"Я мав сховатися за спини шістьох дітей?" Історія воїна, який втратив у бою ногу

Мало не лишився обидвох ніг

47-річний батько шістьох дітей Руслан Марущак не мав військового досвіду, займався будівництвом, намагався підтримувати фізичну форму. Він прийшов у військкомат 25 лютого 2022 року, але йому, як батькові шістьох дітей, з яких троє неповнолітні, відмовили у мобілізації.

Він не здався і пішов добровольцем в 114 окрему бригаду ТрО, яка виконувала завдання в Києві та області, а згодом з побратимами вирушив на схід.

"Морально-психологічний стан кожної людини не можна передбачити. Я прийшов готовий, розумів, що все може зі мною статись. Але було багато випадків, коли зав’язується бій, а військовий лежить, кричить, що не може вистрелити або відійшов у бік зі страху і залишив тебе чи дивиться на тебе переляканими очима, тому що не очікував, що війна така жорстока. Справді, ця війна дуже тяжка", - розповів він.

10 жовтня 2022 року, виконуючи бойове завдання на Донеччині, був важко поранений. Одну ногу він втратив, а другу медики відмовились ампутувати.

Зараз Руслан проходить реабілітацію, але хоче залишитися на службі в ЗСУ. Це залежатиме від висновків ВЛК. Зараз він вже вправно вдягає протез на ліву ногу, яку повністю втратив на війні. А права була дуже сильно травмована, але лікарі відмовилися її ампутувати й зробили все, щоб її врятувати.

"Лікарі до останнього відмовлялись ампутувати. Хоч у мене були такі моменти, що просив вже і ту ногу відрізати, бо скільки вже можна було з нею возитись. А лікарі говорили, що треба потерпіти", - розказує Руслан.

Нога довгий час не загоювалась, не зросталися кістки. Йому провели декілька операцій, поставили спеціальні пластини. Руслан проходив реабілітацію за кордоном і зараз на врятовану ногу досі вдягає ортез для коліна. Але вже ходить за допомогою милиць.

"Нога - у плачевному стані. Я готовий був стати на два протези. Зрозумів, яку працю вклали медики, щоб врятувати мені ногу, і дуже вдячний. Коли бачу хлопців, які без обох ніг, то розумію, що їм важче, ніж мені. Бо я можу спертися і більш функціональний. Тому дуже завдячую лікарям, яким направду на війні дуже важко, тому що кожен день рятують і рятують поранених, повертають їх до життя. Саме медики мене налаштували боротися, бо вважали, що є шанс, що буде все добре, що зможу спиратись на цю ногу", - каже Руслан.

Отримав емоційний шок після поранення

Поранення воїн отримав в Ямполівці Донецької області. Противник почав масований артобстріл. Кілька військовослужбовців спостерігали за діями противника, а частина знайшла сховок у підвалі на одному з сільських подвір'їв.

"Це якийсь був льох три на чотири метри. Ми туди спустились, він був перекритий плитами. Ми подумали, що це більш безпечне місце, щоб сховатись від масового ворожого обстрілу. Але туди залетіла російська ракета "Град", вона пробила збоку землю, залетіла всередину і вибух стався вже всередині. Пощастило, що залишився живий", - згадує боєць.

Перші дні після поранення були дуже складні емоційно. Руслан зізнається, що не міг погодитися, що отримав поранення за таких умов, а не на полі бою.

"Чому не на полі бою, не під час штурму, не тоді, коли йшов вперед в атаку, а саме якось так воно сталось безглуздо? Це запитував і запитував. Ніяк не міг сприйняти, бо стільки хлопців там, на передовій. А я йшов воювати з однією метою – вигнати ворога з нашої території, нашої землі. Загинути на війні – це діло нехитре, а от вижити та щодня їх гнати й гнати з нашої території - це треба вміти. Ця війна показала, що навіть досвідчені військові, а мене доля звела з фаховими воїнами, які мали вишкіл НАТО та, на жаль, загинули. Люди, які віддали військовій професії по 30-35 років, професійні військові теж гинуть. Для мене було найгірше, що не зможу повернутись до побратимів, що мене це поранення вибило з колії", - додав він.

Тільки після першого етапу лікування Руслан усвідомив, що з ним сталося. І зараз він намагається налаштувати інших поранених, що треба вчитися ходити на протезі, робити крок за кроком і не здаватися, не втрачати віру.

"Я залишився живий, а багатьох хлопців немає, друзів і багатьох українців, тому я обійшовся маленьким переляком. Морально-психологічний стан у мене нормальний. Я з першого дня, коли прийшов служити, морально був готовий до всього, розумів, що може статись", - каже воїн.

Руслан Марущак (фото: Radiosvoboda)

Я мав встати за спинами дітей?

Коли Руслан був на фронті й зараз, коли він проходить реабілітацію, його велика родина живе разом та підтримує одне одного.

"Мене запитували: "Але ж у вас шестеро дітей. Як ви підете воювати, залишите сім’ю?". Я відповідав: "Коли до мене у двір зайдуть росіяни, то що, я маю стати за спинами своїх дітей?". Тобто, мав би прикритися своїми дітьми? Мені не знали, що відповісти. Я переговорив з дітьми та написав заяву добровольцем. Війна звела мене з такими побратимами, що з них хочеться брати приклад, рівнятися на них. Реально справжні козаки, які виборюють і свободу, загалом право жити на цій землі. Я з ними спілкуюсь і дякую, що можу лежати у теплому госпіталі, лікуватись. Кажуть, що чекають на мене. Треба завдячувати кожному воїну за те, що можна лікуватись, працювати", - розповів Руслан Марущак.

Під час реабілітації військовослужбовець відновив побутові навички, навчився ходити, зокрема і на закупи, а наступний крок для нього - соціалізація, а це є викликом, кажуть фахівці. Після реабілітації Руслан Марущак має пройти військово-лікарську комісію. Хоча сам військовослужбовець хоче залишитись служити в ЗСУ і повернутись до побратимів, але від рішення ВЛК залежатиме його подальше життя.

"Може, і буде в цивільному житті якийсь дискомфорт, тому що тут, на реабілітації, все просто: поїв, пішов у спортивний зал, відпочив, прийняв душ. Вдома чекають діти, моя родина, звісно, почнуться побутові клопоти, але мене це ніколи не лякало. Певно, будуть бюрократичні якісь нюанси, але вже є певні зміни в цьому плані і є прямий зв'язок у нас з працівниками соцзахисту, іншими організаціями, куди я можу сам звернутися, і це все набагато швидше вирішується, як це було, наприклад, до війни. Але я хотів би повернутися до хлопців, хоч щось їм допомагати. Однозначно залишусь у Збройних сил, тому що потенціал маю, відчуваю, що зможу допомогти, навіть моральна підтримка потрібна", - говорить воїн.

Він додав, що мотивує його до життя його велика родина та побратими.