ua en ru

"Неволя й досі править в сій країні ": что писала в своих стихах Леся Украинка про Крым

"Неволя й досі править в сій країні ": что писала в своих стихах Леся Украинка про Крым Леся Украинки написала два цикла стихов о Крыме (Коллаж РБК-Украина)

25 февраля украинцы отмечают 150-летие со дня рождения гениальной украинской поэтессы Леси Украинки. Ее стихотворения до сих пор актуальны и любимы. Ее творчество используется в современной культуре – стихи используют для песен.

Поэтесса писала стихи о родной стране и посвятила два цикла – Крыму. Что писала в своих стихах об оккупированном Крыме Леся Украинка – читайте в Styler.

Жизнь поэтессы была довольно короткой – всего 42 года. Она выросла в семье дворян на Волыни. Училась в Киеве. В юности у нее диагностировали страшное заболевание – туберкулез костей. Ей провели сложную операцию, которая лишила Лесю возможности заниматься музыкой.

В течении жизни она часто ездила на лечение за границу – в Германию, Австро-Венгрию, Италию, Египет. Почти полтора года она прожила на Кавказе. А потом поехала на Юг Украины. В 1907 году она поехала в Крым вместе со своим будущим мужем – Климентом Квиткой. Брак был оформлен в августе 1907 года и почти сразу молодая семья уехала в Крым, где Квитка получил должность в суде.

В Крыму Леся Украинка прожила почти три года. Она посетила Севастополь, Балаклаву, Алупку, Ялту, Евпаторию. Любимому полуострову она посвятила два цикла стихотворений – "Кримські спогади" и "Кримські відгуки". Некоторые ее стихотворения о Крыме до сих пор не потеряли своей актуальности.

Негода

В темний вечір сиджу я в хатині;

Буря грає на Чорному морі…

Гомін, стогін, квиління пташині,

Б’ється хвиля, як в лютому горі.

Там на березі мріє кілками

Морський човен, розбитий, нужденний,

Наче звір, що в пустині пісками

Його вихор засипав південний;

Мов у неба рятунку благають

Ті останки сумні, нещасливі,

А з туману на них набігають

Грізні, люті вали білогриві.

Вдарить вал і гукне, мов з гармати,

Скрізь по березі гук залунає;

Хоче море човна розламати,

Трощить, ломить, піском засипає.

Як розбитий човен безталанний

Серед жовтих пісків погибає,

Так чудовий сей край богоданний

У неволі в чужих пропадає.

Наче кінь степовий, вільний, дикий,

Що в пісках у пустині вмирає:

Захопив його вихор великий,

Кінь упав і в знесиллі конає.

В ньому серце живеє ще б’ється,

В ньому кров не застигла живая,

А над ним вже кружляє та в’ється

Птаства хижого чорная зграя;

Рвуть, хапають, їдять та шматують

При пажернім та лютім ячанні,

І кривавеє тіло батують,

Що тремтить при останнім сконанні.

Сильне море! зберися на силі!

Ти потужне, нема тобі впину, –

Розжени свої буйнії хвилі,

Затопи сю нещасну країну!

Заспів

Південний краю! як тепер далеко

Лежиш від мене ти! за горами крутими,

За долами розлогими, за морем,

Що вже тепер туманами густими

Укрилося, бурливе. Та не страшно

Моїм думкам осінньої негоди

На Чорнім морі. Швидше тої чайки

Вони перелетять за темні води.

Вони перелетять у ту країну,

Де небо ще синіє, як весняне,

Де виноград в долині зеленіє,

Де грає сонця проміння кохане.

Туди мої думки полинуть швидко

І привітають ту ясну країну,

Де прожила я не одную днину,

А не була щаслива й на годину…

Та я за те докірливого слова

Тобі не кину, стороно прекрасна!

Не винна ти, що я не маю долі,

Не винна ти, що я така нещасна!

Мердвен

Бескиди сиві, червонії скелі,

Дикі, непевні, нависли над нами.

Се, кажуть люди, злих духів оселі

Стали під хмари стінами.

З гір аж до моря уступи сягають,

Люди прозвали їх Чортові сходи;

Ходять злі духи по них та збігають

Гучні веснянії води.

Люди ж не сміють зійти по тих сходах

Геть на верхів’я, туманом повиті, –

Духи поклали по всіх переходах

Скелі, від кручі відбиті;

Хто тільки йтиме по сходах, – задушать,

Кинувши скелею в нього тяжкою,

І подоланого стогін заглушать

Духи луною гірською.

Бахчисарайський дворець

Хоч не зруйнована – руїна ся будова,

З усіх кутків тут пустка вигляда.

Здається, тільки що промчалась тут біда,

Мов хуртовина грізная, раптова.

Тут водограїв ледве чутна мова, –

Журливо, тихо гомонить вода, –

Немов сльозами, краплями спада;

Себе оплакує оселя ся чудова.

Стоять з гарему звалища сумні,

Садок і башта; тут в колишні дні

Вродливі бранки вроду марнували.

Колись тут сила і неволя панувала,

Та сила зникла, все лежить в руїні, –

Неволя й досі править в сій країні!