Юлія Поборуєва ("ДНК. Свої"): 24/7 доводиться працювати із героями, які пройшли справжнісіньке пекло

– Старт третього сезону не за горами, чим новий сезон відрізнятиметься від попередніх у контексті підходу до розкриття історій, пошуку людей? Та чи змінилися запити історій, якщо так - то як саме?

– Проєкт "ДНК.Свої" - це своєрідний літопис цієї війни. Хід війни диктує теми, історії та фактично формує запити. У попередніх двох сезонах всі сили команди "ДНК. Свої" здебільшого були спрямовані саме на відновлення зв'язку з людьми, які загубилися під час евакуації та того жахливого хаосу навесні 22-го року. Тому багато випусків ми відзняли про "загублені душі" Маріуполя, Ізюма, Бахмута, Бучі, Херсона, Краматорська тощо.

У новому сезоні акценти пошуку змінилися. По-перше, ми стикнулися з дуже важкими запитами, - коли люди не змогли самостійно знайтися протягом майже двох років війни. По-друге, змінилася і географія історій. Вона стала ще ширшою, багато запитів пов’язані з пошуком за кордоном або на тимчасово окупованих територіях. Та варто зазначити, що пошук людей у прифронтових зонах, де майже відсутні усі комунікації, усе ще лишається центральним.

До речі, один з перших випусків третього сезону буде про Раїсу Костричко - легендарну вчительку української мови з Авдіївки. Жінка довгий час залишалася в напівзруйнованій квартирі і відмовлялася виїжджати. Її фото облетіли всі ЗМІ (де вона з котиком на плечі на розбитому балконі). Це дуже зворушлива історія. Тут треба сказати, що саме цю програму ми відзняли ще у листопаді, коли ще мали можливість туди дістатися.

– Як ви обираєте історії для розгляду у новому сезоні, і чи змінилася ваша стратегія відбору? Як визначаєте пріоритети пошуку?

– Запитів дуже багато. Нам пишуть на електронну пошту, дзвонять на гарячу лінію. Я вам скажу так: ми намагаємося опрацьовувати усі запити. Та далеко не всі ті, хто до нас телефонують, готові публічно про це говорити. Тобто не всі історії стають екранними. Але ми все одно допомагаємо людям, робимо багато роботи за кадром. Наша команда намагається допомогти усім, незалежно від того, чи стане це загальнодоступним.

Стосовно відбору історій, то це завжди складно. Звісно, ми маємо розставляти пріоритети і правильно розподіляти свій ресурс, аби бути ефективними. Якщо до нас звертається згорьована мати, яка вже півтора роки не може побачитися зі своїми дітьми, які волею долі опинилися в окупації, і при цьому ми відчуваємо, що повернути їх - цілком можливо, то ми, ясна річ, спрямуємо свої сили саме на цей запит, аніж, наприклад, на пошук далеких родичів для когось. Діти, старенькі люди - це в першу чергу і це - святе.

До речі, у третьому сезоні глядач побачить саме таку історію, пов’язану з поверненням дітей з тимчасово окупованої території. Над тим, аби мати обійняла своїх діток, ми працювали близько півроку. Пошук в окупації та подальший виїзд з неї неповнолітніх дітей - то, мабуть, найважчі виклики для нас.

– Чи складніше/простіше працювати над історіями, маючи за плечима досвід двох успішних сезонів? Можливо, зроблені якісь висновки для покращення або зміни підходів пошуку?

– Чесно кажучи, з якого боку подивитися. Перший сезон був важким, бо доводилося встановлювати зв’язки із партнерами, які б допомагали нам із пошуком безвісти зниклих. Без надійних партнерів, без відчайдушних волонтерів, без добровільних помічників в окупації та закордоном, - ми б не змогли стати такими, якими є зараз. Власне, це і був висновок, який ми зробили ще на початку нашої діяльності.

З іншого боку, здобуті знання та напрацювання мережі помічників зумовлюють нас братися за складніші запити.

– Розкажіть про команду детальніше? Склад залишився як на початку чи збільшився?

– Склад команди "ДНК. Свої" залишається незмінним. Ми - родина в справжньому розумінні цього слова. Попри всі складнощі, зумовлені війною (у тому числі і небезпека під час відряджень, і безкінечні повітряні тривоги, під час яких ми перериваємо зйомку), попри те, що 24/7 доводиться працювати із героями, які пройшли справжнісіньке пекло і при цьому самим не впасти у відчай, ми чуємо один одного та не боїмося шукати компроміси. Бо знаємо, що вони - це ключ до нашого спільного успіху.

Величезний удар на себе бере і наша ведуча Тетяна Висоцька. Її розуміння, мудрість та надзвичайна емпатія до героїв зробила цей проєкт дуже теплим та людяним. Тому вчергове хочу висловити Тетяні надзвичайну повагу та подякувати за витримку, - часом там, де витримати дуже важко.

– Чи підтримуєте звʼязок із героями після програм та яка підтримка надається їм в рамках проєкту? Чи відстежуєте їх долі? Раптом були повторні звернення…

– Звичайно, наші зв’язки з героями не обмежуються лише програмами - учасники для нас - як родина. Це не для звітності, а тому, що ми, як близькі люди, відчуваємо всю їхню радість та біль. Ми з ними на звʼязку цілодобовою.

Повторні звернення - це не рідкість. Практично кожна історія має своє продовження. Часто наші герої з попереднього сезону стають експертами у новому. Наприклад, пані Тетяна, яка шукала сина і для якої ми робили ДНК-експертизу по почерку, або морпіх Іван, якого чекали з полону похресник та кум і т. д.

Багато учасників у подальшому стають нашими добровільними помічниками. А підтримка, яку ми надаємо наших героям в рамках проєкту (юридична, психологічна, медична) - вона дійсно зближує, бо потребує постійної комунікації.

– Юлю, ваш проєкт взаємодіє з правоохоронними органами та іншими організаціями для ефективного пошуку зниклих безвісти. Розкажіть детальніше про співпрацю.

– Так, ми взаємодіємо з величезною кількістю організацій: це державні й недержавні організації, благодійні фонди. Нам дуже допомагає спецпідрозділ Донецької поліції "Білі Янголи". Ми з ними тісно співпрацюємо з першого сезону. Завдяки допомозі екіпажу безстрашних поліціянтів, ми евакуювали вже десятки дорослих та дітей. "Білі Янголи" - неймовірні, вони їздять в найгарячіші точки, ми завжди за них переживаємо.

Також хочу подякувати БФ SaveUkraine - це організація Миколи Кулеби, їхня допомога спрямована на пошук незаконно депортованих та викрадених дітей російською федерацією. Вони професіонали в цьому напрямку, вони нам неодноразово допомагали. В цьому сезоні буде випуск про депортованих дітей, з поверненням яких в Україну допомогли саме SaveUkraine.

Також тісно співпрацюємо з одним приватним детективним агентством.

– Які плани та перспективи має проєкт "ДНК.Свої" у подальшому розвитку і розв’язанні проблеми зниклих осіб в Україні?

– Будемо й надалі займатися пошуком людей. Це - наша місія. Наша команда у цей невимовно складний час хоче бути корисною для суспільства. Я вважаю, що ми робимо важливу справу.

– Чи є конкретні кроки, які ви плануєте взяти для покращення ефективності роботи проєкту та розширення його впливу?

– Ми активно працюємо над розширенням мережі наших партнерів, оскільки віримо, що спільно можемо досягти більших результатів. Ми відкриті до співпраці з різними організаціями та людьми, які можуть допомогти нам у досягненні наших цілей. Ба більше, до нас стали звертатися люди з запитом, що їхні рідні загубилися за кордоном. Тож, шукаємо шляхи надання їм необхідної підтримки. Це може включати співпрацю з міжнародними організаціями.

– Як команда реагує на виклики та труднощі, пов’язані з роботою на окупованих територіях? Чи їздять представники команди саме на окуповану територію?

– Чи їздить команда на окуповану територію, - то я не можу про це говорити, це конфіденційна інформація. Усі редактори під прицілом небезпеки. Нам головне результат, до труднощів ми звикли. У цілому можу сказати, що пошуки на окупованих територіях ми, звісно, проводимо.

– На вашу думку, яку роль відіграє проєкт "ДНК. Свої" у формуванні громадянської позиції та підвищенні свідомості громадян?

– Безпосередню. Бо ми розповідаємо і про біль, і про героїзм, подаємо реальність такою, як вона є, прищеплюючи глядачу певні цінності.

До речі, ми не тільки підвищуємо свідомість громадян, а ще підвищуємо обізнаність нашого населення. В наших програмах ми даємо багато роз’яснювальної інформації. Як виявилося, люди не обізнані з питань, що робити, коли родич зник безвісти або потрапив у полон. Що робити, якщо дівчина народила від військовослужбовця, а він зник чи у полоні, або загинув - як отримати статус дружини або матері дитини загиблого військового чи військовополоненого? А якщо шлюб не був зареєстрований? Як подолати травму? Як поводити себе з людиною, яка перебувала у полоні або яка перенесла ампутацію кінцівки? Як зробити так, аби про військові злочини дізналися в Гаазі? Як пояснити дитині, що трапилося з батьком, який безвісти зник?

– Найскладніша історія сезону, яка вас особисто вразила найбільше?

– За три сезони "ДНК. Свої" найскладніша історія для мене - про військового медика Юрія Армаша, яку ми покажемо в ефірі цієї весни.

Юрій перебував в полоні дев'ять місяців, кілька з них - у катівні, яку окупанти влаштували у відділку поліції в Новій Каховці. Мабуть, найжорсткіша катівня в цьому регіоні, через яку пройшли освітяни, військові, цивільні. Цей лікар витягав з того світу людей. І тепер хоче знати їх долю. Особливо його хвилює доля неповнолітньої дівчинки, яку росіяни у тій катівні зґвалтували і яка ледь не померла. Юрій зробив усе, як медик, аби дівчинка вижила. А розв'язку цієї дуже драматичної історії дивіться в етері, вона вийде аж у двох частинах. Не можу все розповісти.

Для розуміння, такі історії ми не просто розповідаємо, ми й надалі працюємо з цією інформацією, ми хочемо, аби країна-агресорка була покарана. Ми долучаємо юристів, які працюють далі з нашими історіями і подають заяви до правоохоронних органів та міжнародного трибуналу в Гаазі.

– Як ви бачите "ДНК. Свої" після Перемоги?

– Я впевнена, що проєкт ще довгий час не втратить свою актуальність, бо маємо надзвичайно велику кількість українців, які зникли безвісти під час війни. Офіційна статистика показує нам одну кількість даних, тоді як неофіційна - набагато більша, що свідчить про реальні масштаби проблеми. Але нам хочеться вірити, що більшість історій матиме світле завершення.