломатичній, юридичній та медійній площині. Рішення про допуск чи не допуск спортсменів-представників країн агресора приймають міжнародні громадські спортивні організації, які жодним чином не підпорядковуються урядовим чи міжурядовим структурам.
В усьому світі діє принцип автономії спорту. Тобто, не може, наприклад, уряд Франції сказати федерації дзюдо Франції, що вона має робити. Саме такі національні федерації з видів спорту складають міжнародні спортивні федерації, які колегіально ухвалюють рішення. І тут вже вмикається політичний процес, у якому Росія має просто величезний досвід і необмежений ресурс.
Спорт – автономний, і в міжнародну спортивну федерацію дуже легко росіяни можуть прийти з мішком грошей. Не треба навіть мішка. А приходить спонсор, наприклад, "Газпром" і каже: "Дивіться, я ваш бюджет вашої міжнародної федерації збільшую удвічі, або втричі. Тільки, будь ласка, там має бути наш прапор".
Поки міжнародні організації все одно відмовляються. Бо вони живуть у себе в суспільстві. А суспільні настрої сьогодні такі, що це не дозволяє їм йти на це. Але дійсно вони намагаються всіма силами пробитися. Ось через той же дитячий спорт. Кажуть, ну давайте, дітки ж не в чому не винні. Через спорт осіб з інвалідністю заходять (27 вересня, на Генасамблеї в Сеулі Південна Корея Міжнародний паралімпійський комітет поновив у правах РФ і Білорусь, українське МЗС та Мінмолодьспорту назвали це ганебним рішенням).
У росіян завдання №1 – повернутися на міжнародні змагання. Вони постійно для цього щось роблять. у 2022 році нам вдалося спочатку взагалі їх відсторонити. Потім Міжнародний Олімпійський Комітет створив критерії, за якими готовий був допускати цих атлетів як нейтральних.
Ми дуже швидко на це зреагували та почали формувати базу даних російських та білоруських функціонерів і атлетів, які підтримують війну і передаємо цю інформацію міжнародним спортивним організаціям та Міжнародному олімпійському комітету.
Зараз пішла тенденція – намагаються потроху допускати білорусів під власним прапором. Росіяни пішли в Федерацію дзюдо, яка перебуває під дуже великим впливом росіян. Путін був навіть багато років почесним президентом міжнародної федерації дзюдо, а після початку повномасштабного вторгнення його повноваження лише призупинили. Тож ми розуміємо, що російський вплив нікуди не дівся.
У федерації спробували допустити білорусів під власними прапорами. Наша національна збірна була змушена бойкотувати декілька юніорських стартів, заявляючи позицію, що Україна категорично проти виступів під прапорами з білорусами. До бойкоту одного змагання з нами долучилися представники Латвії.
В цілому ж ми сьогодні є країною, яка стримує навалу зла на сучасний вільний світ, а образ українця сьогодні – це образ воїна, який захищає собою фактично всю Європу від темної навали. І я переконаний, що в цій спільній боротьбі ми подолаємо усі виклики.