Режим StandBy. Чим в Україні живуть білоруси, які втекли від Лукашенка
Акція білорусів на Майдані Незалежності (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
За останній рік тисячі білорусів були змушені виїхати з країни, рятуючись від політичних репресій. Багато з них перебралися в Україну. Побиття, арешти, конспіративні квартири, втеча через ліси і поля, неможливість знайти роботу і надія на перемогу над режимом – білоруські політемігранти, що живуть в Києві, розповіли РБК-Україна про те, чому і як покидали рідну країну, як обжилися в Україні і чого очікують від майбутнього.
– Зараз не важливо, ліві ми чи праві, головне – скинути цей режим, а потім вже будемо визначатися, яку Білорусь ми будуємо, – говорить очільник "Білоруського дому в Україні" Віталій Шишов. Ми спілкуємося 18 липня, відразу після щонедільної акції білорусів на Майдані Незалежності.
– Ви ж бачите, тут "ватників" немає, тут всі підтримують Україну. Хотілося б, щоб і Україна допомогла цим людям облаштуватися, – продовжує Шишов.
Віталій Шишов (фото: Віталій Носач / РБК-Україна )
Через два тижні, 3 серпня, його знайдуть повішеним у київському парку неподалік від будинку. Як заявлять у Нацполіції, основні версії – самогубство та умисне вбивство з імітацією суїциду. У білоруських колах фактично ніхто не сумнівається, що Шишова вбили. Принаймні, за пару тижнів до того, що сталося, він точно не був схожий на людину, яка збирається добровільно піти з життя.
Смерть Шишова знову повернула Білорусь як мінімум до загальноєвропейського порядку денного. А білоруських політемігрантів, які проживають в Україні, змусила знову задуматися про власну безпеку. І про те, чи варто і далі перебувати тут або краще буде перебратися кудись західніше.
Кривавий сезон
Скільки всього білорусів були змушені покинути батьківщину і переїхати в Україну за останній рік, точно невідомо. Швидше за все, мова йде про десятки тисяч осіб. Багато з них використовують Україну як проміжну зупинку на шляху до Польщі чи Литви – два інших центри білоруської еміграції.
Багато хто взагалі збирався в Україну на кілька днів або тижнів і не думав, що залишиться тут на місяці, а в перспективі – і на роки.
Дівчина Шишова, Божена Жолудь, виїхала з Білорусі за кілька днів до президентських виборів, 5 серпня. І збиралася пробути тут приблизно тиждень.
Вибори-2020 – перші, на яких вона за віком отримала право голосувати. Божена працювала в дитячій поліклініці, брала участь в агітаційній кампанії Світлани Тихановської, проходила по адміністративній справі за розклеювання листівок.
Білоруські силовики намагалися провернути нехитру оперативну комбінацію. Божену в робочий час викликали повісткою у райвідділок, при цьому наказавши її начальниці не випускати дівчину з робочого місця. Неявка за повісткою – привід для "суток", як в народі називають адміністративний арешт. І для подальших проблем із законом, аж до кримінальних справ.
Божена поламала цю схему, все-таки з'явившись у РВВС і тим самим поставивши міліціонерів у глухий кут.
– У підсумку мене випустили, але попередили: ми тебе прямо з ганку можемо забрати, нібито ти когось там штовхнула або матом висловлювалася. Таке вже у нас бувало. Я розуміла, що мене можуть затримати в будь-який момент, по дорозі на роботу або в магазин. Я за годину збираю речі, доїжджаю до українського кордону. Вирішила, що треба пересидіти. Я розуміла, що якщо ми програємо, тоді я сяду за кримінальною статтею.
Божена Жолудь (фото: Віталій Носач / РБК-Україна )
Божена розповідає, що в перший час в Києві було "складно, але весело" – сім білоруських біженців жили в невеликій двокімнатній квартирці. Але з часом вдалося знайти роботу і якось облаштуватися. У Білорусі тим часом на неї завели кримінальну справу.
3 серпня, під час акції пам'яті Шишова, Божена голосом, що зривається, закликатиме білорусів "почати немирний протест", оскільки це "єдиний варіант, при якому ми зможемо перемогти цей режим".
"Виїхати на пару тижнів до Києва, перепочити і повернутися" збирався і відомий в Білорусі фітнес-тренер і пропагандист ЗСЖ Андрій Ткачов. На олівець до білоруських силовиків він потрапив ще в 2011 році, коли йому дали "сутки" за участь в акціях протесту.
Після цього кілька років Ткачов у жодних акціях участі не брав, але це йому не допомогло. У 2014 році, під час чемпіонату світу з хокею, що проходив у Мінську, його превентивно затримали на 20 діб як "неблагонадійного".
Андрій Ткачов (фото: instagram.com/andrey_tkachov)
На початку пандемії коронавірусу Ткачов разом з іншими волонтерами створив ініціативу "BYCOVID19", що забезпечувала лікарні засобами захисту, кисневими концентраторами тощо. У той час білоруська влада публічно заперечувала небезпеку пандемії, Олександр Лукашенко розповідав, що ковід можна вилікувати горілкою, лазнею і роботою в полі на тракторі.
– Коли трапився ковід, народ побачив, що державі і Лукашенку плювати на здоров'я людей. Лукашенко зробив тотальну помилку, впавши в заперечення і ковід-дисидентство. Якби він хоча б не заперечував проблему, не замовчував, а хоч щось робив навіть при наявних ресурсах, він би вийшов переможцем. І того, що потім сталося в серпні, не було б, – каже Ткачов.
Його затримали наступного дня після голосування, 10 серпня, побивши до втрати свідомості. Але сам він каже, що йому "пощастило" – його привезли не в мінський ізолятор на вулиці Окрєстіна, а в ІТТ пристоличного містечка Жодіно. Умови утримання там були порівняно кращі – 30 осіб у десятимісній камері. На Окрєстіна – до 40 осіб у камері на чотирьох.
Вийшовши на свободу, Ткачов продовжив брати участь в акціях протесту. До кінця серпня – коли його попередили, що у нього є вісім годин, щоб покинути Білорусь або ж наглухо залягти на дно.
– Я і так жив в умовах щогодинного очікування арешту. Але мене це не лякало, тому що було відчуття, що все швидко закінчиться, і ми переможемо. Навіть якщо мене посадять, то місяць посиджу, і все закінчиться.
Ткачов ненадовго вирішив виїхати до Києва, майже не взявши з собою речей. А наступного дня пройшла хвиля арештів серед блогерів та інших медійних особистостей. Повертатися до Білорусі було нерозумно.
Сім місяців він пожив у Вільнюсі, потім повернувся до Києва – тут дешевше і психологічно комфортніше. Ткачов організував Фонд медичної солідарності Білорусі, для допомоги постраждалим від репресій медикам – наприклад, будь-який бажаючий може записатися на онлайн-консультацію з лікарем в обмін на добровільну пожертву.
Коли Ткачов їхав з Вільнюса до Києва, його попередили, що тут у білоруських спецслужб "довші руки", ніж у Литві.
– Але мені хочеться сподіватися, що я не являю такої загрози для режиму, щоб доводилося задіяти такі ресурси, щоб мене фізично усунути. Хоча з того боку люди мислять ніфіга не раціонально. Я розумію, що тут багато тітушок, яких за 200 доларів можна найняти, щоб просто надавати по голові. Єдиний варіант відчути себе в безпеці – усунути загрозу, тобто усунути режим Лукашенка.
Як і Ткачову, вчасно виїхати з Білорусі пощастило і юристу Олександрі з Гомеля. На неї з чоловіком заведені кримінальні справи з санкцією до восьми років позбавлення волі. Вони були на акціях в Мінську в перші дні, потім повернулися додому – і через три години до них увірвалися ОМОНівці.
– Ми три доби в ІТТ просиділи. Чоловіка чотири години місили, потім вимагали щоб він сказав, що претензій до затримання не має. Він навіть не міг розмовляти, просто мукав. Через три доби його затримали вже за іншою статтею і повезли до Мінська, на Окрєстіна. Нас коли везли, ми вже попрощалися один з одним, ми були впевнені, що з Окрєстіна живими вже не вийдемо.
Але їх несподівано відпустили, подружжя повернулося в Гомель. Тоді, каже Олександра, у всіх була надія, що перемога вже дуже близька, на вулиці виходили сотні тисяч людей, здавалося, залишилося зовсім трохи. Але це – в Мінську.
– А в Гомелі тиша і спокій, ніби в інший всесвіт з Мінська потрапляєш. І думаєш: заради чого я в це все лізу?! Ти в стані війни – а людям просто все одно, їм нічого цього не треба. Білорусь перетворюють на Росію, а їм все одно, на мову, на культуру, на історію. Головне, що дупа в теплі, – каже Олександра. Те ж саме вона говорила і слідчому у своїй справі – її однокурснику. Звісно, безрезультатно.
Олександра (фото: Віталій Носач / РБК-Україна )
У жовтні вона з чоловіком виїхала з Білорусі, потім чотири місяці вони проходили реабілітацію в Грузії. В Україні Олександрі подобається, вона відчуває себе "серед своїх".
– Так, у вас менталітет більш вибуховий – і це круто. Тому у вас виходить, а ми знімаємо тапочки і встаємо на лавочку. Але маніяка не можна перемогти квіточками.
Деяким учасникам торішніх акцій пощастило взагалі жодного разу не попастися силовикам. Наприклад, хлопцеві, який не хоче надто вже світитися і просить назвати його "будь-яким білоруським ім'ям". І сам пропонує варіант – "Алесь".
– Цього сезону мене не затримали. У нас же по сезонах все: приходять вибори –йдуть затримання. Потім випускають, потім новий сезон: знову вибори і знову затримання. Мене в позаминулому сезоні, в 2010-му затримували, – сміється Алесь.
Алесь (фото: Віталій Носач / РБК-Україна )
Завдяки отриманому раніше досвіду участі в акціях йому і вдалося не опинитися за гратами минулого літа і восени. Україну Алесь підтримував ще з часів Помаранчевої революції, в 2014-му пересилав гроші на допомогу українській армії. Але вперше приїхав в Україну в грудні 2020-го. Сподобалося – і з березня переїхав сюди жити.
До діючої білоруської влади у Алеся чіткі ідеологічні претензії: Лукашенко втілює собою "совок" у всіх можливих проявах і прив'язує країну до Росії.
– Те, що не вийшло у білорусів – стати незалежною національною державою – має вийти в українців. Поки існуватиме режим Лукашенка – в Білорусь я точно не повернуся. А він буде існувати, поки Росія буде його підтримувати. Для українців Білорусь зараз являє собою "ДНР", таку собі "БелДНР". Як і "ДНР", Білорусь існує за рахунок політичної, економічної, військової підтримки Росії.
Якщо РФ не даватиме Білорусі "шалені гроші", а Захід утримає санкції, то владі Лукашенка, міркує Алесь, залишилося рік-півтора.
180 днів потому
Як би складно не було учасникам протестного руху в Білорусі в останній рік, виїхати з країни часто було теж непросто. Як зі штучних, політичних причин, так і через коронавірусні обмеження.
– Зі мною зв'язалися, сказали, що о сьомій вечора мене забере машина. З Гомеля мене відвезли в Могильов, потім на іншій машині – кудись в ліс. Зі мною була дівчина, яка теж тікала, на неї завели кримінальну справу. Ми йшли кудись по лісу, по болоту, нас перевезли через річку на човні, на тій стороні інша машина довезла до Смоленська. Звідти нам викликали таксі, завезли на російсько-український кордон. Загалом шлях до Києва зайняв 26 годин, – розповідає Ігор Кравченко, який приїхав в Україну на початку липня.
Він був учасником ще Білоруського народного фронту часів пізнього СРСР, але з часом відійшов від політичної активності. До минулорічних виборів.
Ігор Кравченко (фото: Віталій Носач / РБК-Україна )
Поїздка з Гомеля до Києва – остання з його численних лихих пригод, що почалися вже в день виборів 9 серпня, коли його затримали вперше. За Кравченком встановили негласне спостереження, одного разу йому вдалося втекти від "тихарів" прямо з-під будівлі гомельського суду. Він виявив стеження за собою, скинув телефон і переліз через цегляний паркан судового дворика, куди зазвичай під'їжджав автозак – працівники суду полінувалися закрити двері, а товариш підсадив. Товаришеві пощастило менше – він отримав 15 діб.
Пізніше заарештували і самого Кравченка. 28 днів – весь термін арешту – він тримав голодовку в ІТТ під Гомелем, де в камері не було ні туалету, ні навіть води. Перед цим силовики провели обшуки у нього і у його доньки. Їй погрожували тим, що відберуть 5-місячну дитину, якщо вона не видасть, де ховається батько.
– Я практично пішов у підпілля, переховувався. Знайомі і друзі ховали мене по квартирах і дачах, вони у мене брали телефон, залишали на іншій квартирі – щоб якщо "пробивають", то думали, що я в іншому місці. Я боявся в чужій квартирі навіть на балкон вийти: сусіди побачать, запитають, хто це такий, викличуть міліцію і все. Жити в постійному страху – це важко, - розповідає Кравченко. В Україні він має намір і далі брати активну участь у суспільному житті – "робити все, щоб білоруський режим якомога швидше закінчив своє існування".
Нелегким видався шлях в Україну і для студентської активістки Лізи Прокопчик. Вперше її затримали ще на першому курсі, в 2017 році, коли в Білорусі проходили протести проти "декрету про дармоїдство". Ліза навіть не встигла дійти до першої у своєму житті акції – її "упакували" прямо в підземному переході, підвели чорний одяг і натягнута через недосвідченість маска. Дали 13 діб арешту.
У 2020-му її затримали після "антипараду", який Ліза разом з іншими студентськими активістами організувала перед 9 травня. У камері весь час горіло світло, охоронці піднімали заарештованих щогодини – "Ім'я, прізвище, стаття!", заливали камеру хлоркою. З червня Ліза разом зі своїм хлопцем Данилом перейшли на конспіративний стан.
Але до дня президентських виборів приїхали до Мінська, разом з друзями брали участь у перших протестних акціях.
– Наступного дня вранці прокидаємося, сподіваємося, що вже повернули Інтернет – а в місті звичайне життя, сонце світить, діти граються і т. д. Ми не розуміли: люди що, реально не помічають, що відбувається?!
За таким же сценарієм проходили і наступні дні: сутички, гранати, вибухи з вечора і вночі – а на ранок місто знову ж жило звичайним життям.
– Мого друга дуже сильно побили, йому "пощастило", що його настільки сильно побили, що його відправили в лікарню. Тому що якби його залишили в Окрєстіна, він швидше за все просто би помер, – згадує Ліза і детально переказує хронологію подальших тижнів. Як після піку насильства міліція раптово зникла з вулиць, як всі ходили радісні і з відчуттям близької перемоги. І як поступово протестний рух почали планомірно задушувати.
Ліза Прокопчик (фото: Віталій Носач / РБК-Україна )
12 листопада пройшли обшуки у всіх студентських активістів. Ліза тоді була в рідному містечку Пружани – у мами була серйозна операція. Стало зрозуміло, що треба тікати з країни.
На той момент навіть білорусько-російський кордон був закритий через ковід, не було офіційного транспортного сполучення. Але неофіційні перевізники, звичайно, були. Тариф – 50 доларів з людини.
– Ми доїхали до Ліозно. Набираємо людину, яка обіцяла, що нас переведе. Це прикордонне містечко, але там уздовж кордону ходять патрулі ФСБшні, дрони літають, ще й перекопано все. У підсумку, перевізник говорить нам "зараз-зараз", сидимо годину-дві, людина не виходить на зв'язок. Потім він каже, що кордон сильно патрулюють, не можу перевезти, тому що ми точно попадемося.
Ліза з Данилом поїхали до Вітебська, дізналися, що є маршрутка прямо до Москви, за сто доларів з людини.
– Ми о 12 ночі сіли в цю маршрутку, звичайний мікроавтобус. Багато людей, хтось на заробітки їде. Але в підсумку нас завозять в ліс, кажуть виходити. Стоїть величезна військова машина, в якій солдатів возять – "тепер вам сюди". І ми по перекопаних полях і лісах петляємо, ми то заїжджали на територію РФ, то виїжджали. Там немає вікон, ти просто їдеш в темряві, сказали вимкнути телефони, щоб ніякого світла не було. Нас висадили нарешті, пересіли знову в мікроавтобус, з поля виїжджаємо на дорогу, нас тут же стоплять даішники, я бачу, як водій їм стопку грошей дав – і ми поїхали далі.
Далі – Москва, автобус до українського кордону, Київ. На весь шлях пішло чотири дні.
Як і багатьох, для Лізи головним було вирватися з Білорусі і не попастися в руки силовикам. Але по приїзду в Україну постало інше питання: що робити далі.
– Ми приїжджаємо на офіс, який нам запропонувала українська асоціація студентів, нас там 20 людей, ми сидимо дивимося один на одного і думаємо: що нам тепер робити і як нам тепер жити? У нас немає грошей, нам ніде жити.
У підсумку скинулися, зняли дві великі квартири, де розміщували і новоприбулих політемігрантів. Організація Лізи – Асоціація білоруських студентів – входить до великої міжнародної студентської структури, почалася комунікація і збір пожертвувань з усього світу.
Зараз фактично всі мігранти тієї хвилі вже знайшли собі роботу, облаштувалися в Україні або поїхали далі в Європу. Новим людям допомагають перші пару місяців, наприклад, частково покривають оренду житла. Зараз Ліза працює у Free Belarus Center – створеній рік тому організації, яка надає юридичну, психологічну та гуманітарну допомогу білоруським політемігрантам.
– Рік тому не було поняття білоруської діаспори ні в Україні, та й ніде в світі, білоруси в основному асимілювалися в країнах перебування. Всього через нашу допомогу пройшло більше 800 осіб. Ми ще з серпня почали допомагати, але не думали, що буде так довгостроково, і в таких масштабах, – розповідає керівник Free Belarus Center Паліна Бродік. Вона теж з Білорусі, але переїхала в Україну ще кілька років тому.
Паліна Бродік (фото: Віталій Носач / РБК-Україна )
Зараз потік звернень за допомогою зрівнявся з осінню минулого року, розповідає Бродік. Це пов'язано з новим витком репресій проти громадських організацій і журналістів. За червень-липень закрили майже всі незалежні видання, більше 50 ГОшок. Одних лише білоруських журналістів зараз в Україні більше ста людей.
Для того щоб потрапити в Україну з Білорусі напряму, білоруським прикордонникам треба пред'явити одну з чотирьох підстав: навчання, робота, лікування, похорон родича. Авіасполучення, як відомо, між Києвом і Мінськом вже немає. При цьому потік політемігрантів тільки зростає.
– Звичайно, багато хто використовує Україну як транзитну країну, тому що тут дуже складно оформитися, легалізуватися, практично неможливо отримати право на працевлаштування, на відміну від Польщі та Литви. Приїжджають, щоб зробити візу і виїхати далі, – каже Бродік.
Про проблеми з легалізацією розповідають майже всі білоруські мігранти. Для того щоб отримати дозвіл на працевлаштування, роботодавець повинен бути готовий платити співробітнику від 60 тисяч гривень – занадто високий зарплатний поріг для більшості білорусів, що прибувають.
У грудні минулого року термін тимчасового перебування в Україні для білорусів збільшили з 90 до 180 днів. Але особливо ситуацію це не поліпшить.
– Насправді, це такий трюк, тому що 180 днів – це період протягом року. Він і раніше був такий, тільки був розбитий на дві частини по 90 днів на півроку. І по закінченню цього терміну, через півроку, перед людьми знову постає питання, як їм легалізуватися в Україні, – каже Бродік.
Виходом міг би стати статус "тимчасового захисту", передбачений для громадян сусідніх країн і тільки на період конфлікту або загрози. У випадку Білорусі – на період існування влади Лукашенка. Цей статус прописаний в українському законодавстві, але процедури його застосування не розроблені. І Free Belarus Center зараз обговорює цю проблему з народними депутатами та міграційною службою.
Про те, що діюча білоруська влада не вічна, говорять всі політемігранти. І розраховують, що вона зламається під вагою власних помилок. Як в історії з примусово посадженим літаком Ryanair і арештом Романа Протасевича, що спровокувала нову хвилю санкцій проти Мінська.
Рекламник Євген Малаховський був одним з тих, кого Протасевич після затримання назвав координатором протестів в "інтерв'ю" пропагандистському каналу ОНТ.
– У мене є великі пабліки в соцмережах, я читаю коменти людей, всі сміялися в основному, сказати, що хтось повірив у це – ні. Основне завдання режиму – щоб з Романа всі зробили ворога – цього не вийшло. Я ставлюся до нього як в'язня, який змушений жити в цих умовах, – розповідає Малаховський.
Його самого викликали в МВС ще в січні 2020 року – хотіли, щоб він "здав" всіх блогерів і адміністраторів пабліків, з якими він підтримував зв'язок.
– Вели вони себе зухвало, але обережно, ще не було сигналу "жестити". Я вийшов з будівлі, все розповів журналістам і правозахисникам. У той момент вони ще боялися гласності, і я розповів, щоб себе – як я тоді думав – убезпечити.
Малаховський активно займався дворовими чатами та ініціативами – базовою ланкою всього білоруського протестного руху. Полетів в Україну наприкінці листопада, за 3-4 дні до того, як силовики прийшли додому до нього, його сусідів і друзів. Тепер, природно, в Білорусь він "нев'їзний".
Євген Малаховський (фото: Віталій Носач / РБК-Україна )
Як і інші політемігранти, Малаховський розповідає, що в серпні розраховував на швидку перемогу. А тепер же налаштований на тривалу боротьбу.
– Коли ми виходили у серпні-вересні-жовтні, ми забували, що мало людей готові на себе брати відповідальність за якісь дії. Люди виходили, але потім розходилися по домівках. Режим вичікував, і коли побачив, що ця величезна кількість людей нічого не дає, він почав молотити дубинами і почав репресії. Все тому, що ніхто не зміг взяти відповідальність за протести, – міркує Малаховський про причини того, чому багатотисячні акції минулого року так і не принесли успіху.
Крім того, досить швидко сталася підміна порядку денного протестів. Після початку жорстоких репресій і насильства тема фальсифікації самих президентських виборів відійшла на другий план. А в міру зростання репресій сил на те, щоб допомагати один одному, у рядових білорусів ставало все менше.
– Те, що сталося у нас – це ПТСР для всього білоруського народу, на сто років вперед. Коли ми приїхали в Україну, то відразу була депресія, але потім зрозуміли: тут вперше можна жити вільним життям. Якого у нас ніколи ще не було, –підсумовує Ліза Прокопчик.
