1 жовтня Україна вшановує тих, хто щодня бере на себе найважчий тягар війни, хто ризикує життям і здоров’ям заради свободи, або вже віддав його у боротьбі з ворогом. Сьогодні в лавах Збройних сил служать понад 880 тисяч українців, ще майже 1,3 млн мають статус ветеранів. Кожна їхня історія – це про відвагу, біль і відданість Батьківщині.
До Дня захисника і захисниці РБК-Україна зібрало історії військових, які уособлюють силу й мужність нашого народу у боротьбі проти окупантів.
Бойова медикиня Анна "Кропива" Продан – майже 9 років на фронті. Під час АТО пройшла Верхньоторецьке, під час повномасштабки – Бахмут, Серебрянський ліс, Курахове. Зараз – на Харківському напрямку.
"Своїх 300-х я ніколи не рахувала. Врятувати життя – це дуже голосно звучить. Звичайно, перша невідкладна допомога – це важливий етап, бо люди можуть померти від крововтрати або нерозуміння, що робити. Але порятунок життя – це довгий ланцюжок: перша допомога, евак, стабпункт, госпіталь", – каже бойова медикиня.
Далі наводимо пряму мову Анни.
Я долучилась до армії у 2016-му невдовзі після закінчення медичного училища. Мені було 19 років, я не сильно думала, куди йду і для чого. Тоді цивільні не знали, що таке війна, бачили її лише з телевізора. Я дізналась, що потрібен медик у військову частину, вирішила, що піду.
Коли тільки потрапила на фронт, люди були вмотивовані. Всі туди йшли з патріотизмом, були дружні, злагоджені. Було розуміння, що у нас є ворог. Я просто не знаю, як можна бути осторонь війни, якщо ти щось вмієш і можеш бути корисним.
Служила у 58-й бригаді. Позивний мені дав командир роти ще у 2016 році. Сказав, що я дуже жалюча, але корисна, і без мене нікуди. Коли я вперше за пів року вернулась із зони АТО у відпустку, мама глянула і сказала, що це моє, я знайшла своє місце.
Я бойовий медик роти, перебуваю з підрозділом безпосередньо на позиціях. Надаю першу допомогу пораненим, тоді приїжджає евак і я передаю 300-го їм, а сама залишаюся. Заходжу на чергування на тиждень-два, іноді доводиться просидіти місяць, бо ситуація не дозволяє змінитися і вийти.
Тут для медиків усі такі самі загрози, як і для інших. Важко бути постійно під обстрілами, але найважче втрачати людей, бо все інше можна фізично і морально "витягнути".
Пам’ятаю своїх перших 300-х. Був мінометний обстріл, трьох хлопців посікло осколками. Один був важкий: пневмоторекс, контузія, внутрішні органи були пошкоджені ударною хвилею. Я надала допомогу усім, але згодом найважчий помер у лікарні. Коли бачиш пораненого, то робиш все, що треба, а вже потім можеш сісти і це якось "переварити".
Ті, хто має легкі поранення, повертаються на службу. На жаль, багатьох із тих, кому я допомогла, уже нема. Важкі поранені йдуть на "списання". Ми підтримуємо зв’язок, іноді вони цікавляться моїми справами, в "полях" майже не перетинаємось. Хлопці дуже вдячні за допомогу.
За майже 9 років служби у мене було дві перерви десь по 5 місяців між контрактами. Коли народила доньку, то відпустку взяла на 3 місяці. Дитина залишилась з мамою. Доньці вже буде 8 років. Наче із розумінням ставиться до моєї служби, часто каже, що й сама хоче бути бойовим медиком. Але періодами вона дуже сумує і хоче, щоб я повернулась додому. Зараз я на етапі звільнення, бо дуже втомилась.
Перед повномасштабною війною у мене закінчився контракт, я не служила. 24 лютого 2022 року я зібралась і пішла до військкомату, хотіла потрапити у свій підрозділ, але вони вже були під Конотопом, а туди неможливо було прорватись – поряд стояли росіяни. Але зрештою я таки потрапила у свою бригаду.
Вже скільки років йде війна, але багато хто ще не звик, що дівчата бувають на передовій. Нещодавно тут на Харківському напрямку у наших суміжників поранило хлопців, а медика в них не було. Я прибула на допомогу і вони були в шоці, що з чужої роти прибігла дівчина: що я тут взагалі роблю на передовій? Добре, що там була гарна зеленка (лісиста місцевість, – Ред.), у цих умовах я змогла не тільки допомогти, а й навіть крапельницю поставити.
Жінкам у цивільному житті буває важко, а на службі – тим паче: умови праці, специфічний графік, різні моральні ситуації. Але ти прийшов на службу, ти розумів, що робиш і знав, куди йдеш. Ти розумієш, що хлопцям важко, а якщо ти будеш тягарем, то кому тоді треба така допомога. На тилових посадах жінкам, думаю, також важко.
У перші роки АТО жінки в армії – це поодинокі випадки. Коли я прийшла, у батальйоні було тільки дві дівчини, потім вже з’явились 3 медики, діловод. Зараз жінок набагато більше.
Дискримінація в армії зустрічається, але це більше залежить від командирів. Дівчатам треба постійно показувати, що ти можеш працювати, як хлопці. Так, емоційно ми сильні, але фізично поступаємось чоловікам. Командири мають це враховувати.
Ще із 2014-го піднімається питання, яке й досі актуальне – прояв поваги до захисників. Мінімально, що можуть зробити цивільні, коли бачать військового – просто сказати дякую. Зараз рідко таке почуєш. Прірва між цивільними і військовими стала менша, але вона не зникла.
На момент публікації Анні підписали наказ на звільнення.
Ігор "Поттер" Мусієнко у перші дні повномасштабної війни "штурмував" військкомати, аби записатись у добровольці. Втім, через цукровий діабет І типу в армію його не брали. Кілька місяців "Поттер" волонтерив – возив автівки на фронт, але мріяв "літати" на дронах.
У червні 2022-го Ігор таки прорвався у 58-му бригаду. Пройшов Куп’янськ, Кремінну, Золочів, Урожайне. Зараз – на Харківщині. У цій же бригаді служить рідний брат Ігоря, Анатолій, теж із діабетом І типу.
"Коли я в окопах ставив собі ін’єкцію інсуліну, хлопці спершу думали, що я наркоман. Їм було простіше прийняти цю думку, ніж те, що поряд з ними діабетик. Насправді мій діагноз дозволяє перебувати на передовій, головне відповідально ставитись до свого стану", – розповідає військовий.
Далі наводимо пряму мову Ігоря.
Ще до повномасштабки я опановував професію пілота на квадрокоптерах. Бо питання було не в тому, чи буде війна, а – коли вона буде. Я відчував свій обов’язок бути у війську. На тилових посадах я не хотів служити, хотів літати. Але через те, що я інсулінозалежний, мені казали: сиди вдома.
Коли волонтерив на Донбасі, познайомився із військовими. Вони помогли потрапити в армію, але поставили перед вибором – або йдеш у штаб, або не йдеш у військо взагалі. Я пішов у штаб, але за пів року таки потрапив у бойовий підрозділ самохідної артилерії на посаду пілота. Після першого польоту дуже пишався собою – я досяг того, до чого так довго йшов.
За любов до польотів отримав позивний "Поттер", тільки чарівник Гаррі літав на мітлі, а я – на дронах. А ще я теж ношу окуляри, і родом із Конотопа, а наше місто в народі має "відьомську славу".
Десь пів року я займався коригуванням, розвідкою для артилерійських засобів. Під час ротації у Серебрянському лісі познайомився з хлопцями, які літали на FPV і я загорівся цим, бо так можна не просто спостерігати, а знищувати техніку і особовий склад ворога.
Намагався просувати ідею, що нам треба FPV, але в артилерії це було важко. Аж поки не пішов наказ зверху про створення молодих підрозділів FPV, нічого не рухалось. Ми з напарником створили новий підрозділ, але потім мені пощастило потрапити у батальйон безпілотних систем, де я зараз.
Взагалі, я сержант-менеджер третьої категорії персоналу штабу. Тобто у мене штабна посада, але маючи досвід, я не можу відмовитись від задоволення, щоб виїхати на позиції і трошки попрацювати.
У нас є лінія, яку ми тримаємо. Там працюють батальйони різноманітних озброєнь сухопутних військ нашої бригади і суміжників. Наше завдання – робити все, щоб вони залишились живі. Тобто це оборона: відбивання штурмів, знищення техніки, що йде по передньому краю, відрізання логістики, щоб ускладнити роботу ворога.
Щоб працювати у польових умовах, мені треба максимально усе продумати: як зробити так, щоб у разі обстрілу, якщо посічеться бронік чи рюкзак, у мене вцілів інсулін. У мене з собою завжди три аптечки – одна на броні, інша в рюкзаку і ще одна резервна лежить разом із дронами. Окремо на броні натикані "шприц-ручки". Крім того, завжди маю Снікерс чи Марс на випадок, якщо впаде цукор і доведеться його піднімати в екстрених умовах.
Держава забезпечує інсуліном, я можу його отримати в аптеці. Але я вкрай рідко буваю вдома, тому скуповуюсь зразу на пів року. У нас є холодильники, тому проблем зі зберіганням нема.
А от технічне забезпечення у нас не на тому рівні, як би хотілося б. Але ми знаходимо інвесторів, волонтерів, люди допомагають. Добре, що нам видають державні FPV, але вони були б актуальні пів року тому. Зараз їх доводиться доукомплектовувати, перероблювати деталі. Це все коштує грошей, а деталі треба замовляти або в Китаї, або Європі і чекати на них. А час – найдорожчий.
З технічної сторони найважче у моїй роботі – це заїзд і виїзд на позиції, бо є багато дронів-ждунів, які мінують всі підходи на кілька кілометрів. А ще оптоволоконні-FPV, які додають проблем (росіяни почали застосовувати оптоволоконні FPV-дрони, оскільки їх неможливо виявити або заглушити стандартними засобами радіоелектронної боротьби, – Ред.). Це саме та річ, яку ми проґавили у цій гонці. І вона нам дає найбільше проблем.
Якщо говорити про моральні сторону, то дуже відволікає від зосередження на важливих завданнях байдужість більшої частини нашого населення. Це вибиває із колії. Особливо, коли враховувати останні новини про хвилину мовчання на Хрещатику...
Люди, живучи своє прекрасне життя, не можуть приділити хвилину пошани військовим, які віддали за них все. Ти розумієш, що колись можеш бути у їх числі, а іншим буде пофіг. Це підкошує.
До Дня захисника найкращим вшанування буде підтримати свого військового-друга, родича, знайомого. Закрити якусь потребу. Багато волонтерів збирають смаколики до свята, але військові не голодні, нам грошей не вистачає. За ті кошти, які витратили на кілограм м’яса чи сала, можна купити vtx – це складова FPV-дрона, яку ми міняємо, бо у держзамовленнях вони слабкі.
Заздрю людям, які думають, що скоро все завершиться. Ця війна на довго. Навіть, якби була пауза, вона не піде нам на користь, бо українці люблять розслаблятись. А це для нас дуже поганий сценарій.
Треба усвідомлювати, що війна прийде до кожного. Хлопцям на гражданці радив би готуватись, інакше колись їх просто загребуть і віддадуть у піхоту. А зараз у них є шанс навчитись і вибрати більш безпечну військову професію.
Мені дуже резонують слова Ніла Хасевича (українського художника, який долучився до ОУН попри те, що мав ампутацію ноги, – Ред.): "Я каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються". Від себе додам: я можу боротись, значить можуть і інші.
Павло "Росомаха" Савощенко втратив руку на війні у травні 2024 році під час захисту позиції на Донеччині. На той момент встиг побути на фронті лише 8 днів. Павло досі проходить реабілітацію та очікує на протезування.
Відновити сили допомагає дружина і двоє діток, а ще спорт – військовий активно тренується, бере участь у змаганнях від Федерації стронгменів України, бігає, присідає зі штангою, веслує на тренажерах та займається ще низкою інших активностей. У цьогорічному спортивному заході "Київ незламний" Павло зайняв 1 місце з веслування, 3 місце – еірбайк, 4 місце – гиря.
"Я раніше не займався спортом, почав після поранення, бо це добре для реабілітації. Участь у спортивних заходах – це моє моральне розвантаження, бо не дає зациклитись на своїх проблемах. Плюс там також багато ветеранів з різними травмами, ампутаціями, ми можемо спілкуватись. У своїй категорії я показую досить непогані результати", – розповідає Павло.
Далі наводимо пряму мову Савощенка.
Мене мобілізували 27 лютого 2024 року, а після базової загальновійськової підготовки я потрапив до 110 окремої механізованої бригади. Став гранатометником. Хлопці казали, що я схожий на "Росомаху", тому дали такий позивний. Після двох тижнів злагодження у бригаді мене відправили на бойове завдання під Очеретине, це Покровський напрямок.
2 травня ми поїхали на Донеччину, а поранення я отримав 10 травня. Під час відбиття штурму мене вразив ворожий кулеметник. Перебило ліву руку, довелося накладати турнікет аж на 10 годин. Нас довго не могли забрати. Евакуація була важка, нас постійно "крили" росіяни. Наслідок поранення – ампутація руки.
Протезами держава забезпечує, але мені довелося збирати гроші на титановий імплант для остеоінтеграції (на імплант Павлу волонтери зібрали 1 млн гривень, – Ред). Оскільки у мене висока ампутація, то звичайне протезування – не варіант.
Зараз в Україні з’явився новий вид операції, коли у кістку вживлюють імплант, а тоді вже встановлюють протез. Цей метод протезування потребує довшої реабілітації, самі протези й комплектуючі треба чекати із-за кордону. Коли вони прибудуть – багато в чому залежить від митниці. Думаю, що за пару місяців протез буде в мене.
Зараз реабілітація у мене на першому місці. Мій імплант прижився, вже маю тренувальний протез. Звикаю до його габаритів. Що б не казали, ніякий протез навіть найсучасніший не замінить повноцінно руку, це скоріше інструмент, він більше для підтримки. Але в мене є своя робоча права рука.
До служби я працював будівельником, займався монолітом, потім монтажем сантехнічних систем. Надалі зможу повернутись на стару роботу – мій роботодавець готовий мене взяти. Тим паче я у бригаді не буду сам – там вже є ветерани. Зі своїм протезом я зможу виконувати чимало завдань.
У мене нема відчуття, що я покинутий. Зі мною постійно дружина поряд. На реабілітації спілкуюсь із такими самими хлопцями, як я. У нас багато різних культурних і спортивних заходів.
Від Міністерства оборони я отримав відомчу медаль ще "За жертву крові в боях за волю України" (її вручають за поранення, – Ред). Також маю медаль "За хоробрість у бою". Ці нагороди – дрібниця, але приємно. Знаю багатьох хлопців, які воюють дуже давно, а нагороди отримують не вони – справжні герої, а кабінетні офіцери. Насправді ж нагороди треба давати військовим, які в окопах.
Зараз у війську все дуже складно із мотивацією. Людина повинна долучатися до армії свідомо, а не з-під палки. Так, там страшно, але не настільки, як це малюють. Всі мають розуміти, що якщо не хочеш годувати свою армію, доведеться годувати чужу. А потім, як показує історія, у складі чужої армії під керівництвом їхніх м’ясників-командирів доведеться йти на чужу країну.
Українцям раджу ні на кого не сподіватись – тільки на себе і наші збройні сили. А ще – постійно підтримувати армію донатами на дрони, автівки, медикаменти і інші потреби.
Сьогодні Артур Войтюк – успішний співвласник ветеранського бізнесу COMMANDO COFFEE CO у Хмельницькому, а до того 13 років присвятив військовій справі.
Був членом екіпажу повітряного борту МІ-24 під час миротворчої операції в Конго, воював на Луганщині під час АТО, на Донеччині – під час повномасштабного вторгнення. Виконував завдання під водою, на землі і в повітрі. Після поранення під Вугледарською ТЕЦ Артур був змушений звільнитись з армії.
"У цивільному житті неодноразово чую закиди: "чого не в окопах". Люди мають розуміти, що багато травм є невидимими, але вони дуже ускладнюють існування. Я був водолазом: через 500 годин занурень під воду у мене тепер проблеми із легенями. Вони зі мною на все життя. Але інші про це не здогадуються", – розповідає Артур.
Далі наводимо пряму мову ветерана.
26 лютого 2022 року у мене закінчувався контакт. Я уже мав обхідний лист на руках з усіма підписами. Вторгнення усе змінило. Тоді я був виконуючим обов'язків командира саперного батальйону, тому почав набрати нам людей. Після навчання і злагодження ми поїхали на Донеччину, щоб заміняти контрактників.
Я брав участь у кожному бойовому виїзді свого батальйону. Коли Вуглегірська ТЕЦ вже була під контролем окупантів, мої бійці відправилися у розвідку, а я залишився їх прикривати.
Росіяни почали по нас "працювати". Від першого прильоту мене відкинуло і виламало коліно. Від другого – я отримав контузію. Навіть з цими пораненнями я сів за кермо, щоб вивезти хлопців (за порятунок побратимів згодом Артура нагородили орденом "За мужність" III ступеня, – Ред.). Ми приїхали з десяток кілометрів до нашого блокпоста у Бахмуті, там нас направили у госпіталь.
Через ударну хвилю у потилицю у мене погіршився зір, виникли проблеми зі слухом. Деякий час я ще служив, але через стан здоров’я у середині 2023-го мені призначили групу інвалідності. У день свого звільнення мені виступили сльози на очах: усвідомив, все, що я міг – повністю віддав армії.
Під час служби не було часу думати про ветеранське життя. Після звільнення стикнувся з відчуттям, що крім своєї сім’ї, я нікому не потрібен. Адаптація до цивільного життя зайняла десь пів року. Найбільша підтримка – сім’я, а також побратими. Багато з них продовжують службу у моєму рідному Хмельницькому, тому у нас є можливість часто бачитись.
Бувало хвилями накривав ПТСР, але я максимально намагаюсь це все контролювати. У 2015 році на Луганщині, коли ще був геть молодим лейтенантом, я побачив дуже багато чого…
Періодами це нагадувало про себе. Я зрозумів, що я не маю обтяжуватись пережитим. Це треба прийняти і пропустити через себе. Бо якщо я нервуватиму, то робитиму гірше собі і оточуючим. Я пропрацював це. Ми маємо лише сьогодні, а те що було колись – уже не змінити.
Спершу не розумів, що робити у цивільному житті. Коли ще служив з американцями, то дізнався, що їхні ветерани після бойових дій в Афганістані заснували компанію з виготовлення кави. І коли в мене з’явилась ця ідея, то думок про інше вже не було. Зі своїми побратимами ми теж заснували компанію.
Зараз я у процесі відкриття кав’ярні – вона стане першою ветеранською у нашому місті. Матиме ще й соціальне значення: тут ми проводитимемо різні заходи із тими, хто вернувся із фронту, і хто досі продовжує служити.
Ветеранам, які тільки починають адаптацію, я б радив знайти ціль. І не важливо: довготривалу чи ні. Людина, коли втрачає мету і не знає, чим хоче займатись, вона втрачає сенс життя.
Головне – мета. Це може бути бажання перечитати 100 книг за три місяці, спробувати себе у нових видах спорту, можна кудись поїхати у подорож. Тобто треба продовжувати жити і бути вдячним, що в вас є можливість це робити.