"Звідти душу не забереш". Як поїздка додому в kill-зону закінчилася для сім'ї трагедією

Сама найкраща жінка в світі

Валентин Андрійович сидить на кухні і тримає в руці лист паперу. У нього заклеєне око, перевязана голова, тріснуті окуляри. Його просять розказати, як це було. Він сумно протягує "Ще раз" і починає говорити. Кожне слово дається з зусиллям – чоловік щосили намагається не плакати.

Це сталось 29 серпня, о 6 ранку. Він разом зі своєю жінкою – Людмилою Миколаївною – давно обговорювали ідею з'їздити до себе в село. Воно вже фактично в зоні бойових дій, там над дорогами самі сітки, від більшості будинків лишилось одне обгоріле каміння і гострі шматки деревини. Але дуже хотілося подивитися на будинок, який збирали самі – по цеглинці.

"Ми переїхали. Дітям цю квартиру залишили, старшому, а самі побудували дім в селі. Там зробили все – від теплих полів до ванної. Дуже боліла душа, хотіли… Ну надо останній раз, ну надо, ну будь ласка. Кум подзвонив – там нормально. Нам чогось не хватало, нас туди перло. Жінка каже – ну давай, будь ласка, ну поїдем".

Людмила Миколаївна напередодні вичистила всю квартиру, перебрала кожну шухляду. Валентин Андрійович згадує це і називає дружину "капуха". У них були плани на "після поїздки". Жінка мала погостити у дітей, а чоловік лягав на операцію очей.

В своє село вирішили поїхати зрання.

"Але трохи не доїхали. Піднявся "ждун", ждав на дорозі спереду. Дочекався, поки я близько підійшов, уже йшов в сторону, тікав скільки міг, а він зачепив кришу і бідна моя Людмила Миколаївна… Сама краща жінка на світі, моя кохана… Померла на місці".

На цьому моменті чоловік дивиться на стіну над столом – там висить фото жінки, на якому вона ледве всміхається.

На момент, коли це відбулося, Валентин Андрійович ще не знав, що його жінка загинула. Він тікав від дрона, біг скільки було сил, поки не наштовхнувся на український НРК, а потім на військових. Чоловік навіть не відчував, що сам поранений. Він і зараз, поки розповідає, не одразу говорить про себе. Наприклад, про те, що втратив від цієї атаки око.

В якийсь момент Валентин Андрійович робить паузу, витирає здорове око пальцем і вдивляється в співрозмовника, наче бачить його наново.

"Давайте я каву поставлю, якраз трошки побалакаємо.. У мене печиво є, хоч трошки. Хоч трошки за неї".

Півтори хвилини

29 серпня о 6 ранку бійці спецпідрозділу ГУР МО "Кракен" їхали по дорозі під сіткою. Коридор доволі небезпечний – навколо повно спаленої техніки, тому дорогу "пролітали". Коли раптом побачили, що на авто біжить чоловік.

"Бачимо чоловіка і в цей час нас почала атакувати FPVішка. Відкрили максимально щільний вогонь, щоб не могли навіть наблизитися до нас. В цей момент я оглядав жінку. Було зрозуміло, що вона мертва, але треба було удостовіритись".

В цю ж хвилину на стабілізаційному пункті лікарі отримали повідомлення. Про нього каже медикиня "Рута" – кликали терміновий евакуатор.

"Ми питаємо, що робити – це ж цивільний. Кажуть – нема різниці, терміново виїжджайте на точку евакуації".

Валентина Андрійовича швидко евакуювали. Весь час він просив за жінку, яка залишилась в машині. Але атака дронів не вщухала і в таких умовах провести евакуацію загиблого – не пріоритет.

"Дружина залишилася на місці. Забрати її не змогли, там одразу була ще одна атака, і ще одна атака… Наші оперативно відреагували, врятували в першу чергу життя", – додає медик "Хантер".

"Рута" описує стан чоловіка, якого привезли на стабпункт в цей день. З нього витягли 13 уламків від дрона.

"Травматична ампутація ока, відкрита черепно-мозкова з проникаючим в головний мозок. Пошкодження плеча, шиї, грудної клітки".

Лікарям довелось говорити з дітьми подружжя. Про загиблу мати розповіли сину. У нього була "досить важка реакція" – стримано каже "Рута". Йому одразу пояснили – сподіватися на те, що тіло матері заберуть звідти, не варто, там дуже небезпечно і ризикувати просто так ніхто не буде.

Наступного дня до сина подзвонив "Хантер". Чоловік сказав, що нікому немає діла до його мами і вона лишається сидіти мертвою в машині. І тоді лікарі знову звернулись до "Кракену".

"Зрозуміло, що всі ми люди, чи можна якимось чином, може десь виконуючи задачу, розглянути можливість евакуації?"

Як виявилось – можна. Бійці підгадали час і спланували евакуацію тіла загиблої. Під час самого виконання їм допомагала аеророзвідка – вона контролювала все, що відбувається навколо. На саму евакуацію у бійців, як вони самі кажуть, пішло небагато часу – хвилина-півтори.

"Нічого такого ми не робили там героїчного. Таких ситуацій мільйон. По сто на дню і ніхто про них не знає, і ніколи не взнає. Саме добре, шо зробили так як треба. Цивільних врятували, дрон п*дарський збили, задачу виконали".

Тіло жінки привезли в морг і тільки після цього зателефонували родичам. Людмилу Миколаївну забрали додому.

"Ти бачиш, що село горить?"

"Я тільки себе у всьому виню. Тільки себе у всьому виню", – каже Валентин Андрійович. За час спілкування він неодноразово робив паузи, хитав головою і повторював "не знаю". Схоже він досі не може усвідомити те, що сталося. І чи вийде це колись у нього і у всіх, хто таке пережив – невідомо.

Військові закликають не їздити до себе додому, щоб "дивитися свої будинки". Є ймовірність, що їх там просто вже нема. А ще більша ймовірність того, що з-за фасаду вашої домівки на вас вилетить ворожий дрон.

"Немає сенсу їхати, дивитися, як ваш будинок, чи там щось відбувається. Треба краще звернутися до спеціальних організацій, що цим займаються, і не ризикувати життям. Перш за все думати, що ви робите і куди їдете", – каже командир артилерійської батареї "Варяг".

Бійці додають – достеменно знати про те, чи там безпечно, не може ніхто. Ні куми, ні знайомі, ні ваші вчорашні сусіди. Лінія фронту постійно ссувається і вулиця, де ще вчора було більш-менш тихо, сьогодні може бути знесеною артилерією ворога, що наблизився на кілька десятків метрів.

"Ми всім кажемо, хто живе в 15 км від ЛБЗ, вони прив'язані до своїх будинків, ми просимо - виїжджайте, все одно вами будуть займатися військові. Це буде додаткове навантаження для військових, поважайте це. Поки до вас не прийшла війна, бо військові тримають небо над вами", – додає медикиня "Рута".

І нарешті про це каже Валентин Андрійович.

"Хай хтось не рве туда душу, бо оттуда вже душі не привезеш. Тільки виїхали, вона єдине сказала – а ти бачиш, що село горить? Ну уже скажи - та ну його нафіг, поїхали додому, розвертайся. Ні, ми їдем дальше. Показуємо попереду – ні, там іще км, а ми почали швидко проскакувать, а може якщо б я трохи збавив, трохи лівіше… Боже, я вже шо тільки не передумав".

Коли історія закінчується, чоловік нарешті звертається до листа паперу, який тримав весь цей час в руках. На ньому – вірш, а рядки адресовані Людмилі Миколаївні. Поки він його читає, нарешті перестає стримувати сльози.