Як ухвалювали доленосне рішення про проголошення суверенної України? Які суперечки точилися між комуністами та опозицією навколо Акту незалежності? Як світ відреагував на розпад СРСР, які помилки першої влади привели до війни і чому ми втратили ядерну зброю, – в інтерв’ю РБК-Україна.
Головне:
Україна відзначає 34 роки із моменту відновлення незалежності у 1991 році. Майже третину цього часу наша держава бореться за право бути суверенною і самостійно визначати своє майбутнє.
"У перші роки ми переживали ейфорію від незалежності України, але відсутність державницького досвіду у багатьох "рухівців" і комуністична більшість у парламенті та уряді сильно впливала на вектор розвитку нашої держави", – розповідає безпосередній учасник проголошення Акту про незалежність, народний депутат України п’яти скликань, представник "Народного руху України", міністр охорони довкілля та ядерної безпеки 1992-1998 рр. Юрій Костенко.
РБК-Україна розпитало Юрія Костенка, на фоні яких подій Україна здобула суверенітет, як відбувалось доленосне голосування за незалежність та які дії першої влади стали критичними для країни.
– Якими були суспільно-політичні обставини напередодні проголошення Незалежності України? Чи було вже зрозуміло, що наближаються кардинальні зміни?
– Громадська активність у 1989-1991 роках йшла по висхідній, при чому дуже стрімко. У 1991-му мали підписати новий союзний договір, оскільки попередній – про утворення СРСР – уже завершувався. У межах договору не тільки опозиційна меншість, але й в цілому наша Верховна Рада вже по-іншому ставили питання про сутність України – вона мала бути реальним суб'єктом у союзному утворенні на кшталт Європейського союзу, якщо те взагалі відбудеться.
Ми, опозиційна меншість, яка здебільшого була представлена "рухівцями", чітко бачили обриси принципово іншої Української РСР – це буде незалежна держава, яка лише частково делегуватиме деякі повноваження центру.
Навіть комуністи – члени парламенту і парламентської більшості сумнівалися в подальшій ефективності існування Союзу в тому вимірі, в якому він був. Хоча б тому, що союзний бюджет перестав виконувати зобов'язання перед українським бюджетом, в першу чергу, в частині ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.
І от на фоні цього процесу 1 серпня 1991 року у Верховній Раді відбувається виступ президента США Джорджа Буша-старшого, який після підписання з Горбачовим угоди "START-1" в Москві щодо скорочення стратегічних наступальних озброєнь приїхав у Київ. І тут з трибуни ВР він заявляє про підтримку "перестройки", про "вбивчий націоналізм" і незалежність України, яку США не збирається підтримувати.
Тоді більшість опозиціонерів, яка торувала шлях до Декларації про державний суверенітет України, що була ухвалена ще рік тому, іронічно посміхалися із цього абсолютно відірваного від реалій життя виступу, бо він дуже дисонував із усім тим, що насправді відбувалося в Україні.
По стану суспільства та української політики ми вже бачили, що наша незалежність наближається.
– Наскільки вагомою була роль путчу Державного комітету надзвичайного стану (ДКНС, російською – ГКЧП) у прискоренні проголошення нашої незалежності?
– Путч однозначно прискорив розпад СРСР. У цьому процесі важливу роль відіграв досвід балтійських країн. Латвія, Естонія, Литва ще в 1990-му році після парламентських виборів першими рішеннями відновили дію Конституцій, як незалежних держав, якими вони були до їх анексії Союзом.
І саме це призвело, зокрема, у Литві до спроби перевороту, коли радянський спецназ намагався захопити державні установи та телевежу. Пролилася кров протестувальників і тоді в досить жорсткій формі США попередили Горбачова про можливі наслідки, якщо він не відкличе війська.
Приклади торування Балтійськими державами свого шляху до незалежності ми використовували і у своїй боротьбі, згадайте лише "ланцюг єдності" України 1990 року.
Повертаючись до теми московського путчу, пам'ятаю перші хвилини оголошення о 6 ранку про те, що влада перейшла до ДКНС. По всіх радіо передавали його постанови. Я одразу поїхав у Верховну Раду і побачив геть розгублених комуністів – голів деяких комітетів, Кравчука та членів Народної ради, тобто опозиції. Але багатьох ще не було, бо тривали парламентські канікули.
Комуністи не розуміли, що їм робити і дуже боялися, а демократична опозиційна меншість почала одразу ж вимагати від голови Верховної Ради Леоніда Кравчука терміново скликати депутатів на позачергове засідання.
Проте Кравчуку вже вранці телефонував тодішній командувач Київського військового округу генерал Валентин Варенников, який повідомив, що влада переходить до ДКНС і що тепер Верховна Рада України повинна підпорядковуватися їхнім рішенням. До речі, тодішній очільник компартії України Станіслав Гуренко заявив, що комуністи будуть виконувати всі розпорядження нової влади в Москві.
Вже після обіду до ВР прибуло багато опозиціонерів і ми почали складати план, що робити. Вирішили їхати по підприємствах і організовувати зустрічі з виборцями, щоб говорити про неприйняття рішень ДКНС, й просувати незалежність.
Я зустрівся із колективом Інституту Патона і військового заводу "Комуніст". В інституті дуже тепло привітали ідеї незалежності, а от на заводі люди були стримані.
19-го серпня ввечері ми зібрались у Спілці письменників України і Левко Лук'яненко вже тоді сказав, що працює над текстом Акту проголошення незалежності. Наступного дня Народна рада (парламентська опозиція у ВРУ у 1990-1994 рр, – Ред.). отримала документ і практично одноголосно ухвалила цей текст.
Потім ми створили робочі групи для напрацювання інших законів, які мали розглядати на позачерговому засіданні Верховної Ради. Зокрема низку документів про нечинність законів СРСР на території України, які порушують суверенітет держави.
За декілька днів путч у Москві провалився, коли Таманська дивізія відмовилася чавити танками протестувальників, що вийшли на вулицю під керівництвом Єльцина. І саме тоді керівник нашої Верховної Ради Кравчук підписав розпорядження про позачергове засідання, яке призначили на 24 серпня.
Тому ДКНС однозначно відіграв роль тригера, який пришвидшив розпад СРСР. Проте юридично він ще проіснував до 8 грудня 1991 року, коли РФ, Україна, Білорусь підписали Біловезьку угоду про розпуск Союзу.
– Як ви оцінюєте дії тогочасної комуністичної влади в Україні, зокрема Кравчука?
– Кравчук у перші години ДКНС маневрував між комуністами та опозиційною меншістю. Коли Гуренко з Варенниковим 19-го серпня сказали йому підкорятися рішенням ДКНС, Кравчук зіграв на паузу. Сказав, що сам рішень не ухвалює, а повинен зібрати президію Верховної Ради. Її дійсно зібрали, але за кілька днів – коли ДКНС вже показало свою неспроможність тримати ситуацію під контролем. Президія підтримала пропозицію Кравчука про позачергове засідання 24 серпня Верховної Ради.
Фактично комуністи розділилися. Частина комуністів-державників вже у 1991-му поділяли погляди "Народної ради", кілька десятків ще до цих подій зупинили членство в КПРС і перейшли до опозиційної меншості.
Менша частина комуністів – ортодокси на чолі з Гуренком. Вони були радикальні й намагалися переконати Кравчука підтримати ДКНС. Але вже 19 серпня на українські майдани, перш за все на заході, почали виходити люди, ухвалювали резолюції підтримки незалежності. Тобто формувався процес непокори рішенням ДКНС. Це бачили і у владі.
Значна частина комуністів були розгублені, куди більшість повернеться – туди вони й підуть. Завдячуючи цьому, ми проголосували за Акт незалежності і перші закони вже як суверенна держава.
– Чи були спроби відкласти голосування або зірвати його?
– На позачергове засідання ми вийшли із більш як десятком підготовлених законопроєктів. Головна увага була сконцентрована на проголошенні Акту незалежності України. Тоді зібрався майже весь склад парламенту – депутати терміново поприїжджали з відпусток.
Атмосфера в сесійній залі була дуже напружена. З одного боку представники демократичної меншості виступали за незалежність на фоні того, що путч провалився, з іншого – юридично Радянський Союз ще існував.
Частина комуністів перелякано мовчали, але частина на чолі з Гуренком своїми виступами намагались гальмувати процес. Це викликало шалену бурю не тільки у сесійній залі, але і на вулиці, де біля Верховної Ради зібралось щонайменше 50-70 тисяч людей, які скандували гасла за незалежність. Підбадьорені народною підтримкою депутати буквально вигнали Гуренка з трибуни, погрожуючи розправою.
В цей час в кулуарах ВР йшла активна робота над остаточною редакцією Акту про незалежність. Узгоджувальна комісія схвалила в основному проєкт Лук’яненка. Керував цією роботою голова Народної ради академік Ігор Юхновський. Я також брав участь у цій роботі, а ще – Олександр Мороз, який представляв комуністичну більшість. Він здебільшого мовчав і майже не дискутував щодо тексту Акту про незалежність, виглядав блідим і дуже втомленим.
Найбільш жорстка дискусія відбулася навіть не між нами і комуністами, а тоді коли Юхновський раптом запропонував винести Акт про незалежність на всенародний референдум. Багато депутатів від "Народної Ради" не сприйняли цього.
Їх доводом було те, що Верховна Рада має юридичні повноваження ухвалювати будь-які рішення від імені українського народу. А відтак, виносити це питання на референдум потреби немає. Дискусія затягувалася, а в сесійній залі вимагали негайно голосувати за Акт про незалежність, Кравчук тягнув час, щоби отримати остаточну редакцію документа, а її не було. Градус напруження підвищувався.
Тоді Ігор Юхновський заявив, що рішення ВР за незалежність може бути змінено, якщо оберуть інший склад парламенту. Але якщо за Актом стоятиме волевиявлення українського народу – його ніхто не зможе змінити, хіба що знову проводити референдум.
Але всі розуміли, що новим референдумом незалежність вже ніколи не скасують. І оце був останній аргумент Юхновського, який переконав усіх підтримати його проведення.
Поки йшло обговорення цієї пропозиції Юхновського з Кравчуком, ми редагували остаточний текст. Була лише одна поправка від Дмитра Павличка щодо преамбули, а саме: "Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року…"
Хочу також зауважити, що попри авторство Акту Левка Лук'яненка, першим цей текст з трибуни ВР зачитав Володимир Яворівський.
До речі, референдум показав разючі результати – понад 90% населення підтримали Акт про незалежність України, і понад 50% в Криму. Саме це провалило план Кремля – що США не визнає Україну, поки ми не підпишемо зобов'язання віддати всю ядерну зброю Росії.
Адже після референдуму почався лавиноподібний потік визнання нашої держави. Першою це зробила Канада, потім Польща. І Штатам вже не було куди діватися. Тому референдум – це було далекоглядне рішення, яке вплинуло на подальший перебіг подій.
– Чи були тоді загрози життю депутатів-ініціаторів проголошення незалежності? Вас не переслідували?
– Я тоді абсолютно не думав про загрози, мною рухало емоційне піднесення – що ось-ось і буде незалежність, демократія, Європа. Комуністи після проголошення Акту хрестилися і божилися, просилися у кулуарах: "Ви тільки нас не вбивайте, бо й ми за незалежність".
Вже десь через рік після розпаду Союзу комуністи оговталися і до мене підійшов один із тих, хто раніше просився його не вбивати, зі словами: "Якби путч вдався, то вас усіх вже давно на цьому світі не було".
Тому насправді загрози для нас були. Я впевнений, що коли ми збирали мітинги по підприємствах, за нами ходили КДБешники, які отримували настанови з Кремля урезонювати "рухівців".
– Пам'ятаєте, яким був Київ після проголошення незалежності? Була тривога чи стан ейфорії?
– Була повна ейфорія. У тих, хто виходили на Майдани, не було страху перед ДКНС. Це було суцільне свято. Увесь Майдан і Хрещатик гудів "Перемога! Перемога! Перемога".
Десь під вечір вирішили підняти національний прапор над парламентом. І от якісь бовдури з апарату Верховної Ради почепили поруч із національним стягом прапор Української РСР. Люди як це побачили, ринулись штурмувати Верховну Раду. Депутати, злякавшись, терміново його зняли і підняли лише жовто-блакитний стяг. Це був великий день в українській історії.
– Як у світі сприйняли новину про незалежність України?
– Усі були розгублені на чолі з оплотом демократії США. Річ у тому, що Америка вела Холодну війну з СРСР, проте не готувалася до його розпаду, про що фактично говорив в парламенті президент США Буш-старший декілька тижнів до цього. Як відомо, у 1947-му році Черчилль проголосив свою знамениту Фултонську промову про те, що замість знищеного нацизму повстала інша загроза – комунізм. І, за його словами, це ще більш небезпечно.
Черчилль казав, що перемогти у війні з комунізмом неможливо, бо є ядерна зброя, яка може знищити світ і тому треба це робити в мирний спосіб – шляхом змагання демократії з тоталітарним СРСР.
Власне Холодна війна і призвела до мирного падіння радянської диктатури. Політика Рейгана генерувала дороговартісні "зоряні війни", що врешті і спричинило найбільший крах економіки СРСР. Саме в гонці озброєнь як ядерних, так і космічних, тоталітарна економіка не витримала конкуренції і колапсувала. Тобто США були модератором цього процесу, але коли Союз розпався, вони розгубились, як діти, бо не проробляли питання, а що робитимуть після розпаду ядерного СРСР.
І тут дивина. Бо коли Буш виступав із підтримкою Горбачова і нічого не говорив про розпад Союзу, у мене виникає питання до американських розвідувальних та аналітичних служб – жоден із них не прораховував варіант розпаду.
Я акцентую на цьому недарма. Щойно відбулася зустріч Трампа і Путіна – і що? Знову, як і тоді, коли США не були готові до розпаду ядерного СРСР, так і зараз заплющують очі на те, що ядерна Росія може розпастись. І не через 100 років, а набагато швидше. РФ – це імперське утворення і воно рухається до розвалу. Це природний процес, який ніхто не зупинить: ніякі переговори Трампа з Путіним, ніякі зняття санкцій.
Повертаючись до нашого питання – демократичний світ був геть не готовий до розпаду СРСР. Але країни, які пройшли через радянську тоталітарну систему, раділи розвалу, бо в цьому бачили перспективу для свого незалежного розвитку і без загроз з боку СРСР.
Натомість генератори "розвалу" диктатури, зокрема США та уряди європейських демократій були нажахані та розгублені. У них не було жодних рецептів, що з тим робити, зокрема з ядерною зброєю Радянського Союзу. І тим, наскільки небезпечною стане некерованість цими процесами.
– Озираючись назад, які ви можете виділити головні помилки першої української влади, яких припустились після проголошення Незалежності?
– Дві речі були найгірші для подальшого розвитку незалежної України. Перша – чи залишати ВР, яка мала комуністичну більшість, чи разом із президентськими виборами і референдумом 1 грудня призначати позачергові вибори до парламенту.
Цим питанням займалась Народна рада. Ігор Юхновський провів декілька обговорень і лише невелика частина нардепів, перш за все, дисиденти, які пройшли концтабори, підтримували ідею розпуску Ради і проведення дострокових парламентських виборів.
Дуже радикально за це виступав Степан Хмара. Невелика частина Народної ради підтримала цю ідею, але їй активно протидіяв Павличко.
До порад Павличка прислуховувався Кравчук. Він заявив: "Якщо ми розпустимо Верховну Раду з комуністами, які нас підтримали, то якою буде Рада наступного скликання – невідомо. Якщо втратимо підтримку комуністів, можемо втратити незалежність, яка ледь народилася. Вони можуть зробити переворот, як у Москві ДКНС".
Думаю, що ці наративи Павличку хтось нашіптував у коридорах української влади, що були переповнені представниками КДБ. Бо ця структура, попри поразку ДКНС, продовжувала у нас діяти. Змінилася тільки назва КДБ на СБУ. Ніяких реформ і чисток у СБУ не робили, як то відбулося у балтійських державах. Причиною цього стало призначення колишнього генерала КДБ Марчука головою СБУ.
Можу однозначно стверджувати, що найбільшою політичною помилкою тоді була відмова від дострокових парламентських виборів. Це б змінило вектор на користь демократичного розвитку. Бо коли пізніше почалися економічні і соціальні негаразди, комуністи в усьому звинувачували незалежність.
В 1994 році дострокові вибори все ж відбулися, але тоді у суспільстві панували зовсім інші настрої. На зміну піднесенню і захопленню демократичними ідеями здебільшого прийшло суспільне незадоволення, яке підігрівала ще й російська пропаганда.
Відтак після дочасних виборів демократичні сили знову були у меншості. Тоді комуністи, до речі, виходили на вибори з гаслом: "Рух довів Україну до розрухи". І це при тому, що вони продовжували контролювати більшість парламенту і без їхньої згоди ми не могли ухвалити жодного закону.
Тоді комуністи в уряді складали дев’ять десятих: із 40 міністрів і голів у статусі міністрів було лише три представники демократичних сил: я, Віктор Пинзеник та Ігор Юхновський.
Друга головна помилка тодішньої влади – ядерне роззброєння у тому вигляді, у якому воно відбулося. Ми успадкували третій ядерний потенціал світу. Це була не просто ядерна булава, якою можна будь-якого агресора знищити, це колосальний стартовий потенціал України, який давав нам можливість швидкого руху і до демократії, і до Європейського Союзу, і до НАТО.
У Верховній Раді я очолював Спеціальну робочу комісію, яка займалася питанням ядерного роззброєння і був першим керівником урядової делегації на переговорах щодо ядерного роззброєння з Росією.
Як науковець я розбирався в цих питаннях глибоко. Натомість багато хто з нардепів-комуністів розповсюджували страшилки КДБ, що ядерні боєголовки почнуть самі вибухати і це буде другий Чорнобиль.
Ядерна зброя – це і величезні матеріальні цінності. Її наявність відкриває двері буквально в усі демократичні системи: і в економічній, і в політичній співпраці, і в питаннях безпеки.
Втрата цього колосального стартового капіталу, яка відбулася 1 червня 1996 року, коли останні ешелони з стратегічними ядерними боєголовками відправились в Росію, призвела до того, що всі ці двері, настіж розкриті для інтеграції України в демократію, зачинилися. А відкрилися лише в 2022-му році під час широкомасштабної агресії, яку розпочала Росія.
Увесь цей час Україна була у сірій зоні, де домінував інтерес Росії: і військовий, і економічний, і безпековий. Тому найбільшою трагедією незалежної України була реалізація ядерного роззброєння за московським сценарієм, а не за сценарієм, який напрацьовувала Комісія. Роззброєння за нашим варіантом мало закінчуватися повноправним членством України в НАТО і в Європейському Союзі у супроводі США. А в який це буде рік, залежало від того, як ми могли рухатися до кінцевої мети – без'ядерної України.
Кремль проводив політику ядерного роззброєння України через нашу виконавчу владу, а не Верховну Раду. Та звикла виконувати вказівки з Москви, а не чинити за законами, які ухвалював власний парламент. Це стосувалось МЗС, СБУ, в результаті чого маємо жахливі втрати. Ці помилки обернулись сьогоденням, бо широкомасштабної війни ніколи б не було в Україні, якби хоч одна боєголовка залишилась на наших складах.
– Часто говорять про те, що Україна начебто не могла б забезпечити обслуговування ядерних боєприпасів. Це дійсно так чи це спекуляції?
– У медіа і коридорах влади досі домінує цей російський фейк, натомість весь масив інформації, яка представлена у моїй книзі "Історія ядерного роззброєння України", українська влада не використовує.
Нагадаю, що не було жодного рішення парламенту, щодо використання ядерної зброї у нашій воєнній доктрині. У Декларації про державний суверенітет, за яку проголосували ще 16 липня 1990-го, йшлося, що Україна в майбутньому себе бачить без'ядерною і нейтральною країною.
А от у постановах парламенту 1992-го року та 1993-го про Ратифікацію договору про скорочення стратегічних наступальних озброєнь чітко говорилось, за яких умов Україна може стати без'ядерною. І закінчуватись це мало членством у НАТО та у Європейському Союзі. Цих рішень мала дотримуватись виконавча влада, але вона продовжувала робити те, що вимагав Кремля через український МЗС, Кравчука та уряд.
Без рішення парламенту, який від імені українського народу єдиний уповноважений розпоряджатися його власністю, а ядерна зброя – це власність держави, Міністерство оборони України дало дозвіл на вивезення тактичної ядерної зброї.
Я звернувся до Міноборони з запитом, на якій підставі вони передавали тактичні ядерні боєголовки Росії. І отримав феноменальну відповідь – папірець без підпису, хоч там обов’язково мав бути підпис керівника Генштабу, про те, що рішення здійснюється на основі розпорядження 12 управління Генерального штабу СРСР. Нагадаю, що тоді вже ні Союзу, ні Генштабу СРСР не існувало…
У цій відповіді вони фактично підтвердили, що де-юре неіснуючий Генштаб СРСР і це управління продовжували де-факто керувати Міноборони незалежної України. І отаке беззаконня на вимогу Кремля реалізовували наші Міноборони, МЗС та СБУ.
Для вивезення ядерних боєголовок треба було отримати дозвіл на рівні Міноборони, супровід спеціального поїзда мала забезпечити "Укрзалізниця", а охорону – СБУ. Тобто СБУ знало про це. Без рішень парламенту цього не можна було робити. І Кравчук не раз казав, що не давав розпорядження про вивезення тактичних ядерних боєприпасів. Крім того, митна служба мала перевіряти, що вивозять з України.
Нагадаю, що в цей час наша парламентська комісія напрацьовувала інший план руху України до без’ядерного статусу. У квітні 1992 року ВР ухвалила спеціальну постанову щодо знищення ядерної зброї. У ній наголошувалося, що рух до без’ядерного статусу має супроводжуватися наданням Україні фінансової і технічної підтримки, і найголовніше – надійних гарантій безпеки.
У відповідь на цю постанову парламенту у грудні 1992 року Держдеп США скерував президенту Кравчуку дипломатичну ноту, у якій було заявлено про готовність США надати Україні всю необхідну допомогу у ядерному роззброєнні, яке мало завершуватись членством України у НАТО.
Пізніше США скерувало українській владі конкретні пропозиції щодо забезпечення безпеки ядерних боєголовок у процесі їх знищення, переробку високозбагаченого урану в ядерне паливо для українських АЕС та безпечні технології утилізації стратегічних носіїв. І найважливіше – США запропонували створити Міжнародний фонд для фінансування ядерного роззброєння України.
Нагадаю, вартість програми часткового знищення стратегічних озброєнь (36% стратегічних носіїв і 42% ядерних боєзарядів), що передбачав Договір "STАRT-1", коштувало за американськими оцінками 6 млрд доларів. Український бюджет на той час нараховував близько 10 млрд доларів. США. От і рахуйте…
Цей сценарій був на столі у президента Кравчука та МЗС. Але відбулася колосальна зрада державних інтересів з боку влади.
У листопаді ВР ухвалила ратифікацію Договору "START-1". Закон передбачав лише часткове знищення ядерної зброї, цей процес мав відбуватися 7 років. Проте після обміну ратифікаційними грамотами у Будапешті та отримання так званих гарантій безпеки для України усі без винятку ядерні боєголовки вивезли до Росії через 2,5 року, бо як постійно наголошував Кравчук, ядерні боєголовки почнуть вибухати.
Зі свого боку хочу сказати, що українські фахівці, які працювали на ядерних підприємствах Росії, передали парламентській комісії інформацію, що гарантійні терміни стратегічних ядерних боєприпасів в Україні завершуються лише у 2004 році. Ба більше, гарантійний термін означає лише те, що ядерні головки спрацюють у разі їх застосування. Україна застосовувати їх не планувала, а відтак зберігати у сховищах для подальшої переробки у ядерне паливо, ми могли упродовж десятиліть.
– Чим можна пояснити світову безвідповідальність щодо невиконання Будапештського меморандуму?
– Світова відповідальність за гарантії безпеки – це ще один фейк, який генерує Росія. Наголошую, що у грудні 1992 року США пропонували Україні в якості гарантії безпеки після знищення ядерної зброї членство у НАТО.
Буквально через три тижні після цих заяв у США приїхала українська делегація на чолі із тодішнім заступником міністра закордонних справ Борисом Тарасюком. Саме українська делегація в Держдепі почала говорити не про членство у НАТО, а про якісь паперові гарантії безпеки. При цьому, як то писала американська преса, американці знизували плечима, не розуміючи: "які можуть бути папірці, якщо ваша гарантія безпеки – членство у НАТО".
Лише за декілька днів, як писала та ж американська преса, стало відомо, що паперові гарантії безпеки України українській делегації МЗС були потрібні, щоб переконати український парламент проголосувати за ратифікацію Договору "START-1" про скорочення стратегічних наступальних озброєнь. Те, що робив наш МЗС і його делегація – це 100% виконання команди з Кремля.
Варто наголосити, що у жодному рішенні парламенту немає дозволу про передачу ядерних боєголовок Росії. Там йшлося про їх знищення. Також не було рішень про підриви шахтних пускових установ. Але переговори вела виконавча влада, яка керувалася не рішеннями парламенту, а вказівками з Москви.
– Чи може Україна знову стати ядерною державою?
– Все можливо при сучасних технологіях та наявності коштів. Північна Корея, яка була під санкціями, не мала, що їсти і в що одягнутися, змогла зробити власну ядерну зброю. Іран також упродовж 30 років намагається стати ядерною державою.
Коли говоримо про ядерну зброю України, то насамперед треба дивитися, чи є у нас фінанси для цього. Ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра таких коштів в українському бюджеті не буде, бо ми переживатимемо колосальні труднощі при відновленні економіки та розв'язанні масштабних соціальних проблем після війни.
Сьогодні у нас також немає можливості будувати виробництва для збагачення урану чи видобутку плутонію, бо кожен квадратний метр землі обстрілює Росія. Також у нас нема випробувального полігону, де можна тестувати ядерні вибухові пристрої.
Але якщо йдеться про здатність українських науковців до розробок, чи наявність технологічної бази, то теоретично можемо говорити про ядерну зброю України.
До речі, перша ядерна боєголовка в Союзі була виготовлена з українського урану із Жовтих Вод. Україна також була тісно вмонтована у створення ядерної зброї у частині балістичних ракет. Ми і сьогодні номер один у світі по технологіях виробляти потужні балістичні ракети, що здатні нести 10 ядерних боєголовок на величезну віддаль. Ні Росія, ні США досі не можуть повторити тип носія SS-18 "Сатана", який виробляв наш "Південмаш".
Але при цьому є сенс говорити про Україну як потенційного учасника загальноєвропейської безпекової стратегії, у першу чергу це створення так званої ядерної парасолі над ЄС і НАТО. Сьогодні її забезпечує США. Адже 300 ядерних боєголовок у Франції і 250 у Британії недостатньо для стратегічного ядерного паритету з Росією.
Отже, в України є реальна перспектива участі у створенні нової стратегії європейської безпеки. Тому після війни туди треба скеровувати всі зусилля: і наукові, і військові, і технологічні.
– Як ставитесь до заяв, що у 1991-му ми отримали незалежність, але не здобули її кров'ю?
– Тим, хто таке говорить, треба рекомендувати читати історію Грушевського, Брайчевського, Дашкевича, де вичерпно описано всі етапи українського державотворення. Не кожний народ може пишатися такою промовистою історією та героїчною боротьбою.
Проблема українців – у якості влади. Як влада колись не знала своєї історії, так і зараз урядовці, на превеликий жаль, її не знають і продовжують повторювати наративи Кремля, у тому числі і щодо витоків нашої державності. Найперше, це стосується теми княжої України-Руси.
Кремлівський диктатор не втомлюється переконувати весь світ і найбільше українців, що Русь – це Росія. Насправді академік Грушевський і його численні послідовники науково обґрунтували висновки про те, що тисячолітня Русь – це перша українська держава. яку створив не триєдиний народ, а український етнос. Висновки поважних академічних вчених ущент розбивають кремлівську пропаганду, але хіба багато хто в Україні про них говорить?
– Майбутнє України безпосередньо залежать від того, як швидко розпадеться Росія. Що стане ключовим у цьому процесі?
– Ключовим стане зупинка бойових дій та підписання угоди про перемир'я. Мирна угода неможлива, бо вона передбачає, що ми відмовляємося від своєї території, а це суперечить Конституції і це – злочин.
А от на угодах про перемир'я існували дві Німеччини після Другої світової, північна і південна Кореї після Корейської війни, на таких умовах існує сьогодні Кіпр. Це дає можливість зупинити варварську війну Росії проти України.
За моїми оцінками, в межах десятиліття Росія як імперське утворення зникне з політичної карти світу. Адже після зупинки війни ніхто не знає, як швидко перевести військову російську промисловість у мирне річище. На це треба роки, а то і десятки років, і колосальна кількість коштів.
Союз розпався на хвилі соціальних негараздів, точно так буде з Росією. Нагадаю, що після розпаду СРСР США ухвалили спеціальний закон про допомогу Росії у ядерному роззброєнні, Захід також надавав колосальну фінансову підтримку РФ, щоб вберегти їх від подальшого розпаду.
А хто зараз буде вливати такі кошти у Росію? Приватний бізнес вигнала Росія і західні санкції зупинили бізнес активність там. Усі інвесткомпанії довго споглядатимуть, що ж далі відбуватиметься з РФ. Тому через 5-10 років в Україну повернуться всі окуповані Росією території, а сама імперія розпадеться на різні складові.
Як би Путін не крутив свою брехливу пропаганду, світовий досвід переконливо свідчить – імперії зникають і здебільшого після великих воєн. Австро-Угорська після Першої світової, Британська – після Другої. Так буде і з Росією після її варварської широкомасштабної агресії проти України.