Бойові медики на фронті рятують життя поранених в таких умовах, про які не розкажуть в жодному медичному університеті. Більшість з них навіть не мають медичної освіти. Проте це не заважає їм щоденно, під обстрілами зі зброєю в руках евакуювати та стабілізувати українських бійців. Як працюють медики на Донецькому напрямку – в репортажі РБК-Україна.
Кожного дня бойові медики евакуюють з лінії фронту десятки поранених військових. Першу невідкладну допомогу вони надають їм там же, не втрачаючи цінних хвилин. Медики намагаються дістатись до найнебезпечніших зон, аби не змушувати пораненого бійця долати кілометри.
Медики роблять свою роботу швидко і спокійно – в тих умовах, в яких вони знаходяться, це виглядає щонайменше сюрреалістично. Бійців доставляють до пунктів, де їм надають допомогу, в різних станах. Деякі кричать від болю, інші вже майже втрачають свідомість. Медики зустрічають кожного військового з кам'яним обличчям, кілька секунд визначають стан і починають роботу.
Ми приїхали на позиції до бойових медиків, які якраз насолоджуються хвилинами спокою посеред хаосу. З щільно зав’язаного пакетика бойовий медик "Килим" дістає китайський посуд для чайної церемонії – керамічний заварник та чотири чашечки. Медик зізнається, що це вперше випала нагода дістати цей сервіз, адже гості у них в тимчасовій домівці бувають не часто. Окріп заливає зелені пелюстки, які швидко зафарбовують воду. "Килим" зізнається, що такі приємності допомагають не падати духом на передовій. Доки чекаємо на чай, слухаємо історію про те, як хлопці зустрічали Новий Рік на Авдіївському Коксохімічному заводі.
Хлопці згадують, що небо тоді було все вкрите спалахами – ніби феєрверки, якими милуватися може вартувати життя. Проте згодом українські артилеристи і собі привітали росіян кількома залпами, тож до ранку вже ніхто не стріляв.
Поки ми їдемо далі на позиції медиків, нам розповідають, як відбувається процес евакуації. Перший етап – кейсевак. Зазвичай медики патрулюють позиції неподалік, поки рація одного з військових не починає тріщати і викрикувати: "Триста!". Група медиків швидко сідають в Bradley і їдуть на позицію. Поки броньована швидка в дорозі, по рації командир передає інформацію про стан пораненого, для того аби завчасно можна було підготувати все необхідне і скласти план порятунку. Попередньо вже відомо де саме поранений, його швидко знаходять, вантажать в Bradley та дорогою назад відразу починають надавати першу допомогу.
Нам показують відео однієї з евакуацій, зняте на бодікам. Бійці йдуть вздовж паркану, який весь вкритий мілкими і великими дірками. Під парканом, в невеликій ніші лежить військовий. Він бачить медиків і починає слабо стогнати. Біля нього його побратим – мертвий. "Спокійно, не губись зараз, спокійно", – кажуть бійці і обережно витягують чоловіка з ями. Він майже без сил, тому його стогін зовсім кволий. Як тільки військового кладуть на ноші, по рації попереджають про обстріл і всі швидко лягають на землю. Коли росіяни перестають стріляти, медики одразу беруть ноші і несуть бійця до швидкої. Там йому розріжуть тугу тканину форми і тампонують рани.
На позиції потрібно рухатись дуже швидко, адже і самі медики одразу стають ціллю для ворога. Але іншого виходу немає – на передовій на них чекають бійці, яким потрібна негайна допомога, тому кожна хвилина на великому рахунку. Бойовий медик "Апельсин" розповідає про одну з найнебезпечніших евакуацій.
"Були обстріли прямі вже. Ми їхали за пораненим. Вже перед ефіром чуємо, що по ним працює 120-й міномет. Але ми все одно їхали. Знали, що там наші хлопці".
Тоді водій врятував весь екіпаж майже інтуїтивно. Оцінивши обстановку, він вирішив на ходу закривати ляду бронетехники, доки завантажували поранених. І це зіграло вирішальну роль, адже згодом стало відомо що за лічені секунди в ту ж точку був приліт 110-го міномета.
Військовий зізнається, що таких ситуацій, коли небезпеку "чуєш носом", насправді було дуже багато. Війна загострює і оголює відчуття – зір стає кращим, слух гострішим. Тому досвідчені бійці можуть застрибнути в окоп за кілька секунд до початку неочікуваного обстрілу, або закрити ляду бронемашини на ходу.
Евакуація – це швидкість. Чітке відпрацювання протоколу і, як сказав один з медиків, – "голова думає, а руки роблять". В умовах, коли всюди кричать військові в багряній від крові формі, медики стають машинами – без емоцій і почуттів, зі швидкими, відточеними до досконалості рухами. Вже потім, після чергування вони дозволяють собі відчути – втрати чи спасіння життів. Зізнаються, що траплялось і таке, що бійці помирали просто у них на руках. Проте їм доводилось працювати далі, адже ще багато інших чекали на їхній порятунок.
"Килим" з посмішкою зізнається, що в такі моменти гумор дуже сильно допомагає, особливо "чорний". Жартують один з одного, з журналістів, які приїжджають до них на позиції. Жартують над пораненими – бо треба відволікти від болю.
"Інколи кажемо – ми зараз тебе довеземо і будуть у тебе наркотики, дівчатка та повний рок-н-ролл".
Бронетехника на швидкості віддаляється від передової. Головна місія виконана – бійці живі. За кілька кілометрів на обумовленій точці вже очікує інша група на швидкій. Поранених обережно перекладають в авто.Тут, далі від "нуля" вже є можливість трішки сповільнитись і більш детально оглянути хлопців, аби розуміти повну картину. Наступна точка – стабілізаційний пункт.
"Є робота" – вигукує начмед. І спокійний ритм одразу змінюється на злагоджене та швидке відпрацювання алгоритму порятунку та огляду поранених. Кожен з медиків знає, що робити. В двері заносять ноші із важкопораненим бійцем, який потрапив під обстріл. У нього вогнепальні, осколкові, сліпі, проникаючі поранення в грудну клітку та пошкодження хребта.
Медики стабілізаційного пункту продовжують боротися за життя бійця. Поки одні шунтують, тампонують та зашивають, інші тримають бійця за руку і запевняють, що нічого страшного не відбулося і жити він обов'язково буде.
Слідом за бійцем привозять ще з десяток військових. В кожного різний ступінь тяжкості, їх розподіляють по кабінетах та ретельно оглядають і надають допомогу. В стабпункті є чітке розмежування ступеню тяжкості пацієнтів. Найлегші та середні – зелені, тяжкі – червоні.
Начмед "Вітер" в мирному житті напевно міг би стати артистом театру – він схожий на того, хто грав би тільки головні ролі. Але в Україні війна, тому сьогодні він – начмед "Вітер". Ми питаємо все, що можна розпитувати, але медик небагатослівний. Він каже, що кількість поранених кожен день різна, але його команда швидко встигає допомогти усім. Стараються їх тут довго не затримувати, швидко стабілізують, за необхідності роблять хірургічні втручання та переливання крові.
Минуло близько 30 хвилин після того, як поранених привезли до стабпункту. Лікарі вивозять одного з бійців і готують до відправки в госпіталь. Його життю вже нічого не загрожує, але попереду чекає ще довге лікування та реабілітація.
***
Коли ми вийшли з приміщення, на вулиці вже зовсім стемніло. Повітря було свіжим і холодним – після кількох годин в стабпункті, яке просякнуто запахом крові і ліків, від свіжості паморочилася голова. Військові, які сьогодні знаходяться на передовій, бійці, які тягнуть їх на собі зораними від снарядів полями, медики, які рятують їм життя – вони всі працюють на межі можливостей. Про це не хочется говорити голосно, але, здається, цю війну можна перемогти тільки на цій самій межі.