Ціна обміну: чому Зеленський віддав "беркутівців"

Ціна обміну: чому Зеленський віддав "беркутівців"

29 грудня відбувся обмін, погоджений в Парижі під час Нормандського саміту. Ще на початку грудня інформовані джерела називали повернення українців, утримуваних на окупованих територіях Донецької і Луганської областей, одним з пріоритетних завдань для президента Володимира Зеленського на переговорах у Франції. Ця задача була успішно вирішена, але метод її вирішення викликав бурхливу дискусію в суспільстві. 

Адже повернення українців стало можливим у результаті звільнення з-під варти колишніх бійців "Беркуту", обвинувачених у вбивстві Небесної сотні. За словами адвокатів і родичів загиблих, таке рішення зробить неможливим обвинувальний вирок по справах Майдану. Детальніше про це – у колонці головного редактора РБК-Україна Сергія Щербини.

Чи припустимо міняти "беркутівців", обвинувачених у розстрілі Майдану, на українців, які сидять у підвалах на окупованих територіях? Чи варті можливі і реальні довічні терміни бійців "чорної роти" або харківських терористів життя і здоров'я Станіслава Асєєва або захоплених в полон ще під Дебальцевим українських військових?

Українське суспільство, м'яко кажучи, не одностайне у відповіді на це запитання. Навряд чи ізраїльське суспільство було абсолютно єдине, коли в обмін на капрала Гілада Шаліта віддавали сотні ув'язнених терористів. Питання лише в процентному співвідношенні тих, хто "за", до тих, хто "проти". Не володіючи достовірною статистикою, на рівні відчуттів, можна припустити, що у двох наведених прикладах воно різне.

Тепер абзац, повний цинізму. Чи заслуговують справедливості та помсти убиті на Майдані? Так, безумовно. Чи заслуговують ті, хто сидять "на підвалах", повернутися додому або просто опинитися на волі? Так, безумовно. Одні вже мертві, інші ще живі, і це факт.

Не виключено, що, зокрема, такою цинічної логікою користується значна частина громадян, формулюючи відповіді на поставлені вище запитання. Ця ж значна частина громадян часто хоче скоріше забути те, що відбулося на Майдані, в Криму і на Сході.

Українська влада в особі президента Володимира Зеленського прекрасно це знає. Власне кажучи, Зеленського для того і вибрали з таким розгромним для опонентів рахунком. Він покликаний народом припинити жах останніх років. Як і його попередник Петро Порошенко – був покликаний народом "закінчити АТО за години", але не зрозумів цього.

Зеленський все зрозумів правильно, і виконує свої обіцянки, задовольняючи запит народу. Так і будемо чесні – вся нинішня ситуація йому дісталася. І він її вирішує так, як це розуміє він сам і його виборці.

Інша справа, що політик повинен формувати громадську думку, а не йти слідом за нею. І працювати потрібно, зокрема, з думкою меншості, якою не можна знехтувати. Але це не про Україну, де соціологія – мати всіх наук.

Щось схоже відбувається і зі справою про вбивство Павла Шеремета. Не предмет цієї колонки глибинні течії в цьому розслідуванні, яке при минулій владі різні вертикалі готували одне для одного. Широкі маси повірили у версію слідства багато в чому тому, що вона відповідає відношенню цих широких мас до ветеранів війни. На превеликий жаль, відношенню часто безапеляційному і такому, що міряє всіх однією міркою.

Хто в цьому винен? В першу чергу, бездумна пропаганда. Герой може стати злочинцем. Злочинець може стати героєм. Одне не виключає іншого, і світ не чорно-білий. Вдавшись в одну крайність, Україна впала в іншу.

Ці соціальні запити тепер будуть використані новою владою. Застосування аргументів "ви проти миру, значить ви за війну", "ви проти видачі беркутівців, значить ви і проти звільнення наших" працює безвідмовно. Дискредитація і маргіналізація націонал-патріотичної спільноти в очах широких мас також повністю доцільні для влади.

Пасіонарна меншість може скільки завгодно звертатися до ідеалів Майдану і патріотизму, але поки широка громадська думка не хитнеться в її бік – нічого не станеться, крім подальшої маргіналізації. Що, судячи з опублікованих матеріалів, добре зрозуміли фігуранти справи Шеремета.

Електоральна демократія недосконала, але альтернатива їй – диктатура, і меншості з цим доведеться змиритися.

Тепер про хороше. Поляризація суспільства з питання обміну, Нормандських переговорів, реінтеграції Донбасу і т. д., навіть у спостережуваних процентних співвідношеннях, може стати етапом зародження справжньої політичної культури.

Саме того не усвідомлюючи, українське суспільство стало ділитися на "лівих" і "правих". Можливо навіть проти своєї волі і не розуміючи суті політологічної термінології. Але тепер, наприклад, "ліві погляди" на конфлікт на Донбасі не є ознакою проросійськості. Адже ще недавно саме проросійськість була чи не головним маркером в українській політиці.

Співвідношення "лівих" і "правих" може змінитися, можуть з'явитися справжні ідеологічні партії, а не спекулятивні політичні проекти, суспільство може стати нарешті стійкою демократією. При одній умові, про яку нижче.

Є дещо, що об'єднує українське суспільство. І це не про хороше. Українці хочуть справедливості. Одні хочуть справедливості для тих, хто сидить "на підвалах", інші – для "вбивць Небесної сотні", які вбивцями і не стали де-юре. Одні готові багато чого пробачити герою війни, інші – навпаки. Все це не має відношення до головного – до закону.

Закон і справедливість – далеко не одне і те ж. Українці ж часто хочуть справедливості, як кожен її собі розуміє, але без закону й процедури. Закон незручний, а процедура занудна. Хоча саме на них тримається будь-яка стабільна держава.

Це ж диктує модель поведінки будь-яких українських політиків. Будь то вельми цікаве "юридичне очищення" фігурантів обміну у виконанні нової влади, або безкінечні маніпуляції правом минулої влади, або відбивання з-під варти затриманих у виконанні колишньої опозиції. І навіть маніпуляції Конституцією з 1996 року і до цього дня.

Найсумніше, що саме на ці прапорці женуть Україну росіяни. "Якщо українське законодавство не дозволяє виконати якісь пункти Мінських угод – слід змінювати українське законодавство. Воно і так вже неодноразово змінювалося. Не незаймане", – це ще перед Нормандським самітом написав росіянин Олексій Чеснаков, один з найближчих соратників Владислава Суркова, ідеолога війни на Сході України.

Повага до закону та процедури в Україні – страшний сон росіян. Коли це станеться, вони втратять Україну остаточно і безповоротно. Все інше можна "відмотати". А це залежить далеко не від політиків, а від суспільства, породженням якого політики і є.

Питання обміну – це, насправді, теж питання закону. Як і, наприклад, минулі переговори в Парижі або майбутні в Берліні. Тому що в країні має існувати формалізована хоч якимось чином доктрина, яка обумовлює ті самі горезвісні "червоні лінії", межі допустимого і іже з ними. І, найважливіше, шанована суспільством і дотримувана владою.

Поки ж українці будуть гнатися кожен за своєю справедливістю, кожен буде любити свою, часто придуману самим собою Україну, політики будуть йти строго за громадською думкою, і всі разом – плювати на закон, країна має шанс стати здобиччю.

До речі, про росіян. Чому вони так наполегливо хочуть отримати собі колишніх "беркутівців"? Зовсім не тому, що слідство розкриє якісь факти для трибуналу в Гаазі, і не тому що обвинувачені – патріоти Росії. Для Москви дуже цінна лояльність у силових структурах, а досягається вона простою ідеєю: "якщо що, прикриють". Такі параметри обміну, в першу чергу, сигнал українським силовикам.

"Настане день, коли убитих "беркутівців" нам доведеться зарахувати до героїв Небесної сотні", – сказав в кінці 2016 року у приватній бесіді один топовий тоді український політик. До діяльності цієї людини можна ставитися по-різному, але політичного чуття йому не позичати.

Не те, щоб цей день настав, але ставлення широких мас до подій Майдану неминуче змінюється.

On Top
Продовжуючи переглядати www.rbc.ua, ви підтверджуєте, що ознайомилися з Правилами користування сайтом, і погоджуєтеся з Політикою конфіденційності
Пропустити Погоджуюся