Головний психіатр Тель-Авіва Жанна Якіревич: 70% українців потребуватиме емоційної допомоги

– Ізраїль доволі давно перебуває в збройному конфлікті з палестинцями. Як у такі часи почуваються ізраїльтяни? Що дає поштовх не опускати руки?

– Я думаю, що й Україну, й Ізраїль можна назвати країнами з посттравматичним синдромом. Попри те, що повномасштабне вторгнення в Україні йде два роки, війна триває з 2014 року. І я думаю, що до цього, можливо, була прихована політична й економічна війна. Україна хоче вибороти свій шлях.

Ізраїль також має дуже особливе і конфліктне місце на Близькому Сході. З одного боку, держава Ізраїлю відбувалася на тлі травми Голокосту. Крім того, з першого дня існування держави продовжуються військові та політичні конфлікти лише через право Ізраїлю на життя.

Те, що відбувається протягом багатьох років, впливає на свідомість людей. Це передається з покоління до покоління, і може не відбиватися у свідомості людей. Хтось, можливо, сприймає це як певну войовничість, але ситуація відрізняється кардинально.

Людей, які страждають від ПТСР, з кожним днем стає дедалі більше. В історії Ізраїлю посттравма проходила метаморфозу упродовж цих років. Люди, які приїхали до Ізраїлю, не обговорювали травми, які пережили раніше.

Я думаю, що останніми роками проблема посттравми приваблює особливе з боку служб охорони здоров'я, оборони, що дозволяє дуже активно трансформувати існуючу структуру допомоги, дозволяючи ефективніше справлятися з наслідками як військовим, так і цивільним особам, які пережили кризові ситуації.

Уряд фінансує великі проекти для постраждалих на війні, для демобілізованих та ветеранів. Крім того, в Ізраїлі створено структури, які працюють на благодійній основі. Наприклад, є організація, яку започаткували ветерани війни 1973 року, в тому числі, що побували в полоні. І така участь неурядових організацій має величезне значення у структурі допомоги людям.

– Загострення конфлікту може відбутися в будь-який момент. Як місцеві сприймають це морально?

– Багато хто з нас живе у стані певного заперечення. Я пам'ятаю свою першу реакцію, коли розпочався обстріл 7 жовтня. Він почався о шостій ранку, за день до цього я повернулася з-за кордону.

Окей, обстріл, ми можемо довіряти нашим системам ППО, і ми маємо бомбосховища в кожному будинку, що надає додаткової впевненості.

Заперечення потроху розпадається, коли обстріли частішають. Коли ви знаходитесь поза домом, наприклад, у дорозі – це викликає потужну хвилю тривоги, аж до панічних атак.

Люди вкотре не виходять на вулицю. І така поведінка, зрештою, дуже обмежує. Це впливає на настрій та працездатність, створює певний фон смутку, тривоги та пригніченості.

В Ізраїлі стримано ставляться до обстрілів, оскільки впевнені в системах ППО та бомбосховищах у будинках і на вулицях (фото: Getty Images)

– Як в Ізраїлі та Україні реагують на повітряну тривогу? У чому різниця?

– Ізраїльтяни щодо цього дуже слухняні. Причому, можливо, останнім часом ще більш слухняні та відповідальні. Люди при звуках тривоги переміщаються в бомбосховища, або найбезпечніші місця: коридори, сходові прольоти тощо, і чекають 10 хвилин після того, як спрацювало ППО.

Крім того, у всіх ЗМІ та соцмережах постійно нагадують, що робити у разі обстрілу. Потрібно негайно зупинити автомобіль, відійти від машини на кілька метрів, лягти на землю та прикрити руками голову. Або сховатися за природними перешкодами чи найближчим будинком.

Те, що я бачила в Україні, говорить про те, що люди менше звертають увагу на правила безпеки. Від друзів з України я часом чую: "Так, уночі була тривога, але я навіть із ліжка не встала". Це насторожує.

Та й цивільна безпекова інфраструктура не настільки розвинена. До 24 лютого в Україні ніхто не припускав, що може бути велика війна, і багато бомбосховищ були закинуті.

У країні, що воює, дуже важливо постійно повторювати і знати базові правила безпеки, у тому числі найбільш захищені місця в кожному приміщенні.

– Як в Ізраїлі виховують дітей у закладах освіти? Чи розповідають їм про можливі бойові дії, дають військову підготовку тощо?

– Діти ростуть в умовах періодичних загострень у сфері безпеки. Якщо ви чуєте тривогу та звуки розривів – не потрібно додаткових пояснень про можливі воєнні дії. До того ж в Ізраїлі існує переконання, що служити в армії престижно. Це передають молодшим поколінням. Певна підготовка чи перша медична допомога може бути у старших класах.

При цьому кожна дитина, і хлопчики і дівчатка знають, що у 18 років вони отримають повістку і їх призовуть до армії. І вони, якщо буде потрібно, захищатимуть свої будинки та свої сім'ї. І розуміють, що разом із ними служитимуть діти міністрів, депутатів, суддів та мільйонерів. І нікому не спаде на думку "відмазувати" своїх дітей, підставляючи під кулі чужих. І що у кожній родині є свої солдати.

Тому ізраїльтяни люблять своїх бійців, а кожен солдат знає, що він – гордість всього народу. Трохи патетично, але саме це відчувають ізраїльтяни. Тому служити в армії – престижно.

Крім того, армія – це дуже різнопланова структура. Молодь бачить у цьому не тягар, а перспективу. Діти можуть отримати затребувані навички, освіту, яка може служити їм усе життя.

Я вам розповім історію своєї знайомої, яка виховує сина. Подруга з Казахстану приїхала їх відвідати та привезла дітям іграшкові пістолети. Ізраїльтянка, що проходила повз, помітила: "А навіщо ви даєте дітям такі іграшки? У них ще буде на цей час".

– Чи користуються ізраїльтяни психологічною допомогою? Якщо так, то з якими запитами звертаються?

– Так. Запити можна розділити на дві категорії: все, що пов'язане з війною (хоча, якщо це військові чи демобілізовані – частіше звертаються до структур Міноборони); та звичайні проблеми мирного населення.

В Ізраїлі люди можуть приходити із порушеннями сну, депресивним настроєм, тривожними розладами. Здебільшого скарги спрямовані на клінічні прояви стресових розладів.

Щодо дітей, наводять із розладами поведінки. Наприклад, дитина стала більш неспокійною або гірше поводиться в школі.

– Яку психологічну допомогу надають військовим?

– Є цілі комплексні програми. Перш ніж призовник розпочинає службу, проводять дослідження психологічного профілю. Це дозволяє визначити придатність для різних видів діяльності, та й людей з потенційними відхиленнями "відсівають" наперед.

У процесі проходження служби кожен солдат може отримати психологічну допомогу, оскільки психологи перебувають у місцях служби.

Надалі, якщо людину визнають постраждалою від війни, Міноборони видає пенсію та оплачує все необхідне обстеження, лікування, реабілітацію. Повною мірою це стосується і психологічної допомоги.

Більше того, такі люди можуть отримувати допомогу приватних фахівців, і Міністерство оборони оплачує це також.

Ізраїльські діти знають, що служити в армії їхньої країни - це престиж, а не тягар (фото: Getty Images)

– Які проблеми ви спостерігаєте в Україні у сферах психологічної допомоги?

– Моє знайомство з пацієнтами в Україні почалося з виїздів разом із лікарями організації "Фріда" в гарячі точки та деокуповані території. "Фріда" – це українсько-ізраїльська гуманітарна місія, що об'єднує понад 1000 медиків з різних країн.

Я думаю, що зараз українцям важко говорити про свої проблеми. Вони намагаються вижити та стурбовані повсякденними проблемами, мало замислюючись про душевну рівновагу. Схоже, що й владні органи поки що не дуже замислюються про ментальне здоров'я нації. А це – величезна проблема, яка лише посилюватиметься.

При цьому система охорони здоров'я в Україні дуже централізована. Є великі лікарні у великих містах та недостатньо амбулаторій чи мобільних служб. Цього мало для допомоги людям у кризових ситуаціях, а на периферії – тим паче. Саме ці завдання можуть вирішувати волонтерські організації на кшталт нашої "Фріди".

Крім того, я звернула увагу, що психологічна освіта дуже неоднорідна. В Ізраїлі це збудовано дещо інакше. Фахівці, які мають статус психолога, структуровані за ступенями та окремими напрямками. Є різні клінічні програми, де потрібно стажуватися та певний час опрацювати. Тільки після цього вони можуть практикувати та називати себе психологами.

З перших днів війни в Україні ми надавали людям медичну допомогу там, де часто просто немає інших лікарів. І зараз у рамках місії "Фріда" стартував проект, який дозволить надавати психологічну допомогу там, де вона повністю відсутня. Система, що створюється в рамках нашої організації – інноваційна для України і почасти перегукується з ізраїльською.

Психологи виїжджають до людей, які перебувають у найгарячіших точках і найбільше страждають від стану тривоги, безпорадності, втрати. Дуже розраховуємо, що до нас у команду прийдуть люди з освітою та досвідом, які поділяють методи та підходи сучасної психологічної науки.

Думаю, така модель за участю професійних громадських організацій, заснована на сучасних міжнародних практиках, може істотно змінити якість та обсяг психологічної допомоги в Україні, хоч це і здається зараз надто амбітним.

Українсько-ізраїльська місія "Фріда" допомагає мешканцям прифронтових і деокупованих територій України (фото: instagram.com/frida_ukraine)

– Які ще паттерни сьогодні не працюють?

– Посттравма посилює проблеми, які були настільки виражені в довоєнний час. І патерн "тримати все у собі" вже спрацьовує. Уникати людей, дотримуватися самотності – це не ефективно.

Паттерн жертви теж не є актуальним. До речі, і в Ізраїлі він також дуже поширений. "Я жертва, тому мені всі винні". Це дуже неефективно для людини, тому що не дає прийняти проблему та розібратися з нею.

Часто наше виховання базується на негативних стимулах. "Ти недостатньо хороший". Негативні стимули не дають працювати над собою, люди навпаки приховують свої помилки. Адже якщо ми приховуємо, тоді ми не можемо їх змінити.

– Що спільного між українцями та ізраїльтянами?

– Українці – дуже душевний народ. Думаю, вони дуже хочуть навчатися. Я зустріла дуже багато доброзичливості. Наприклад, у тому, як лікарі говорять про своїх пацієнтів.

Крім того, є дуже багато болю. І це те, в чому ми схожі. До речі, накопичений біль дуже притаманний і лікарям. А тим часом це люди, від яких очікують тотальної компетентності, а їм самим ніде шукати підтримку.

Наприклад, у "Фріді" лікарів вчать проводити психологічний дебрифінг (психологічна бесіда з людиною, яка пережила екстремальну ситуацію або психологічну травму, - ред.) Тобто лікарі-волонтери теж люди, їм властиво професійне вигоряння від величезної кількості горя та болю пацієнтів, що оточують їх на роботі.

І подібна система дозволяє не лише аналізувати клінічні випадки, з якими стикаються медики "Фріди", а й захищає їхню відмінність від високого рівня стресу.

У медичних університетах Ізраїлю є психологічний супровід студентів від першого курсу до останнього. Подібна практика існує і в практикуючих психотерапевтів і психологів. Це ніби такий простір, де вони можуть обговорити труднощі.

Уявіть собі, якщо на місці роботи на лікаря-початківця будуть підвищувати голос, він замкнеться в собі, і з часом ризикує стати байдужим до людського болю. А байдужість робить лікаря профнепридатним. Тому не покарання за помилку, а лише її обговорення призведе до покращення результатів. Таке ставлення до медиків у "Фріді".

– Що ви радите своїм пацієнтам для зниження тривоги та заспокоєння? Яких знань їх навчаєте?

– Говорити про те, що вас непокоїть. Це легітимно. Ніхто за це не засудить. Якщо людина не говорить про свої проблеми, то їй неправильно поставили питання. Не бійтеся говорити, розкажіть фахівцеві, що у вас на душі.

Якщо охоплює паніка, то є кілька простих і конкретних дій, які допоможуть заспокоїтися зараз, тут і зараз. Ці техніки універсальні та поширені.

Для початку важливо знайти безпечніше місце. Щоб впоратися з нападом паніки, потрібно повернутися до колишнього стану, або, як кажуть психологи, "повернутись у тіло".

Для цього застосовуються різні дихальні практики, наприклад "дихання 3-5-7". Тобто ви на три секунди робите вдих, на п'ять – затримуєте повітря, на сім – видихаєте. Це посилює фізичні відчуття та швидко знижує рівень гострого стресу. Є методики швидкої релаксації, які можна практикувати медитацію.

Наприклад, починається обстріл і поруч із вами когось охоплює паніка, можна використовувати модель "Дій". Важливо повернути цій людині почуття контролю над ситуацією та відчуття власної користі.

Коли людина має завдання, це змушує мозок приймати рішення, відволікаючи від панічних думок і змінюючи сприйняття ситуації. Потрібно визначити для нього маленькі, конкретні, не дуже інтелектуальні завдання, і прості дії неодмінно відвернуть його від тривоги.

Поки триває війна, не можна про це забувати. Кожен може і повинен підібрати для себе щось найефективніше.

Доктор Жанна Якіревич з Романом Гольдманом та Марком Нев'язьким, організаторами місії "Фріда" (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)

– Якби зараз перед вами стояли українці та ізраїльтяни, що б ви сказали їм?

– Що усвідомленість та бачення мети надають людині мужності. А необхідність піклуватися про тих, хто поруч із тобою – не дозволяє надто переживати про себе, допомагаючи справлятися із внутрішньою тривогою.

Тому, хоч це може здатися банально, але я б сказала: "Обійми того, хто поруч". Відповідальність за себе та ближнього, готовність допомогти, прихильність до етичних принципів – саме це захищає від страху і робить нас людьми.