Правозахисниця Матвійчук дала інтервʼю для музею "Голоси мирних"

Говорячи про важливість досягнення повоєнної справедливості, Олександра згадує Нюрнберзький трибунал 1945-46 років, який засудив головних воєнних злочинців нацистської Німеччини, та інші відомі трибунали. Та чи є саме такий трибунал актуальним для встановлення справедливості в Україні після війни? 

"Югославський та інші не були трибуналами за те, що хтось розпочав війни та почав вбивати людей. Це трибунали за те, що вони вбивали людей не за правилами війни. Єдиний такий прецедент в історії людства - це Нюрнберзький трибунал. Суд переможців над режимом, який впав. Ми ж маємо виводити справедливість із залежності від того, як і коли закінчаться війни. Маємо створювати спеціальний трибунал злочину агресії вже зараз", - упевнена Олександра.

Правозахисниця наголошує, що люди розуміють справедливість по-різному, тож треба виробити комплексну стратегію досягнення справедливості та відповідну інфраструктуру під неї, щоб працювати на задоволення різних потреб.

"Частина людей, які пережили воєнні злочини, розуміють справедливість як можливість побачити своїх кривдників за ґратами, а частина - як можливість отримати компенсації. Для декого це можливість дізнатися правду про те, що сталося з їхніми найріднішими. А для когось це можливість бути публічно вислуханим, підтвердити: те, що з ним зробили, неморально і незаконно".

Олександра пояснила, чому під час війни серед українців вирує незадоволення один одним, хоча, здавалося б, війна має об’єднувати. 

"Так, війна як екзистенційна загроза змушує об’єднатися. З іншого боку — війна сильно фрагментує, робить лінії розломів настільки емоційними, травматичними, що це може розірвати суспільство. Люди не можуть дотягнутися до росіян, тож починають виливати ненависть один на одного. У нас є загроза розколу по різних досвідах: біженці, люди на окупованих територіях, бійці ЗСУ, люди в тилу. Ці лінії проходять також всередині цих груп. Нам треба будувати мости між різними частинами суспільства, і це треба робити зараз".

Питання, яке непокоїть багатьох: як пересічні громадяни країни-ворога можуть толерувати злочини, які чинить росія щодо українців? Олександра навела приклад.

"Журналіст приїхав у німецьке містечко після Другої світової війни. Там був концтабір, де мільйони людей втратили життя. Він спитав місцевих і вони відповіли: "Ми не знали, що відбувається". Але ж ось він, концтабір, не можна не бачити, не ставити собі питання. Йому дали відповідь: "А ми не дивилися в той бік". Тобто, легко не знати, якщо ти добре пам’ятаєш, куди тобі не треба дивитися".

Олександра також була серед тих, хто сприяв прийняттю в Палаті представників США пакета допомоги для України на $61 млрд, який було заблоковано понад 6 місяців. Правозахисниця впевнена — великі справи робляться руками всіх, хто долучився.

"Кожен робив, що може. Я згадала, як у нас під час Революції Гідності митці придумали серію плакатів. Один зображував краплю із підписом: "Я — крапля в океані“. Це означало: так, я людина, я своїми силами не можу зрушити бетонну стіну. Але знаю, що я не одна. Разом ми — краплі в океані. А океани можуть рушити стіни. Без моїх зусиль нічого не зміниться". 

Наш ворог — величезна військова машина, яка має ядерну зброю та 140-мільйонне населення. Що дає надію в боротьбі з таким монстром? Олександра відповідає так:

"Я переконана: попри те, що майбутнє невизначено, воно ніким наперед не написано, і ми сьогодні маємо зробити все, щоби вигризти те майбутнє, яке ми хочемо для себе і для наших дітей".

Публічні інтерв’ю продовжують цикл культурологічних подій музею "Голоси мирних" Фонду Ріната Ахметова, спрямованих на збереження пам’яті про війну.