"Доходило до суперечок". Любомир Левицький про "Кіллхаус", Малюка, Буданова та Білецького

– "Кіллхаус" знятий у жанрі тактичний екшн. Для роботи над ним була залучена реальна техніка, спецзасоби, зброя. А які були умови чи обмеження щодо використання?

– Як режисер я прагнув зробити кіно, яке буде демонструвати світу те, з чим ми працюємо насправді. Не хотів брати музейну техніку, яка стоїть і не працює. Але в момент, коли звернувся до підрозділів, з якими ми працювали, мені сказали: "Любомире, з фронту техніку тобі ніхто не віддасть на кіно". Я це розумів.

Проте дізнався, що техніка регулярно їздить на ремонт в Київ чи Дніпро. Ми почали цікавитися цими трансферами і зрозуміли, що єдиний спосіб, як можна отримати техніку – це під час сервісного обслуговування. Ми буквально просили на один день дати її на зйомку і відпускали знову на війну.

У фільмі, наприклад, показані два Max Pro, а на зйомках були десять різних. Ми дофарбовували колеса, щоб вони були схожими. Це була досить непроста логістична задача протягом всього знімального періоду, справжнє пекло для наших планувальників.

Левицький про техніку для "Кіллхаус" (фото надане командою режисера)

– Які ще були труднощі під час створення фільму?

– Не завжди все виходило, тому що ця логістика (з технікою - ред.) множилася на продакшн, графіки військових, які їздили між бойовими задачами. З ветеранами було простіше, бо вони були вже в місті.

У нас бувало таке, що сцени просто зривалися, тому що хлопців викликали на бойові завдання. Ми ці недозняті сцени переносили аж за знімальний період. Так у нас назбиралося ще додаткових 20 знімальних днів.

– Сценарій екшену походить з документального фільму "Йди за мною", над яким ви працювали. Тільки тут у фільмі подружня пара намагається врятувати доньку, а не батьків. Чому вирішили зробити акцент саме на темі дітей?

– Після того, як я випустив фільм на YouTube, зрозумів, що ця історія дуже важлива і її потрібно покласти в основу художнього фільму. Але я усвідомлював, що її замало для повнометражного кіно.

Почав цікавитися операціями, про які можна було б говорити, спілкувався з медійними службами СБУ, ГУР і Третього армійського корпусу, щоб отримати правдиві, цікаві факти, за які можна було б зачепитися і побудувати класну історію.

Так і вийшов сценарій "Кіллхауса". Єдине - мені драматургічно було заслабко, щоб цивільна пара їхала за батьками. Потрібно було підсилити ефект. У нас є одна болюча тема, яка чомусь підсвічується не так сильно, як мала б - тема викрадених дітей.

У Росії сьогодні знаходиться дуже багато викрадених дітей, яких ще не повернули в Україну. Я подумав, що це буде саме те, про що потрібно говорити в дипломатичній місії фільму. Так і з'явилася ідея доньки, за якою їдуть наші герої.

– Бюджет фільму становить 1,1 мільйона доларів. На що в таких проєктах йде найбільша частка витрат?

– Взагалі в кіно найбільше витрат йде на кількість знімальних днів. Чим їх менше, тим менший бюджет. Ми планували 40 знімальних днів, їх стало 62. І найдорожче - це логістика, тому що нам доводилося дуже багато використовувати локацій. Ну, і постпродакшн, звісно. У фільмі використано багато комп’ютерної графіки, непомітної для глядачів.

Найбільша частина розходів - знімальна техніка, команда, знімальні дні. Але якщо бути відвертим, скажу так: та допомога, яку ми отримували від Третього армійського корпусу, СБУ, ГУР, коштує, якщо перекласти на еквівалент грошей, дуже дорого. Без їхньої підтримки фільм вартував би мінімум 3 мільйони доларів.

Чого коштує лише "Чорний яструб" - пригнати вертоліт на зйомки… Це в Голлівуді дуже дорого. Коли ж ми дали запит, що нам для кіно потрібен гелікоптер, нас тільки запитали: "Коли і куди?"

Нам допомагали усім, чим могли. У мене мурахи йшли по тілу, коли я розумів, що нікому не треба нічого пояснювати, коли керівництво підрозділів розуміє, як важливо сьогодні створювати кінопродукт, який буде надихати, повертати людям віру і надію.

Левицький про бюджет фільму "Кіллхаус" (фото надане командою режисера)​​​​​​​

– "Кіллхаус" був створений без державного фінансування. Бачила певний негатив щодо продактплейсменту у фільмі. Як ви до цього ставитися?

– Я рекомендую фільммейкерам не звертати увагу на такі коментарі. Ви не зможете усім догодити. Робіть те, що маєте. Я вважаю, що в "Кіллхаусі" не найгірший продактплейсмент і з не найгіршою інтеграцією.

Якщо це мені дозволило зробити 30% бюджету для фільму, то я щасливий від цього. І ці прекрасні люди і компанії з прекрасними репутаціями, що допомагають армії, допомогли зробити це кіно.

– У цьому фільмі можна побачити Андрія Білецького, Кирила Буданова і Василя Малюка. Як вдалося зняти їх у стрічці?

– Це був ще той виклик. Ідея прийшла до мене під час знімального періоду. Ми планували сцену, де головний герой має віддати шеврон свого батька своєму командиру. Актор, який планувався на цю роль, не зміг зіграти.

Ми почали шукати іншого. І тут я кажу: "Стоп, а якщо це буде справжній генерал?" Команда покрутила пальцем і сказала, що це буде складно реалізувати, як мінімум з огляду на час. Просто Андрій Євгенович не знаходиться в Києві. Він займається війною, а не кіно. І я сказав: "Чим мені більше говорять, що це неможливо, тим більше мені це хочеться зробити".

Потім в мене виникла концепція в голові взагалі зробити всіх генералів справжніми. Це підсилить фільм історично. Я загорівся цією ідеєю і почав перемовини. Постало питання виключно реалізації - коли це зробити.

Наприклад, сцену з Василем Васильовичем ми переносили шість разів через його зайнятість. Ми просто чекали, коли в нього буде вихідний, щоб в якийсь з них вирвати його буквально на годинку часу, як і Кирила Олексійовича. Але нам все вдалося. Виявилося, що це реально.

Левицький про Малюка, Буданова та Білецького (фото надане командою режисера)

– Яким було спілкування з ними на майданчику? Було більше офіційності чи простоти?

– Ви знаєте, магія кіно - це річ, яка перетворює всіх серйозних людей на малих хлопчиків. Усі генерали, які приїжджали, дуже довіряли мені, знали, що все буде добре, вони матимуть гарний вигляд. Я дуже вдячний їм за це. Мені було легко, бо вони мені казали: "Любомире, є 40 хвилин. Кажи, що робити, ми все зробимо". Це було круто.

– Чи треба було дотримуватися техніки безпеки під час їхньої присутності?

– Звичайно. На кожній з локацій, де знімалися генерали, усі протоколи безпеки були дотримані. Ми навіть деякі локації трішки змінили з огляду на безпеку.

– Ви ж знаєте про випадок з Алеком Болдвіном, коли на зйомках фільму "Іржа" він зробив постріл з реквізитної зброї, і це призвело до загибелі операторки Галини Гатчінс? Ви убезпечували себе від подібних ризиків?

– Однозначно, в нас були розроблені спеціальні протоколи - правило "трьох рук". Будь-який магазин для зброї, що використовувалась в кадрі, перевірявся трьома людьми. Коли бачили, що хтось зарядив магазин і військовий стоїть для отримання зброї, до нього обов'язково підходили два наших адміністратори.

Обидва перевіряли по черзі магазин, і тільки тоді передавали у використання. Це було дуже важливо.

– Під час розробки фільму ви консультувалися з ГУР, СБУ. За якими саме рекомендаціями ви зверталися до них?

– Звісно, що хлопці з ЦСО "А" повністю консультували мене по своїй, тактичній частині.

Найскладніше, напевно, було домогтися правдоподібності, але водночас кінематографічності. Не хотілося просто зняти бойовик, де герой кидає гранату, і вибухає танк. Так не буває в житті.

Оскільки я замахнувся зробити тактичний екшн, що означає "близький до правдоподібності", то консультувався практично на кожному кроці.

Що цікаво, мене не могли консультувати хлопці з ГУР для сцен із СБУ, тому що кожен напрямок має свою "хореографію", школу, і це помітно. Кожен рухається по-іншому, підготовка відрізняється.

Я консультувався з командирами, спецпризначенцями, операторами, ми переробляли сцени. Розкадровки, які я підготував для зйомки, майже не використовувались, тому що ставали просто непотрібними після 15 хвилин брифінгу зі спецпризначенцями.

У нас доходило до суперечок, де я розумів, що мені потрібно вибороти красивий кадр, але не можна порушити правила тактики. Я шукав способи, як це можна реалізувати. Ми навіть змінювали локації, щоб все було більш-менш виправдано.

Все одно це художній фільм. Неможливо на сто відсотків відтворити те, що можна зробити в документальному кіно. Ми мусимо йти інколи на поступки художності для глядача, тому що йому 2,5 години треба щось дивитись.

Ми свідомо робили сценарні допущення у фільмі. Проте важливим було не зайти в якийсь відвертий "крінж". Звичайно, є кадри, щодо яких військові можуть сказати, що так в житті не буває.

Левицький про створення екшену "Кіллхаус" (кадр з фільму)

– До речі, я читала різні відгуки про фільм. Разом з позитивними були скарги, мовляв, не відповідає реальності. Як ви можете відреагувати на це?

– У цьому фільмі немає нічого, що не може бути в житті. Абсолютно. Ті, хто так каже, скоріше за все, не мають такого досвіду, який є у військових, які знімались в кіно. Ці речі ми придумали з людьми, які це прожили.

Також, слідкуючи за реакціями аудиторії, я помітив дуже багато нових розробок росіян - це ШІ-коментатори, які почали говорити українською, кажучи, що "військовим не варто дивитись це кіно" і не пояснюючи чому.

"Не ходіть, не треба, краще подивіться "Аве Марія" фільм або якийсь американський", - вони почали збивати настрій, бо це кіно починає об'єднувати, повертати віру, мотивувати військових.

Розумієте, наскільки тонко починає працювати ворог? Але насправді це для фільму на краще. Колись Стівен Спілберг сказав: "Коли про фільм говорять тільки добре, цей фільм не матиме великих касових зборів".

Коли є протиріччя, коли хтось каже: "Ні, це все неможливо", "Це погано" або "Це геніальний шедевр", людина хоче сама скласти свою думку і йде в кіно. Тому вони працюють на українську перемогу. Слава Україні!

Левицький про критику "Кіллхауса" (фото надане командою режисера)

– А взагалі, як ви зараз оцінюєте успіх фільму?

– У нас дуже добрий старт. Фільм буде працювати "в довгу", тому що велика частина нашої цільової аудиторії - це військові, які не можуть одразу побігти в кінотеатр.

Звісно, ходять їхні дружини, знайомі, друзі, але дуже велика частина нашої аудиторії буде доходити до кінотеатрів довго.

– Ви якось казали, що Голлівуд створив американську армію і шкодуєте, що не почали знімати мілітарне кіно раніше. Я знаю, що актор Денис Капустін мобілізувався після зйомок.

– А знаєте, що він мобілізувався після сцени з Андрієм Білецьким? Це на нього справило таке враження, що він сказав, що після цього не зможе бути цивільним.

– Цікаво. Ще частина знімальної групи теж долучилася до війська. Гадаєте, створення більшої кількості таких фільмів, посприяє рекрутингу?

– Колись фільм "Топ Ґан" зробив найбільший приріст військових до американської армії. І це пояснити можна дуже просто. Люди проживають емоції. Неможливо людину змусити до чогось. Вона має захотіти сама. І тоді рівень мотивації зовсім інший.

У мене є друг спецпризначенець, який сходив на фільм. Він сказав: "Я 13-річний захопився б фільмом "Падіння Чорного Яструба" і став військовим. Я заздрю собі зараз 35-річному, що в мене не було "Кіллхауса". І я радий, що мій син його має". І це найбільша нагорода, яку можна отримати взагалі за кіно. Мені не потрібні Оскари. Лише такі слова, які змінюють все. Я розумію, що це те, заради чого ми робили кіно. Ми зробили кіно, яке б самі хотіли дивитися.

Левицький про головні сенси "Кіллхауса" (фото надане командою режисера)

– Чи є вже якісь домовленості про вихід на міжнародний ринок?

– Ми зараз в перемовинах з великою дистриб'юторською компанією в США. Ще не хочу називати її. Якщо підпишемо контракт, обов'язково про це скажемо. Але є така ідея, бо це перший у світі фільм про новітню справжню війну, про FPV-дрони.

Це в будь-якому випадку буде цікаво для світової аудиторії, тому ми сподіваємося, що це кіно в англійському дубляжі отримає хороше поширення. Подивимось. Поки що ведемо перемовини.

– У деяких коментарях про "Кіллхаус" пишуть, що краще подивитись "2000 метрів до Андріївки", хоча це ж документальний фільм. Складається враження, що люди не до кінця розуміють, що це все ж художня стрічка. Як ви можете це прокоментувати?

– Наша історія побудована на стражданнях українців. Українець має страждати в кіно. От має страждати та й усе. Тоді ми себе асоціюємо з українцями. Тоді це про нас. Я - режисер-візіонер. Я хочу зламати це, щоб ми перестали страждати хоча б в кіно.

Ми маємо будувати свою героїку, тому що куди увага - туди енергія, куди енергія - там і результат. І якщо ми почнемо говорити про перемоги, навіть невеликі перемоги на отаких операціях, це буде мотивувати й обʼєднувати нас.

Документалістика дуже важлива для того, щоб зафіксувати воєнні злочини Росії, щоб пізніше вони за це відповідали і платили Україні репарації, щоб не казали, що такого не було. Це ціль документального кіно. А ціль художнього кіно - допомагати вистояти у війні, допомагати не зламатися, бути об'єднаними.

– Який головний меседж ви хочете передати цим фільмом?

– Там є ці слова, вони сказані три рази: "Сьогодні немає тебе, мене, є - ми". І це головний меседж. Я хочу, щоб українці знов об'єднались, щоб ми знову були всі разом і не розсипалися на шматки, як цього хоче ворог. Ми слабнемо, коли окремо і сильні, коли разом. І цей фільм створений для того, щоб ми це відчули.

Мені дуже хочеться повернути українцям надію, бо ми втомилися за декілька років війни і перестали вірити в самих себе, у хлопців. Чому? Тому що дуже багато негативу, страждань, які ми переживаємо.

Хочу, щоб це кіно стало ковтком свіжого повітря і надії для людей. Ми нарешті стріпнулися і сказали: "Та ні, ми круті, ми сильні, ми переможемо".

Левицький про "Кіллхус" та міжнародний кіноринок (кадр з фільму)

– Чи є у вас улюблені фільмі, які подобаються та надихають особисто вас?

– Так, я палкий фанат режисера Майкла Бея. Дуже подобається фільм "13 годин: Таємні воїни Бенгазі", надихають військові стрічки Рідлі Скота. Це ті режисери, на яких мені подобається рівнятися.

Подобається тактичний екшн Дені Вільнева "Сікаріо". Дуже хотів зробити схожий фільм, але коли почав знімати "Кіллхаус", зрозумів, що не хочу бути схожим ні на кого. Це кіно має народитися оригінальним в Україні.

Таке може народитися тільки тут, з реальними людьми. Але, звісно, моя рука набита в результаті натхнення цими майстрами, тому воно десь близько до того, що роблять вони. Усі майстри надихаються іншими, і це нормально.

– А як ви взагалі сьогодні оцінюєте український кінематограф? Можливо, є якийсь фільм, який вас вразив?

– Я вважаю, що український кінематограф дуже впевнено рухається вперед і вверх. Дуже впевнено. Єдине - трошечки не вистачає впевненості, більше напору.

Ми просто жили в тій парадигмі, де ми очікуємо, що держава має дати, нам винна. Нічого держава не винна. Ми маємо пробувати робити все самі, а держава може посприяти.

Є гарні майстри, гарні роботи. Наприклад, "Ти - космос" - прекрасна робота, яка нещодавно вийшла. Мені дуже сподобалась, це справжнє кіно. Із давнішніх робіт - "Довбуш" Олеся Саніна.

Щодо комедій, які виходять - теж потрібні. Якщо хтось каже, що не треба знімати під час війни комедії, це помилка. Запит у людини все одно є на це. І що краще - щоб вони російські дивилися? Ні, краще робити свій продукт. Нехай він буде кострубатий спочатку, але він одного дня стане хорошим. Людям треба практикуватися.