Актор і військовий Дмитро Лінартович: Росіяни - нація, яка сама себе пожирає

Нижче скорочена текстова версія розмови з Дмитром Лінартовичем. Повне інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна.

– Чи були ви готові до великої війни і як саме вона для вас розпочалась?

– Я ніколи не готуюсь до якихось надподій. Пішовши в ТРО обороняти Київ і розчищати околиці столиці, я жив тут і зараз. Бо так ти не забігаєш наперед, а приймаєш ту позицію, яка необхідна конкретно зараз. Багато моїх побратимів знали, що буде велика війна і готували засоби для виживання і для протидії ворогу.

– Ви були в мобілізовані у 2016 році і задіяні в зоні АТО. Чи відрізнялась армія тоді і зараз?

– Раніше не було такої великої кількості техніки. Зараз нам заокеанський приятель передає багато зброї і з Європи йде потік, щоб ми могли просто захистити свою землю. Зараз набагато більше оснащення. Сюди приїжджають канадці, європейці й дивуються, як ми тут в таких умовах можемо стримувати окупанта.

Те, що я бачив у Бахмуті, Соледарі й на херсонському напрямку, то оснащення зростає. Велика подяка волонтерам, що допомагають нам і надають матеріальну базу.

– У січні ви отримали важке поранення у Соледарі. Певно, вся країна бачила, як вас евакуйовували - відповідне відео розповсюдив наш головнокомандувач Залужний. А як ви зараз почуваєтесь?

– Тоді в Соледарі нас взяли вже в кільце, нам на поміч прийшла молода бригада. Мене важко поранили. Одразу надали медичну допомогу ще в червоній зоні. А вже звідти ми якимось дивом вирвались в Краматорськ, а потім вже - в лікарню Мечнікова в Дніпро.

В реанімаційному відділенні я був не менше 5 днів. З мозку дістали уламок. Тепер мене по шраму впізнають. Я був вдячним медсестрам за їхню турботу, читав їм свої вірші...

Лінартович під час служби в ТРО (фото: facebook.com/Дмитро Лінартович)

– Тобто у вас було натхнення творити навіть на фронті?

– Та частина мозку, яка відповідає за творчість вціліла... Після поранення, зазирнувши у лице смерті, я по-новому почав жити, відбулась переоцінка. Зараз я дуже спраглий до вітрів свободи і це так само позначається на моєму вільнодумстві і на творчості. Вона стала об’ємнішою. Я чуттєвіше, органічніше став сприймати деякі речі.

– Ви були в Бахмуті, що може сказати про ситуацію із містом зараз? Його окупанти уже знищили, але чому не полишають спроб його загарбати?

– Все просто - віддай хижаку мізинець, він тобі відкусить по ключицю руку.

Звичайно там уже дуже багато полеглих, але якщо ми віддамо цей плацдарм, то наступним буде Краматорськ, а тоді наступне місто і так запросто можуть до центру дійти. А нам нема куди відступати. Ми на своїй, Богом даній, землі. Так, це великою ціною для нас дається, але нам потрібна тільки перемога.

– Цивільним дуже важко уявити, що відбувається на фронті. Ви були розвідником, як проходили ваші дні? Чи бувало вам страшно і як опановували себе?

– Страх був, бо він закладений у нас на первісному рівні. Але ти його долаєш за рахунок руху. Коли штурмував у Бахмуті, то вловив кураж, а якщо десь трішки завагаєшся, то йде блокада почуттів.

У нас був невеличкий колектив - 27-30 душ. Ми рятувались гумором. Постійно були в дії, це дуже допомагало. А ще допомагали стрижень, самообладання і те, що поряд зібрались такі ж люди близькі по духу. У нас були короткі гарячі бої - по 10-15 хв. Ми постійно не були в напрузі.

– Часто від військових можна почути, що на фронті є тільки чорне і біле. Там головне вижити і виконати бойове завдання. А от цивільне життя багатогранне і колишнім воїнам важко до нього адаптуватись. Як ви повертаєтесь до мирного життя?

– В цивільному житті, якщо в тебе є справа, ти можеш відкласти її на завтра. А на фронті, якщо в тебе летить снаряд, то ти хапаєшся за життя і контр дієш відповідно.

Бути військовим, це абсолютно інакший спосіб життя і я його прийняв. Коли вернувся з фронту, мені заново треба було вчитися жити. На початках я був із військовими вібраціями, у мене була роздратованість. Я відразу різко реагував на будь-який подразник. Особливо, якщо якась там несправедливість була. Але з часом я почав висвітлюватись.

Став спілкуватись із друзями. Мені пощастило, бо ми з побратимом опинились в одному реабілітаційному відділенні і ми виговорилися. Мав сильну підтримку від різних людей. І я по-тихенько вилюднююсь.

Зараз я займаюсь творчістю, диски повидавав. Люди кажуть, що сердечніше почав виконувати пісні.

Актор зараз активно виступає перед військовими (фото: facebook.com/Дмитро Лінартович)

– На сході ви певно перетинались із місцевим населенням. Чи залишились зараз на Донеччині ще "любителі русского міра"? Як нам їх перетягнути на свій бік?

– У Бахмуті мали випадок, коли були на бойовому завданні, по нас стріляли, прильоти йшли, а тут до нас біжить бахмутянин з чайником в руці, який аж парує, і каже до мене: "Чай, каву будеш?"

А в Бахмуті вода - великий дефіцит, там вже нема ні світла, ні інфраструктури, там люди черпають воду з калюжі чи з сумнівних водойм.

Ще був інший чоловік, який розпалив вогнище, щоб нас зігріти, коли ми з хлопцями замерзли, як псюри. Одна жінка нам речі прала - а там одяг із цілого зводу був у бруді і крові.

Або як їхали з Бахмуту, то хлоп’яги стояли із плакатами "Чай для ЗСУ". І на шахтах такі підфактурені жовто-блакитні стяги майоріють, на автобусних зупинках балончиками написано "Слава Україні, Слава ЗСУ".

А от в Соледарі ми з побратимом бігли з промзони, по нас стріляли, закидували вже чим завгодно, а тут з одної хати жінка прочиняє двері і каже: "Ви нам жити не даєте". Ми не почали розводити морально-виховну годину, бо кулі вже свистіли над нами. І ми тільки на неї глянули, посміхнулись і побігли далі.

Тому все дуже по-різному. Україна взагалі вертепна країна. Я думаю, що наша справа говорити про Україну, про українських людей, а людина вже сама визначиться і вибере цей шлях. Зараз наша нація вчиться по-справжньому ставати українцями. Це дуже важливо.

Дмитро Лінартович з побратимами (фото: facebook.com/Дмитро Лінартович)

– Нещодавно російський добровольчий корпус і легіон "Свобода России", що у складі ЗСУ, увійшов на територію Бєлгородської області, аби звільнити її від влади Кремля. Як ми можемо розцінювати такі процеси? Чи не перестане Захід нам допомагати, бо подумає, що ми пішли в наступ на Росію?

– Нам почнуть ще більше допомагати за однієї умови - якщо ми будемо перемагати. Модель людства так побудована, що тебе поважають за щось, коли ти щось вмієш і робиш по-справжньому. Вся земна куля спостерігає за Україною, вони бачать, що українці сильні духом, що ми великими втратами утримуємо і відбиваємо території, тому вони готові нам допомагати.

Московити заганяють своє стадо сюди і воно розрослося. Я взагалі не знаю, як їхній комітет матерів ще не б'є в дзвони. Вони з абсолютною байдужістю користуються старими своїми наративами, що жінки ще понароджують.

От в Соледарі першими йшли недолюдки. Вони невмотивовані, бояться, трусяться в цьому московитському одязі, позаду йде така лжекримінальна московитська естетика і в ній є щось таке нагле, те, до чого звикли московити. І молодь не може відступитись, бо ними пантрує кримінал. А яка в них розмова - це матюче, пиятика, невігластво. А коли їм стає лячно, цей кримінал розвертаються назад, а їх 3-тя лінія просто розстрілює.

Це нація, яка сама себе з'їдає, пожирає. і звичайно, що для них це буде програш, фіаско. У нас тільки в консолідації і згуртованості сила, рано чи пізно це все скінчиться нашою перемогою.

Дмитро Лінартович із головнокомандувачем ЗСУ Валерієм Залужним (фото: facebook.com/Дмитро Лінартович)

– У багатьох українців поняття перемоги містить у собі різні формулювання. Для декого - це вихід на кордони 1991 року. Для інших - розпад сучасної Росії. А яке ваше бачення перемоги?

– Ми бачимо, що вони вже виїжджають і сіється паніка. Деякі ділянки вони зливають і просто йдуть. Вони ж думали взяти нас навалам, це ж ординці, це їхня тактика і манера. Як шакали діють. І вони будуть зливати території надалі. Єдине, що до перемоги ще дуже далеко. І це не тільки брязкання зброї і навіть не втрати московитів чи не повне їхнє падіння, як нації...

Справа ще і в нашій українській свідомості, чи повернемось ми до своєї архаїчності, щоб була українська мова, культура і традиції. Щоб українець, який тільки народився, із садочка говорив українською. Треба популяризувати своїх народних героїв - Котигорошка, Вернигору, богатирів із Київської Русі. Оці речі треба піднімати, бо однією зброєю нічого не буде. Фізично - так, а морально і духовно?

– Багатьох українців турбує питання, чи це нормально йти в кіно чи театр у відносно мирному місті, коли за кілька сотень кілометрів в нас ідуть такі гарячі бої? Як це сприймають військові?

– Якщо ми будемо деморалізовані, люди не ходитимуть у театри, не зустрічатимуться, не гулятимуть, а будуть боятися, тоді все - ми програли. Навпаки, треба жити тут і зараз, треба насолоджуватись життям. Невідомо, що буде завтра.

– Маємо дуже прикру ситуацію, що деякі наші артисти залишились в РФ і мовчать про війну проти України. Як нам сприймати їх?

– Артисти, які знаходяться у московитів і роблять вигляд, що нічого не бачать - це є зрадники, манкурти, запроданці. Я не знаю, як можна прожити все своє життя в страху. Це якась неповноцінність, це всього боятись. Мені здається, що краще бути вільнодумним у системі правил, законів, конституцій, а не бути таким безхарактерним віхотем.

Дмитро під час реабілітації після поранення (фото: facebook.com/Дмитро Лінартович)

– А чому російські митці мовчать про агресію проти України?

– Творчі московити не мають свободи голосу. Це їхня біда. А якщо нація буде без еліти, то нація приречена на повний крах і фіаско.

Не треба забувати, що московити чіповані імперією. Ми вже воюємо з московитами більше 400 років, це ж не те, що зараз визріла сучасна російсько-українська війна, Майдан у 2014 році, революції - ні, боротьба триває більше 400 років.

Українське суспільство ніколи не пробачить і не забуде розчленованих дітей, зґвалтованих дружин, вбитих чоловіків і людей поважного віку...

Московитський світ жахливий, байдужий від закомплексованості. І біда в тому, що вони думають, що українці такі ж самі, як і вони. Це абсолютний абсурд.

– Чи не може статись так, що через 5-10 років після перемоги росіяни знову будуть приїжджати сюди і виступати?

– Якщо російський артист приїжджає сюди і тут його приймає українець, то він насправді чухраїнець - це зрадник. Бо як можна пробачити те стадо, яке приходить на Київську Русь і починає ножем дітей різати, або брати їх у полон, де їх ґвалтують. Це нелюдь. Тому ті, хто запрошують сюди виступати росіян, вони теж зло.

Дмитро під час виступу ще до початку повномасштабного вторгнення Росії (фото: facebook.com/Дмитро Лінартович)

– За період війни ви певно зустріли не одну героїчну особистість, чи є прототип українського воїна, якого б ви хотіли втілити на екрані?

– Дуже багато таких людей. Розповім про командира свого розвід-зводу з позивним “Полтава”. Це дуже знакова людина. У нього був сплав мужності і доброти. Він завжди підходив до військовослужбовців і питав, як у них справи. Ніколи не був за спинами інших, ішов з усіма вперед, спав у таких же умовах і брав зброю до рук.

У Соледарі він отримав важке поранення, йому посікло частину черева. Перша операція пройшла добре, а от другої він не витримав. Світла йому пам’ять...

І таких героїчних людей я зустрів безліч. Бачив військового, якого поранили, його бинтують, а він рветься ще у бій зі словами: "Я ще можу воювати".

– Яким би ви хотіли бачити український кінематограф після перемоги?

– До поки наші режисери і митці не допетрають, що треба знімати фільми українською мовою, нічого хорошого і путнього для України не буде. Кіно має обов'язково нести український характер, піднімати єство, ментальність, стосунки, взаємодію, а не тільки чорноту, як деякі режисери знімають.

Має бути поетичне кіно. Треба знімати якісь соціально-побутові речі, про стосунки, сім’ї, відбудову країни. Треба торкатись військової драми. Але не так, що взяли на екрані актора розстріляли, він впав біля стінки і калюжа крові. Цього вже багато.

Лінартович закликає режисерів знімати поетичне кіно (фото: facebook.com/Дмитро Лінартович)

Треба працювати з матеріями, що людина переживає в цей момент. Щоб ці історії колихали, щоб в них була людяність. Оце велике мистецтво.

Треба показувати більше самодостатніх людей. І на цій війні я бачу дуже багато таких особистостей, які прагнуть до перемоги. Завдяки цьому ми і стоїмо.

Варто знімати фільми про волонтерів і про дітей, які співають славень, щоб зібрати гроші на армію. Оце має бути наше кіно, щоб туди була вкладена людяність і думка, що добро має кулаки. Нам потрібні серйозні і філософічні кінокартини.

– Чим ви зараз займаєтесь і які творчі плани?

– Уже кіносценаристи телефонують і кажуть, що хочуть мене відзняти у кінострічках. Дуже багато даю словоспіву. Нещодавно відвідав цілі військові центри, виступав серед саперів, мінометників і різних рід військ. Співаю у волонтерських цехах і, звичайно, приходжу з концертами в школу до молоді.