Про зйомки в умовах повномасштабної війни, доньку путініста Володимира Машкова і Максима Галкіна, про конкуренцію в українському кіно і бронювання артистів-чоловіків, про "Оскар" з росіянами та втікачів, які скористалися можливістю виїхати за кордон - в інтерв'ю РБК-Україна розповіла акторка Віталіна Біблів.
Віталіна Біблів - зірка багатьох фільмів та серіалів, серед яких "Дві сестри", "Будиночок на щастя", "Брама" та "Жіночий лікар". А ще володарка національної премії "Золота дзиґа" та Заслужена артистка України грає у моновиставі "Білка, яка прожила 100 років" - ця постановка отримала "український театральний Оскар" (Фестивалю-Премії "ГРА").
РБК-Україна розпитало Біблів про ролі, якими вона пишається, забобони в кіно та думки щодо майбутнього нашої країни, про вміння "залишатися в ресурсі" та те, чи пробачать люди Потапа, Олега Винника й інших.
– Ви знялися у фільмі "Дві сестри". Розкажіть про досвід взаємодії з міжнародною командою та польським режисером. Яким він був?
– Це доволі така щемлива історія для мене, тому що коли почалися військові дії в Києві та на Київщині, дуже багато людей повиїжджало і про людей, які залишилися тут, трошки призабули. Це стосується і професії в тому числі, коли в фейсбуці скрізь було : шукаємо акторів в Чехії, Польщі, Німеччині. А в нас тут просто все зупинилося. І коли мені зателефонували та сказали, що польський режисер хоче приїхати сюди та знімати фільм про Україну, спитали, чи було б мені це цікаво - це був як ковток свіжого повітря, що ще нічого не втрачено, що ми ще тут комусь потрібні.
І я прийшла на зустріч до нього дуже, він прекрасний, "абаяшка" такий. Моя англійська не дуже, звичайно, на жаль, гарна, але були перекладачі, хоча в принципі нам вони були не потрібні. Бо ми розуміли, ми знайшли якусь таку правильну хвилю, ми зробили проби і потім найцікавіше було, коли він сказав, що не буде тексту на майданчику. Що треба буде імпровізувати самостійно. І спитав, чи мені це ок. А я люблю імпровізувати і мені це дійсно ок.
– Це один з перших фільмів, які знімали в Україні під час вторгнення. Багато хто з акторів тоді думав, що їхня професія не буде потрібна. Чому ви погодилися на роль і де знайшли внутрішній ресурс на зйомки?
– Це було як рятувальне коло, тому тут навіть справа не в ресурсі. Ресурс знайшовся, коли звільнили Київську область, коли можна було знову їздити, зустрічатися. Тоді я зателефонувала у свій театр, де я працюю, "Золоті ворота", і сказала: давайте збиратися, хто тут залишився.
Бо треба щось робити, і глядачі також потребують того, щоб про них не забули. Ми виходили в прямих ефірах, коли перебували в театрі, а оскільки у нас підвальне приміщення, то нам дозволяли під час повітряних тривог знаходитися в театрі. І таким чином самі себе рятували і рятували глядачів. Тому коли зателефонували та сказали стосовно зйомок, то, звичайна річ, зраділи.
– Розкажіть про вашу роль. Вона не дуже велика, але не помітити її неможливо.
– На жаль у нас є такі персонажі в країні, які не завжди людяність цінують, а цінують гроші. Вона дружина водія, яка не займається волонтерством, благодійністю, а у неї просто: ми вас веземо - ви нам платите. І от в той момент, коли її чоловік допомагає двом сестрам довести їх до Харкова, і погоджується це зробити безкоштовно, то вона в якийсь момент каже: ні-ні, все добре, звісно, але платіть мені, будь ласочка, гроші. Мені подобається, що в цьому фільмі українців показують без прикрас, бо якщо дивитися правді в очі, то є в нас такі люди. Правда, їх багато, на жаль. Але все одно хороших та добрих людей більше!
– Коли почалася повномасштабна війна, як зменшилися ваші доходи?
– Дуже зменшилися. Ну, от прям дуже, десь у два рази.
– А зараз вдається якось "вирівняти" цю ситуацію?
– Ні-ні, не вдається. Коли почалася війна, то зрозуміло, що доходи впали, вливання грошей в нашу країну припинилося. Тому зараз, якщо люди знімають фільми, вони це знімають за власні кошти. Тому зрозуміла річ, що падають гонорари. Но якщо порівнювати… Подивіться, як навіть виріс євро з минулого року. А зарплати ті самі. І це не тільки в нашій акторській професії, взагалі в усіх зарплати ті самі.
Я ще викладаю, тому я можу порівнювати. А пенсія у батьків, їм збільшили пенсію на 40 гривень. Клас! Пів буханки. Тому, звичайно, важкувато, але це, я думаю, переживемо, це перемелеться. Руки, ноги є, всі здорові, дах над головою є - слава Богу. Треба цінувати те, що ти маєш. І дуже багато таких позитивних прикладів дають нам переселенці, які втрачають все, приїжджають і з таким оптимізмом вони встрибують в це нове життя, втративши абсолютно все.
– На що зараз у вас йде найбільше грошей?
– На донати і на продукти.
– Чи є роль, якою ви найбільше пишаєтеся?
– Якщо це серіальна історія, то це однозначно Любаня з "Будиночку на щастя". Це роль, якою я пишаюся і роль, яку я змогла зробити, персонаж, якого полюбила вся Україна. Також фільм "Брама", де я зіграла Славу, це за п'єсою Павла Ар'є. І в театрі це також Слава, але вистава "Сталкери" Стаса Жиркова. І "Білка, яка прожила 100 років" - це моя моновистава. Але я кожну роль ціную, кожною пишаюся, тому що навіть маленькі ролі допомагали мені робити мене. Бо щоб зіграти Білку в моновиставі, мені треба було дуже-дуже довгий шлях пройти, щоб зуміти якісно зіграти, щоб передати глядачам персонажа.
– Є ролі, яку ви мрієте зіграти?
– В мене немає ролей, про які я мрію. Я абсолютно не цураюся і маленьких ролей, я дуже люблю цікаві, смішні та не дуже смішні, епізодичні ролі. Я радію кожній ролі, це правда. Так, щоб мріяла, прямо мріяла, немає в мене такого.
– А чи є у вас якісь особисті табу? Що ви відмовитеся робити в кадрі?
– Я не залізу в петлю. Я вже відмовлялася, мені брали дублера. Ну я от боюся цього дуже страшенно. І, напевно, не опускатимусь під воду з аквалангом, бо в мене є цей страх. Я боюся замкнутого простору і під водою. А так, в принципі, на конях їздила, трюки робили й трактор водила. Навіть в труні лежала.
– Кажете, що боїтеся "лізти в петлю" в кадрі - вірите в містику?
– Так, я трохи вірю в цю історію. Вважайте, що це мої забобони.
– Поговоримо про цьогорічний "Оскар", де нагороду отримав фільм "Анора" з російським актором Юрієм Борисовим, який до речі навіть був в номінації "Кращий актор другого плану". Чому світ досі не "скасував" громадян країни-агресорки, які не засуджують війну?
– Це у світу треба запитувати, бо це ж очевидні речі. Якщо є чітка позиція українських акторів, спортсменів, людей мистецтва: не виходити, не стояти поруч, не тиснути руки, не фотографуватися з представниками цієї країни, то, доки це світу не торкнеться, вони не зрозуміють. Це все дуже просто.
Тому як цей фільм взагалі пройшов цей відбір, а ще й переміг… Це, скоріше, дзвіночок не тільки для України, а дзвіночок для світу, що на жаль, зло зараз має більшу перевагу, чим добро. І ця війна відбувається на всіх рівнях. Не тільки наша з Росією, а і всесвітньо. Якщо світ не зрозуміє, що зло має бути покарано, то ми програємо всі.
Я вам чесно скажу, я навіть не хочу і не бачила, і не буду дивитися це. Для мене це абсолютно недопустима ситуація, коли в Україні йде війна, а фільм з акторами з країни-агресорки номінують на найкращу премію світу. Це якось дивно для мене.
– Зараз багато дискусій про те, що росіяни можуть "хорошими" - ті, які засудили війну, які виїхали, але є й такі, які просто "гастролюють" за кордоном і мовчать про свою позицію. Якщо хтось з таких акторів з РФ зніматиметься в фільмі, куди запросять і вас - погодитеся?
– Я не буду. Якщо росіянин сидить у РФ або платить податки для виготовлення ракет і "Шахедів", то це не "хороший" росіянин. А "хороший" росіянин виїжджає з країни та засуджує агресора. Такі є, це от Максим Галкін, який не соромиться цього робити, з Аллою Пугачовою вони зробили вибір та поїхали.
– А якщо, наприклад, донька Володимира Машкова, Марія - ви б погодилися з нею брати участь у спільному проекті? Її відносять саме до "хороших" росіян.
– Я для себе не вбачаю поки такого. Не поки, в принципі, не вбачаю. Зніматися з росіянами, стояти в кадрі… Вона смілива, вона молодець. Але це мені важко уявити, тому що все одно ти будеш її асоціювати з усім тим. Мене тригерить російська мова, я не можу її слухати. І все одно вона це розумітиме, вона як червоний прапорець буде для нормального свідомого українця.
– Не секрет, що раніше було чимало фільмів та серіалів, де знімали і росіян, і українців. І наші актори казали, що відношення було різним. Ба більше, в Україні актори з Росії відчували себе на кращих умовах. Ви це помічали?
– Звичайно. Вам скаже це будь-який український актор. Звичайно, бо їхню поведінку толерували наші продюсери, тобто чомусь вважали, що росіяни - актори першого сорту, а ми - актори другого сорту, це дуже відчувалося. Зараз, слава Богу, відкрили очі та побачили, що в нас багато своїх достойних та чудових актрис і акторів.
І я дуже рада, що ми гідно подолали цей шлях. Бо якщо порівнювати нашу поведінку і їхню, то десь 80% з них не дуже чемно себе поводили з художнім департаментом, гримерами, костюмерами. "Я это не надену, убери кисточку, ты мне тычешь в глаз", - таке було.
– На той момент ви відчували через це образу чи злість?
– Так. Мені було образливо дуже, страшна образа і за себе, і за всіх нас. Ну бо чому так, чому? Але щоб якось виживати та не випадати з професії… Я собі не дозволяла так зі мною спілкуватися, і собі не дозволяла так спілкуватися і не дозволяю ніколи в житті. Але ще раз повторюсь, це не всі, але більшість з них вважали, що вони приїхали рятувати тут всіх і все. "Я тут играю главную роль и все, прогнитесь", - отак.
– Тоді перевагу віддавали росіянам і через це була така штучна конкуренція. А зараз у світі українського кіно є конкуренція, про яку говорять саме в негативному прояві?
– Ну як, конкуренція є, але це здорова конкуренція. Конкуренція серед своїх. Я, наприклад, ходжу на проби з актрисами на одну роль, якщо когось затверджують, то я тільки радію. Це не моя, значить, історія, моя ще буде. Я бачу тільки здорову конкуренцію. Я навіть на майданчиках розмов ніколи не чую, щоб актори про акторів говорили щось погане.
Навіть якщо у когось і був якийсь факап, то говоримо про це з любов'ю, з гумором, як ми вміємо. Але ніколи немає такого засудження чи ще щось. Ми просто згуртовані однією бідою зараз. І це дає розуміння того, що ми є одне в одного. І треба радіти, підтримувати, допомагати. Для мене це нормальний людяний фактор, але не знаю.
– А якби ми могли повернути час назад, ви б відмовилися від ролей з росіянами?
– Я вже пояснювала, чому я знімалася в російсько-українських проектах. У мене був кредит, який мені дала держава, але і мене вона не захистила. Я мусила. Якби мені не треба було віддавати кредит, то мені б вистачало коштів, щоб відмовитися від знімання в російсько-українських проектах. А через те, що мені потрібно було десь брати гроші, тому знімалася. І давайте дивитися вправді у вічі, у нас на той час не знімалося нічого українського.
Просто не було контенту свого, тому для будь-якого, як актора, так і спортсмена, потрібні тренування, щоб не випасти з системи. Бо це така історія, що ти десь зникнеш, а про тебе всі забувають, потім повертатися на той свій Олімп, якого ти досяг, дуже-дуже важко. Тому якщо дивитися з сьогодення, що зараз Росія робить з нами, то звичайно ні, не знімалася б. Але якщо брати минуле як минуле, яке воно було, то в мене не було іншої можливості заробляти гроші.
– Зараз, коли тривоги та вибухи, ракетні удари та атаки стали щоденними - що допомагає вам триматися на плаву? Як ви себе заспокоїте, тримаєте, як зараз модно казати, в ресурсі.
– Це люди, які тебе оточують. Слава Богу, у мене оточення прекрасне: добрі, щирі, теплі люди, друзі, батьки, кохана людина, тварини. Тільки так. Тримаємося одне за одного, слова підтримки, смішні якісь рілси кидаємо, картинки. Ну тільки так і тримаємось.
– На початку повномасштабної війни ви 33 дні жили в укритті. Було страшніше тоді чи зараз?
– Було страшніше тоді, тому що ти не розумів, що відбувається, як це все натягнути на голову і як з цим всім жити. Це от як з ковідом, коли нас позапирали всіх у квартирах і ти не розумів: а може це вже кінець, вже все, от зараз епідемія і ти вийдеш на вулицю, вдихнеш повітря і вмреш, таке незнання. Зараз набагато це вже легше сприймати та жити з ним. А найстрашніше - оце усвідомлення, бо ми звикли жити вже в цій реальності. Людина, знаєте, як тварина, вона до всього звикає. Треба буде їсти кору, ми будемо їсти ту кору.
Але навіщо? Оце питання. Але якщо нам випало на долю жити в таких складних історичних часах, то треба розуміти, що іншого життя у нас не буде, воно у нас одне, воно таке. Тому це вже від тебе залежить, як ти його проживаєш: в страху чи ти просто дивишся страху в очі і йдеш далі вперед. Рухаєшся, живеш, допомагаєш тим, кому гірше, ніж тобі.
– Чимало відомих артистів та акторів виїжджають за кордон. Чому ви вирішили залишатися в Україні?
– Я себе не бачу в іншому місці, окрім як тут. Це моя Батьківщина, це мої люди, моя ментальність, мої дерева, мої собаки, птахи, тьоті в метрополітенах. Це все моє, воно мені рідне. Бо я два роки їздила, працювала ж за кордоном в декількох європейських театрах, у мене було 5 чи 6 постановок і я там не відчувала себе комфортно. Це не моя ментальність, інші погляди, інші цінності.
Я взагалі такий консерватор, мені дуже важко щось робити нове. В мене була можливість виїхати куди завгодно, абсолютно. Навіть в Нову Зеландію мене кликали. Але я сказала ні, я нікуди не поїду. І батьки також сказали, що вони нікуди не поїдуть. А мені важко уявити, що я десь, а вони тут.
– Зараз в повітрі висить питання мирних перемовин, замороження війни. Ви взагалі вірите в це?
– Ні, я не вірю в заморозку, тому що це війна на довгі роки тоді буде.
– А взагалі ви уявляли собі, намагалися візуалізувати, як закінчиться війна?
– От коли я була в бомбосховищі, я знала, як от показували в радянських фільмах: ура, перемога. Чи в усіх чатах напишуть, що ми перемогли. Я дуже на це чекала, але тепер я розумію, що це, на жаль, ще буде довго. І як воно буде виглядати - чесно, навіть не малювала собі. Мені просто дуже хотілося б одного дня прокинутися і взнати, що немає цієї сусідньої країни. І все. Тому що це треба як гангрену відрізати. Таке враження, що вся сатана і все зло, яке може бути, живе там.
– Що ви думаєте щодо так званих поступок територіями? На вашу думку, ми можемо на це піти? І чи мусимо ми це робити?
– Ви знаєте, я ж не людина при владі, яка вирішує ці всі питання. Мені взагалі здається, що вони вже давно це все вирішили, просто нам це не озвучують. Але, як на мене, якщо віддати території, то ми просто зрадимо тих людей, які загинули за ці території. Це моя особиста думка, вона може бути правильною, може бути неправильною…
Просто тоді за що це все, за що ми воювали? Тому що якщо ми віддамо ці території, вони скажуть: ага, так, якщо вони віддали, то можна зараз знову напасти на них і відкусити ще шматок. Тому для мене це неприпустимо, я би не погодилася, звичайно. Але, на жаль, у нас немає таких друзів, які б нас підтримували. Не словесно, що ми вам співчуваємо, всі занепокоєні, а от конкретних таких. От щоб як подружка прийшла, взяла лопату і пішла допомагати боротися з ворогом.
– Що думаєте про бронювання артистів, митців, співаків - ви це підтримуєте?
– Звичайно я це підтримую, як і бронювання лікарів і вчителів, тому що ж життя йде, воно не стоїть на місці. І під час кожних війн були потрібні три професії: повії, перукарі та артисти. Тому що людям потрібно хоча б на 2-3 години забуватися, щоб не впасти в тотальну депресію і не перетворитися на людей з якогось серіалу, де окрім вітру і темряви немає нічого. Тому для мене це абсолютно нормально.
В кожному театрі є люди, які воюють. Це ж не те, що ми всіх забронювали і нікого не віддаємо. Є люди, які воюють, є люди, які свідомо на це пішли, є, яких призвали. Це ж не те, що ми ховаємося. Але якщо, наприклад, позабирати зараз, як в Чернігівському театрі, забрали всіх чоловіків і все, театр закрили. Люди втратили роботу, і не лише актори. Тому це має бути збалансовано.
– А як щодо артистів-чоловіків, які мали можливість виїжджати за кордон та повернутися, але не повернулися. Ви їх засуджуєте?
– Так, засуджую. Звісно, ніколи не можна судити про людину, якщо ти не пройдеш шлях в її капцях. Наприклад, Потапа я засуджую, бо мені здається, що він більше користі приніс би тут. Чим зараз, те, чим він займається, ще плюс і ганьбить українську націю, культуру. Таких людей я засуджую.
Хоча ж не кожен може взяти зброю і піти захищати країну, на це потрібна сміливість. Якщо людина не бачить в собі цієї змоги та сили, то вона і тут буде всіх накручувати, і там від неї толку ніякого не буде. Тому тут 50 на 50.
– Всі ці артисти, які зараз за кордоном - той же Потап, Влад Яма, Олег Винник та інші. Якщо вони захочуть повернутися потім в Україну, їм пробачать?
– Це у суспільства треба запитувати, але я їх не вибачаю. Правда, я їх не вибачаю.
– Поговоримо про красу. Назвіть три щоденні ритуали.
– Вмиваюся, звичайна річ. Я приділяю багато уваги обличчю, тому що це те, чим я працюю і з чим я працюю Тому обов'язковий догляд, навіть якщо немає косметики, то з ранку та ввечері обов'язково треба вмиватися не просто водою, це як руки помити без мила, обов'язково очистити шкіру. Я п'ю воду з лимончиком кожного ранку, натщесерце, і сам сік лимону. Ще руками трохи махаю, я не можу сказати, що я прям спортсменка чи йогіня, але якісь вправи роблю.
– А як ви ставитеся до уколів краси?
– Якщо людина себе не приймає і їй здається, що ці великі губи зроблять її більш сексуальною і красивішою, і в неї з'являється внутрішність стрижень - то будь ласка, хай вона коле, воно ж мені не заважає.
А конкретно я проти цього. Я проколюю вітаміни для підтримки краси, масажики, масочки, пілінги, це все обов'язково. Але я проти цих всіх штучних ін’єкцій у своє обличчя. Коли я дивлюся, де молода дівчина, їй 18 років, а в неї вже отакі гемби - Господи, прости!
– Чимало розмов про "Оземпік" та інші "уколи для схуднення". Що думаєте про такі радикальні методи?
– Скажу за себе. У мене велика сила волі, я можу сидіти на дієтах, мене це не обтяжує. Я б, напевно, собі цього не робила.
– Ви сказали, що легко сидите на дієтах, тримаєте себе в формі. Яку пораду можете дати жінкам, які прагнуть до тіла своєї мрії, але їм чогось не вистачає до бажаного результату?
– Не вистачає трішки терпіння. Навіть не їсти на ніч. Це буде важко, звичайно, звикнути до цього. Але це пройде якийсь час і ти зрозумієш, що норм. Навіть спати буде легше. У мене останній прийом їжі десь о 14-15 годині. Тому що я граю вистави і не можу грати на повний шлунок. І це мені дозволяє тримати себе в формі.
Тобто я собі поїла все, що я захотіла, і потім до ранку я нічого не їм. Ну там п'ю чай, воду, сік, інколи вино, зрозуміла ж річ. Тому треба трішечки набратися терпіння, бо завжди так, коли до фінішу залишається зовсім трохи, і ти ще не бачиш ту стрічечку, тобі здається, що ти вже до неї не добіжиш. Ти зупиняєшся, а стрічечка була вже за поворотом.
Вас може зацікавити