Важіль впливу Європи – в утриманні ізоляції Росії

У той час як Україна посилює удари по російських цілях і нарощує стратегічну перевагу, Путін дедалі помітніше втрачає впевненість і проявляє тривожність. Ми бачимо все більше ознак відчаю в Москві. Проте Путін не бажає звужувати свої цілі. Натомість він шукає інший спосіб їх досягти – підриваючи політику Європи щодо України. Послаблення тиску зараз означало б подарувати Путіну саме те, чого він прагне.

Детальніше про це та про принципи досягнення справедливого миру – в ексклюзивній колонці для РБК-Україна написав міністр закордонних справ Естонії Маргус Тсахкна.

За столом переговорів Путін намагатиметься здобути те, чого не зумів досягти на полі бою. Його стратегія тепер полягає в тому, щоб виграти час, сіючи розбрат у Європі щодо того, хто має вести діалог з Москвою, і послаблюючи роль Європи як найважливішого союзника та стратегічного партнера України.

Послаблення тиску зараз дало б Путіну саме те, чого він хоче: можливість схилити майбутні переговори на свою користь. Європа не може дозволити собі потрапити в цю пастку. Перш ніж розглядати переговори, ми повинні визначити наші головні цілі та "червоні лінії".

Європейська єдність була нашим найпотужнішим інструментом протидії російській агресії. Підтримуючи Україну і водночас підтримуючи постійний тиск на агресора через ізоляцію, обмеження та санкції, Європа дотримується стратегії, яка приносить результати. Ситуація суттєво змінилася.

Сьогодні позиція України значно міцніша, невдоволення всередині Росії зростає, її стратегічне становище застоюється, репутація як глобального гравця руйнується, а втрати на полі бою залишили її в найслабшому стані за останні роки.

Для Кремля час – найцінніший ресурс, а розділена Європа – найбажаніший подарунок. Саме тому Європа не може вагатися. Мир настане, але вирішальне питання полягає в тому, чи буде він справедливим і тривалим, чи стане нагородою за агресію.

Постійні обстріли Росією українських міст і цивільного населення ракетами й дронами – через які травень 2026 року став одним із найкривавіших місяців повномасштабного вторгнення – не виявляють жодних ознак послаблення. У поєднанні з різкою відмовою Путіна від пропозиції президента Зеленського розпочати мирні переговори, це чітко засвідчує: Кремль не відступив від своїх цілей ані на сантиметр. Так само він не продемонстрував ні найменшої готовності до поступок.

Амбіції Путіна виходять далеко за межі окупації частин України. Він неодноразово давав зрозуміти, що прагне змінити архітектуру європейської безпеки, послабити НАТО та Європейський Союз і відновити російську сферу впливу в Центральній та Східній Європі. Повномасштабне вторгнення в Україну було задумане як перший етап значно масштабнішого плану розширення впливу Росії в Європі.

Проте Кремль припустився фундаментального прорахунку. Україна не просто утримує лінію фронту – вона позбавила Росію вирішальних перемог і розвинула військові спроможності та набула практичного досвіду, які тепер зміцнюють безпеку всього європейського континенту.

Що важливо, Україна стала для Європи безцінним джерелом практичних знань, демонструючи, як будувати стійкість, захищати критичну інфраструктуру, протидіяти гібридним загрозам і швидко адаптуватися під тривалим військовим тиском.

Для європейських партнерів Україна – унікальна можливість вчитися, зміцнювати власну оборону та модернізувати підходи Європи до безпеки. Це зростаюче стратегічне значення відображено в рішенні ЄС відкрити з Україною перший і шостий переговорні кластери на шляху до вступу. Не дивно, що зближення між Україною та європейською спільнотою викликає роздратування в Москві – звідси й тривалі ракетні обстріли України.

Ключове питання, яке лунає в європейських столицях, – коли і за яких умов Європі варто взаємодіяти з Росією. Однозначно зрозуміло одне: Москва переглядатиме свій курс лише тоді, коли усвідомить, що перемога недосяжна і час більше не на її боці. Очікувати змістовних змін у поведінці до цього моменту – марна справа.

Тому Європа має посилити тиск на Росію, водночас нарощуючи підтримку України, аби Москва не змогла здобути за столом переговорів те, чого не досягла на полі бою. Це вимагає ухвалення жорсткіших пакетів санкцій ЄС і перетворення агресії на максимально витратну та незручну справу для росіян.

Росію потрібно поставити в становище повної ізоляції. Європа має залишатися єдиною та непохитною, доки сама Росія не продемонструє справжню готовність до змістовних переговорів.

Водночас Європі варто визначити власні стратегічні цілі задля убезпечення свого майбутнього. Щоб не зіграти на руку Росії, зусилля для досягнення справедливого й тривалого миру мають керуватися такими принципами:

• Невизнання кордонів, змінених силою – Європа не може погодитися на жодну поступку, яка підриває суверенітет України чи її міжнародно визнані кордони. Будь-яка винагорода за агресію заохотить майбутні порушення та підірве основи міжнародного права.
• Повна інтеграція України в Європу – тривалий мир вимагає повної політичної, економічної та безпекової інтеграції України в європейський простір. Це включає надійні взаємні гарантії безпеки та швидкий прогрес у вступі до ЄС через відкриття всіх переговорних розділів. Безпека України невіддільна від безпеки Європи.
• Відповідальність за агресію та воєнні злочини – жодна мирна угода не може легітимізувати порушення міжнародного права чи перешкоджати правосуддю. Тривалий мир не може ґрунтуватися на безкарності. Такі механізми, як спеціальний трибунал щодо злочину агресії, повинні швидко просуватися вперед і отримати широку міжнародну підтримку.
• Політика довгострокового стримування – навіть після завершення війни Росія залишатиметься довгостроковою стратегічною загрозою. Повоєнна архітектура безпеки Європи повинна включати надійні заходи стримування впливу, щоб запобігти новій агресії.
• Умовні майбутні відносини з Росією – будь-яка нормалізація відносин можлива лише за умови, що Москва продемонструє справжню повагу до міжнародного права, виконає свої зобов’язання, візьме на себе відповідальність і відновить довіру через конкретні дії, а не риторику.

Переговори, якщо і коли вони відбудуться, визначатимуть архітектуру безпеки Європи на десятиліття вперед. Тому Європа повинна виходити на ці переговори з позиції сили, єдності та стратегічної ясності. Лише тоді Європа зможе забезпечити надійну й довговічну систему безпеки на майбутнє.