Про Кузьму Скрябіна, фільми про війну та важливість українського кіно, про мрії та ролі, які вважає особливими - в інтерв'ю РБК-Україна розповіла акторка Марія Стопник.
Вона зіграла у фільмів "Я, Побєда і Берлін", а нині виконує одну з ролей в комедійному серіалі "Будиночок на щастя" на Новому каналі. Марії 27 років, вона охоче береться за нові проекти та не боїться цікавих образів.
РБК-Україна розпитало Стопник про те, як їй вдається долати тугу, що для неї справжнє щастя та чим їй запам'яталися зйомки в фільмі про Скрябіна.
– Маріє, раніше ви називали своїм кумиром Анджеліну Джолі. Чи досі вона залишається для вас таким взірцем? Якщо так, то чому?
– Зараз у мене змінюється розуміння поняття "кумир". Тобто що взагалі розуміється під словом "кумир"? Це повне прийняття певної персони, з усіма її позитивними та негативними рисами, чи як? Зараз мені трохи складно виокремити це поняття. Але Джолі я все одно захоплююся!
Подобається те, як вона поєднує зірковість, благодійність та все інше. Але натомість помічаю: що більше дивлюся фільмів, то більшою кількістю акторів та акторок захоплююся. Саме їхньою акторською майстерністю. Це можуть бути навіть невідомі актори. Просто складно зараз назвати їх словом "кумир". Зараз більші кумири для мене - це військові, які часто з'являються в інфопросторі. Такі у нас кумири сьогодення.
– А чи змінилося ваше ставлення до акторки після того, як вона стала однією з перших світових зірок, хто приїхав в Україну в період повномасштабної війни?
– Ставлення до неї не змінилося. Як я вже казала, вона мені подобалася й до того. Тому це не було якимось поворотним моментом. Очікувано і зрозуміло, що жінка, яка фактично є миротворцем, здатна на такий крок.
– Ви пробували свої сили в "Х-Факторі", у 10 сезоні цього шоу. Пригадайте той період життя.
– Це дуже кумедна історія. Я була на "X-Факторі" двічі: у восьмому та десятому сезонах. У восьмому пройшла кастинг, потрапила у тренувальний табір, але так склалися обставини, що запускався повнометражний проект, і мені довелося відмовитися від шоу. Але тоді я пообіцяла команді, що повернусь. І от за два роки, в десятому сезоні, мені написали: "Тук-тук, привіт! Пам’ятаєш, ти обіцяла, що знову прийдеш?". І я пішла (усміхається).
Період насправді був жахливий. Я якраз почала навчатися в університеті на акторському факультеті, мала дуже багато репетицій, які постійно пропускала. Дуже хвилювалася, що мене виженуть з курсу, тому було складно - і психологічно, і фізично. Але рада, що такий досвід трапився. Він зараз допомагає в багатьох сферах життя. Такий собі курс молодого бійця. От нещодавно ми ставили мюзикл у театрі, і в якийсь момент я подумала: "А звідки в мене відчуття впевненості у перформативному мистецтві з вокалом, акторством, роботою з мікрофонами, моніторами, переодяганнями?". І одразу згадала "X-Фактор". Тому досвід чудовий, але я б порадила туди йти зі стабільною психікою і не дуже засмучуватися, якщо щось іде не так, як ви собі планували.
– Ви планували пов’язати свою кар’єру не з акторством, а саме з музичною діяльністю?
– Я не планувала пов’язати кар’єру конкретно з чимось одним. Музика і вокал були зі мною все життя. Завжди співала та грала на інструментах. А потім з’явилося акторство. Не знаю, чи зможу колись обрати. Звісно, хочеться долучитися до музичної індустрії, але поки що "нарощую сили" для цього. У мене є початковий матеріал, який можна записати. Але я занадто перфекціоністка щодо цього, хочеться зробити красиво. Тож поки що не відчуваю, що зроблю все максимально якісно, ліпше взагалі не буду того робити. З цим переконанням я потихеньку борюся.
– Щодо музики: ви зіграли одну з головних ролей у фільмі "Я, Побєда і Берлін", присвяченому пам’яті Андрія Кузьменка. Розкажіть, якими були зйомки для вас?
– Зйомки "Я, Побєда і Берлін", за моїми відчуттями, величезний дитячий табір, у якому зібралися однодумці й працювали більше за ідею, а не за фінанси. Це, фактично, мій перший великий повний метр. Тож фільм став поворотною штукою в житті. Це був кайфовий період. Коли закінчився проект, ми продовжили спілкуватися з режисером та акторами. На зв’язку й досі.
– Наскільки було складно вжитися в образ Барбари? Чого вас навчив цей досвід?
– Цей проект дав мені прекрасних людей навколо та допоміг відточити технічно-професійні скіли. До мого персонажа не було особливих зауважень чи правок, на відміну від ролі Андрія Кузьменка, якого зіграв Іван Бліндар. Всі знали Кузьму віком від 30 років, а у фільмі він був 20-річний, якого знали лише найближчі друзі, однокласники, дружина, батьки.
Тож в Івана було значно складніше завдання. В мене просто постійно з’являлася думка про те, що людина, яку граю на екрані, досі тут, вона присутня з нами на майданчику та бере участь у створенні фільму. Я переживала, щоб десь не перегнути, потрапити у схожість. І вже коли ми сиділи на прем'єрі, пані Світлана сказала: "Так-так, це моє. Я б теж так відреагувала". Тоді я розслабилась: "Ну, добре. Я все правильно зробила".
– Наскільки близькою є творчість Андрія Кузьменка саме для вас?
– Творчість Кузьми зі мною все життя, ще зі шкільних років. У нас був кавер-бенд, з яким ми грали треки Скрябіна. "Танець пінгвіна", "Моє море", "Сам собі країна"… Воно мені дуже все полюбилося! Ми завжди ходили на концерти та фестивалі, куди приїжджав гурт "Скрябін". Ніколи не забуду мій перший фестиваль "Захід фест". Тоді після концерту я підійшла до Андрія, ми з ним обійнялися, познайомилися, поговорили пару слів. Це була неймовірної душі людина. Я вважаю, що наша країна і світ дуже багато втратили, коли він пішов.
– Ось такі проекти на кшталт "Я, Побєда і Берлін", які увічнюють пам’ять про талановитих українських митців, наскільки важливими вони є зараз? Чи хотіли б знятися ще в чомусь подібному?
– Насправді, проекти, присвячені нашим митцям, - це крута річ. Насамперед це несе для молодого покоління знання про те, що було колись, хто був і що робив. У нашому фільмі, наприклад, молодь за рахунок треків, переспіваних сучасними популярними виконавцями, захотіли послухати оригінал. Це стосується не лише музикантів, а й фільмів про письменників, художників, культурних діячів.
Тож будь-які проекти, які привертають увагу до нашого минулого - це суперова ініціатива. Багато років ми були під гнітом, під насадженням культури країни-агресора. Тож зараз архіважливо повертатися до свого та згадувати своє. Наша культура о-го-го яка величезна й багата. Це потрібно згадувати та закарбовувати назавжди. Тому я б дуже хотіла зніматися далі у фільмах про відомих талановитих людей. І дуже хотілося б, щоб ці фільми робили якісно - зі смаком, стилем, з любов'ю.
– Яку роль або ролі ще б хотіли втілити на екрані?
– Мені завжди страшенно цікавими були персонажі типу Ірен Адлер з "Шерлока". Також я завжди думала про королеву Єлизавету, про Марію Стюарт. Уже десь рік третій-четвертий обмірковую роль леді Макбет. Мені дуже цікавий такий матеріал. Цікаво спробувати розкрити цього персонажа по-своєму. Але загалом зараз немає чіткої думки, що хочу зіграти от "саме це". Зазвичай стається так, що дивлюся фільм чи серіал і в моменті розумію: "Оце було б цікаво спробувати зіграти".
– Якщо говорити про найголовнішу мрію вашого життя - яка вона?
– Зараз це складне запитання. З перехідним віком, потім зі зміною обставин в житті, далі з початком повномасштабної війни розмилися грані найголовнішої мрії. Адже якщо є мрія, ти повинен до неї рухатися. Раніше попри все "пробивала головою стіну". А зараз так складається життя, що розумієш: це не найважливіше. Тобто якась матеріальна мрія чи дитяча мрія бути голлівудською акторкою та отримати "Оскар" відійшли на другий план. На першому плані зараз - бути щасливою і бути людиною. Інколи це складніше, ніж потрапити в Голлівуд, мені здається. Хочеться просто продуктивно та з користю для світу прожити життя.
– Також ви знялися у п’ятому сезоні серіалу "Будиночок на щастя", де замінили одну з акторок. Глядач побачить вас і в шостому сезоні. Поділіться враженнями про цей проєкт.
– Насправді, заходити в проект, у якому всі вже фактично як велика сім’я, бо працюють п’ятий сезон поспіль, було трошки страшнувато. Зізнаюся, спочатку почувалася не дуже у своїй тарілці. Але команда добре та швидко мене прийняла. На зйомках завжди весело, тому я швидко звикла.
– З ким із зіркових колег було найлегше знайти спільну мову? А з ким, можливо, найважче?
– Контакт я одразу знайшла майже з усіма. Від Назара Задніпровського та Віталіни Біблів відчувалося, що вони хотіли швидко ввести мене в курс справи. Все пояснювали, радили, якщо я десь робила помилки або трішки "тупила" (сміється). Вони мене не сварили, а дуже лояльно пояснювали та входили в моє становище.
– Молодий актор переймає досвід у досвідчених колег чи, швидше, повністю віддається своєму сприйняттю та робить так, як вважає за потрібне?
– По-різному буває. Я завжди переймаю досвід від тих, ким захоплююся, чия робота мене вражає. Віддаватися повністю інтуїції на самому початку - не дуже добре, варто прислухатися. Але все ж мати свою голову на плечах та аналізувати. Не просто приймати пораду, як істину святу, а пропускати її через своє сприйняття. Дуже свідомо та раціонально.
Адже якщо перебирати весь досвід від старших колег, то можна схопити багато непотрібної тобі на цей момент інформації. Мені завжди подобається переймати технічний досвід на зйомках. Наприклад, як знімати крупні плани, правильно ловити світло, не затуляти мікрофон під час обіймів. А щодо акторського глибокого досвіду варто ретельно обирати людей. Згадалася фраза з "Кайдашевої сім'ї" Нечуя-Левицького: "Слухай бувалого, а не старого".
– Чи є серед українських колег актор або акторка, на яких ви рівняєтеся?
– Є двоє дуже близьких колег - Марина Кошкіна та Саша Рудинський. Це двоє людей, якими я постійно захоплююся. Чесно кажучи, не вмію так підходити до роботи, як вони. Настільки занурюватися в матеріал, робити рісерч, як Марина. Вона повністю розбирає сцену й потім ще шукає нестандартний підхід до неї. Це настільки титанічна віддача своїй роботі!
У Саші так само. Вони органічні, прекрасні актори. Я завжди, коли бачу їх на сцені, в кадрі, відчуваю неймовірне захоплення. І от цей прикол: "Коли я виросту, хочу бути Мариною Кошкіною і Сашою Рудинським". Якщо брати зі старших акторів, то це Андрій Самінін, мій викладач, мій майстер. І я захоплююся його світоглядом, його майстерністю, його грою, ним як людиною. Ці троє людей одразу спадають на думку як люди, що захоплюють щоразу. І до чиєї думки я завжди прислухаюсь. І завжди радію за них та за їхні перемоги. Якщо повернутися до слова "кумир", напевно, вони трошечки мої кумири.
– Коли ви відчули, що стали популярною?
– Чесно кажучи, не відчуваю себе популярною. Це поняття для мене трохи ефемерне. Я не знаю, як це має відчутися (усміхається).
– Що знаходиться "по інший бік" популярності? Адже багато хто вважає, що це лише суцільні плюси, які не мають мінусів…
– Оскільки я цього не відчуваю, то й не скажу точно. Але загалом аналізуючи і знаючи досвід колег, розумію, що другий бік популярності - відповідальність за все, що ти говориш чи показуєш людям. Складно усвідомлювати, що ти впливаєш на людей. І цей вплив має бути дуже виваженим і "чистим". Треба "фільтрувати" абсолютно все. Пам’ятати, що хтось рівняється на твою думку. А ще з мінусів - нестача часу на особисте життя.
– Що найбожевільніше вам доводилося робити заради певної ролі? Наприклад, щоб вжитися в певний образ або зіграти якусь сцену…
– Я завжди за будь-який двіж, якщо це стосується зйомок класного проекту. Пам'ятаю, що колись для повного метру треба було зняти сцену в морі в Одеській області. Був травень, тобто ще не дуже спекотно, а в мене бронхіт і температура. І це ще не все! Мені потрібно було пірнути й випірнути за певною командою. Але під час одного з дублів я піймала сильну хвилю, яка відкинула мене під постамент для оператора, звідки було не так легко випірнути.
Трохи злякалася тоді, але все закінчилось нормально. Загалом я люблю виклики, складні сцени з трюками. Мені цікаво втілювати все самій, завжди вмикається азарт. А ще подобається вчитися чогось нового для ролей. В одній з вистав у Франківському театрі, наприклад, танцюю чоловічий гопак.
– Як мотивуєте себе та відновлюєтесь після виснажливих робочих днів?
– Моє найкраще відновлення - сон. Я просто багато сплю, дивлюся серіал і їм. Ще люблю погуляти на природі, де немає людей. А ще добре поплакати. Мені допомагає. А з мотивацією зараз складно. Буду чесною, навіть не знаю, що порадити. Це міф, що відомі люди завжди з енергією і натхненням, повірте. Я б сама хотіла дізнатися, де швидко й легко знайти мотивацію (сміється).
– Маріє, ви разом із колегою Іваном Бліндаром долучилися до спільного проєкту з Йоркським міжнародним шекспірівським фестивалем (York International Shakespeare Festival) у Великій Британії. Поділіться подробицями й про цей досвід.
– Так, два тижні ми з Іваном були в Йорку. Зізнаюся, потрапити в Англію було моєю підлітковою мрією. Коли дізналася, що поїду, то пищала від радості (усміхається). Ми створювали перформативну виставу, де брали участь і британські колеги-актори. Це була цікава робота, в якій перепліталися документальні історії та асоціації на певні теми. Режисер класно все переплів з Шекспіром, тому глядачі, які приходили, казали, що воно добре працює. Неймовірний досвід! Хочеться повторити (усміхається).
– На вашу думку, що сьогодні має робити українське мистецтво (кіно, театр, музика та ін.), аби не лише "зцілювати" душі глядачів, а й бути потужним нагадуванням, що повномасштабна війна триває?
– Зараз наша культура загалом повинна більше звучати та показуватися. Ми маємо створювати "броню" навколо всього свого, згадувати та закарбовувати. Бо наша культура суперсильна та самодостатня. Але, повторюся, що головне - робити все якісно. Не ловити хайп на тому, що йде війна, і робити абищо, лише б українське. Ні! Важливо творити так, щоб це залишилося для нащадків цілісним і якісним продуктом.
А стосовно матеріалу про війну. Я, наприклад, внутрішньо можу прийняти лише документалістику. Як на мене, для художніх проектів про війну має пройти час. Мають загоїтися певні рани, проаналізуватися ситуації й таке інше. Як приклад завжди навожу фільм "Список Шиндлера". Між подією та кіно пройшло трохи часу, то воно і спрацювало. Але! Є інша сторона медалі. Фільми про сучасні події в Україні потрібні, аби показувати цілому світу, закликати до підтримки та нагадувати, що боротьба триває. Чудовий приклад - стрічка "20 днів у Маріуполі".
– Щодо вас особисто: як боретеся зі станами, коли апатія, депресія чи подібні настрої беруть гору?
– Апатія і депресія - мої кенти (сміється). В такі моменти рятує музика. Я слухаю її, граю на музичних інструментах, створюю нові мелодії чи пісні. Також пишу вірші. Вчуся не закривати ці стани та не ховатись від них, а давати собі час, аби сублімувати їх та правильно проживати. Зрозуміла, що, якщо не вмієш проживати щось погане чи складне, то втрачається вміння відчувати хороше.
– Про що слід пам’ятати сьогодні кожному українцю?
– Я вважаю, що насамперед усі ми маємо повністю відмовитися від усього російського. Також важливо згадати, що все те, що ми вчили у школі про війну та знецінення нас як нації, триває й досі. Раніше я, як і більшість, думала, що це залишилося в історії. Ні! Воно є зараз. І майбутнє нашої країни та існування нас як нації у цьому світі залежить від кожного. А ще пам’ятайте, що ми повинні робити все можливе на фронті або для фронту. Або хоча б не заважати…
– Є така думка, що щастя - це не випадок, а вибір. Ви погоджуєтеся з нею?
– Мені здається, щастя може бути випадком. Але чи воно втримається - це вже вибір. Взагалі життя - це штука, яка складається з наших дій та наслідків. Тому, справді, від того, що ти робиш, і залежить, чи почуватимешся щасливим, на своєму місці. Тож, напевно, щастя - це все ж вибір, але дуже довгий та клопіткий. Напевно, вибір, що складається з мільярда багатьох маленьких виборів.
– Чому, на вашу думку, немає сенсу в тому, щоб здатися і просто плисти за течією?
– Я не зовсім погоджуюсь. Інколи можна плисти за течією, і вона тебе винесе в якесь прикольне місце. Не завжди є сили плисти проти течії, тому іноді варто заспокоїтися та прийняти. Але все одно контролювати процес. Водночас ніколи не здаватися. Якщо не проявляти спротиву та не розвиватися, то для чого тоді жити?
– Поділіться вашими секретами, які допомагають бути в гармонії та бачити радість у кожному дні.
– Я вважаю, що немає на 100% хороших та поганих днів. Б - Баланс (усміхається). Завжди можна знайти щось хороше. У найдрібніших деталях! Буває, що можу прокинутися з бажанням плакати. Але потім мені хлопець привозить смачну каву, і стає легше. Або ідеш вулицею без тривоги та світить сонечко... Ну клас же! Тому моя порада - детально споглядати світ навколо.
Вас може зацікавити