Ваш колега, хтось з родини або друзі можуть жити, здавалося б, звичним життям. Сміятися над жартами, обговорювати робочі задачі й навіть ходити на вечірки. Тим часом за маскою "гарного настрою" і враженням, що "все добре", може ховатися депресія. Як її розпізнати та як діяти – у колонці психологині Ольги Ярхо для РБК-Україна.
Цієї весни на корпоративному тренінгу з емоційного вигорання одна учасниця підняла руку і запитала: "А що, якщо я не відчуваю вигорання, не відчуваю втоми, взагалі нічого не відчуваю – просто роблю все, що треба, і усміхаюся? Це нормально?". Зал завмер. Половина присутніх впізнали себе в цьому питанні.
Знаєте, що мене найбільше вразило? Не саме питання, а реакція аудиторії. Люди почали перешіптуватися, кивати, а одна жінка просто заплакала.
Виявилося, більшість із них роками живуть з відчуттям, що грають роль самих себе – успішних, щасливих, таких, що все встигають. І ніхто не знав, що це має назву – високофункціональна депресія. І що це один з найнебезпечніших видів депресії, бо його майже ніхто не помічає, поки не стається непоправне.
Статистика шокує: близько 70% людей, які вчиняють суїцид, не мали очевидних ознак депресії. Навпаки – вони часто були душею компанії, надійною опорою для інших, прикладом успіху. "Ніхто не очікував", "вона була такою сильною", "він завжди всіх підтримував" – ці фрази повторюються в кожній такій історії.
Чому так відбувається? Бо високофункціональна депресія – це майстерна мімікрія під нормальність. Людина не лежить цілими днями в ліжку, не плаче на людях, не скаржиться. Вона встає о 6 ранку на пробіжку, проводить бездоганні презентації, отримує підвищення, виховує дітей, подорожує. І тільки вночі, коли всі сплять, сидить на кухні і думає: "Я більше не можу. Але мушу. Бо всі на мене розраховують".
Найпідступніше в цьому стані те, що людина часто сама не усвідомлює глибини проблеми. Вона думає: "Це просто втома", "Треба взяти себе в руки", "Всі живуть, і я проживу". А насправді її психіка вже давно працює на межі, підтримуючи ілюзію нормальності ціною колосальних внутрішніх ресурсів. І одного дня ці ресурси просто закінчуються. Без попередження. Без можливості щось змінити.
Моя колега-психіатр якось сказала: "Знаєш, що найстрашніше? Коли приходять близькі таких пацієнтів і кажуть: "Ми нічого не помітили. Вчора ще жартував, планував відпустку, а сьогодні... І я не можу їм пояснити, що людина може роками нести цей тягар усмішки, поки одного ранку просто не зможе встати і надіти маску ще раз".
Щоб зрозуміти, як розвивається високофункціональна депресія, уявіть таку ситуацію. Ви поранили руку, але не можете дозволити собі хворіти – треба працювати, дбати про сім'ю, "триматися".
Ви приймаєте знеболювальне і продовжуєте все робити цією рукою. Біль притупляється, ви функціонуєте. Але рана не гоїться – навпаки, стає глибшою. І от одного дня знеболювальне перестає діяти. Але до цього моменту рука вже настільки пошкоджена, що може просто відмовити.
З психікою відбувається те саме. Спочатку ви просто ігноруєте неприємні емоції – "ніколи на це зважати". Потім навчаєтеся їх придушувати – "треба бути сильним". Далі включається механізм дисоціації – ви ніби відокремлюєтеся від власних почуттів, спостерігаєте за собою збоку. І врешті настає повна емоційна анестезія – ви взагалі перестаєте щось відчувати. Ні болю, ні радості. Тільки порожнечу і втому.
На нейробіологічному рівні це виглядає так: система винагороди мозку, яка відповідає за відчуття задоволення та мотивацію, поступово виснажується. Дофамінові рецептори стають менш чутливими. Серотонін не виробляється в достатній кількості. Префронтальна кора, відповідальна за емоційну регуляцію, працює на межі перевантаження. Але все це відбувається поступово, непомітно, під маскою нормального життя.
Як розпізнати високофункціональну депресію в собі чи близьких? Не шукайте очевидних ознак типу сліз чи апатії. Дивіться глибше.
Перша ознака – феномен "відкладеного краху". Людина ідеально тримається на роботі, в соціальних ситуаціях, на публіці. Але варто залишитися наодинці – і вона буквально «вимикається». Годинами лежить, дивлячись в стелю. Сидить в машині на парковці, не маючи сил навіть поїхати додому. Ридає в душі, щоб ніхто не чув. Це не просто втома – це організм, який більше не може підтримувати виставу.
Друга ознака – компульсивна зайнятість. Кожна хвилина має бути заповнена справами, бо в тиші власних думок стає нестерпно. П'ять проєктів одночасно, волонтерство після роботи, спортзал о 6 ранку – не тому, що хочеться, а тому, що зупинка означає зустріч з порожнечею всередині. Парадокс: чим гірше людині, тим більше вона робить. Це як біг від самого себе – виснажливий і безглуздий, але зупинитися страшно.
Третя, особливо тривожна ознака – раптові "проблиски правди". Людина, яка завжди позитивна і усміхнена, раптом каже щось на кшталт: "Знаєте, іноді думаю, навіщо все це", "Часом здається, всім було б легше без мене", "Я так втомилася вдавати, що все добре". Це не маніпуляція і не спроба привернути увагу.
Це момент, коли маска на секунду спадає, і видно справжній стан. Якщо ви почули таке від близької людини – не ігноруйте. Це може бути єдиний крик про допомогу, який вона дозволить собі.
Я пропоную вам не стандартний тест "10 ознак депресії", а глибші питання для чесної розмови з собою. Відповідайте не те, що "правильно", а те, що є насправді.
Коли востаннє ви плакали не через конкретну подію, а просто від накопиченого? Якщо не пам'ятаєте або "я взагалі не плачу" – це проблема. Здорова психіка потребує емоційної розрядки, і сльози – один зі способів. Якщо ви роками не плачете, емоції не зникають – вони накопичуються всередині, отруюючи вас.
Що ви відчуваєте при думці про вільний день без планів? Якщо паніку ("що я буду з собою робити?") або тривогу ("я марную час") – активність стала вашим способом втечі від себе. Здорова людина відчуває радість від можливості відпочити.
Опишіть момент справжньої радості за останній місяць. Не досягнення, не успіх – просто момент, коли вам було добре. Якщо не можете згадати або згадується щось вимушене (свято, яке "треба було" відзначити) – ваша система задоволення вже серйозно пошкоджена.
Як часто ви думаєте: "Я маю бути вдячним за те, що маю, чому ж мені так погано?". Ця думка – класичний маркер високофункціональної депресії. Ви раціонально розумієте, що у вас "все добре", але емоційно відчуваєте порожнечу. Це не невдячність – це хвороба, і її не вилікувати силою волі.
Якщо ви впізнали себе, перше і найважливіше – не намагайтеся «взяти себе в руки» чи «просто перетерпіти». Це не спрацює. Високофункціональна депресія потребує професійного лікування, але є речі, які можна почати робити вже зараз.
Знайдіть одну людину, якій можна сказати правду. Не обов'язково все одразу, почніть з малого: "Знаєш, я втомився вдавати, що все добре". Просто проговорити це вголос – вже величезний крок. Часто люди бояться, що їх засудять або не зрозуміють. Але практика показує, коли ви відкриваєтеся, часто чуєте у відповідь: "Я теж".
Введіть правило "непродуктивної години". Щодня одна година, коли ви нічого не досягаєте, не розвиваєтеся, не вдосконалюєтеся. Просто існуєте. Сидите на балконі, дивитеся на дерева, гладите кота. Спочатку це буде пекло – ваш мозок кричатиме, що ви марнуєте час. Але поступово в цій тиші почне відновлюватися здатність просто бути.
Почніть вести "чесний щоденник". Не список досягнень, а опис справжнього стану. "Сьогодні знову вдавала на роботі, що все супер. Насправді ледве дотягнула до вечора". Це допомагає побачити розрив між маскою і реальністю, а усвідомлення проблеми – перший крок до її вирішення.
Найважливіше – зверніться до психотерапевта, а ще краще – до психіатра. Я знаю, для успішної людини це складно. "Я маю сам справлятися", "Це ознака слабкості", "Що про мене подумають". Але депресія – це не слабкість характеру, це медичний стан. Ви ж не соромитеся йти до стоматолога з зубним болем? Депресія – такий самий біль, тільки емоційний.
Та жінка з тренінгу прийшла на терапію через місяць після нашої зустрічі. Їй 38 років, вона фінансова директорка, мати двох дітей. "Я прийшла, бо боюся, що одного дня просто не зможу встати і надіти маску. І не знаю, що тоді робити".
Ми працюємо вже кілька місяців. Це складний шлях. Спочатку вона опиралася самій ідеї, що в неї депресія: "Але я ж функціоную!". Потім був етап гніву: "Чому я? Я все роблю правильно!". Далі – горе від усвідомлення, скільки років прожито на автопілоті.
Вона почала приймати антидепресанти – це було найважче рішення для людини, яка звикла "справлятися сама". Поступово вчилася говорити "ні" без почуття провини. Дозволила собі недосконалість – здати проект на 80%, а не на 120%. Вперше за п'ять років поїхала у відпустку без ноутбука.
Найбільший прорив стався, коли вона змогла заплакати на сесії. Не стримані сльози, які швидко витирають, а справжнє ридання людини, яка роками тримала все в собі. "Я навіть не знала, що там стільки болю", – сказала вона потім.
Зараз вона все ще успішна, все ще працює на тій самій посаді. Але все кардинально змінилося. Вона більше не грає роль ідеальної себе. Може сказати колегам: "Сьогодні важкий день, давайте перенесемо нараду". Може прийти додому і просто лягти на диван, не відчуваючи провини. Може засміятися – не ввічливо, а щиро, від душі.
"Знаєте, що найдивніше? – сказала вона нещодавно. – Коли я перестала вдавати супержінку, всім навколо стало легше. Чоловік сказав, що нарешті відчуває, що я жива людина, а не робот. Діти стали більше ділитися, бо бачать, що мама теж може бути втомленою чи сумною. Навіть на роботі атмосфера змінилася – команда стала відкритішою".
Високофункціональна депресія – це не суперздібність і не ознака сили. Це спроба психіки вижити ціною відмови від справжнього життя. Але вижити – це не жити. І кожен заслуговує на більше, ніж просто високофункціональне існування.
Якщо ви впізнали себе – не чекайте, поки маска трісне остаточно. Ваша успішність не применшує вашого страждання. Ваша усмішка не робить біль менш реальним. І той факт, що ви "справляєтеся", не означає, що вам не потрібна допомога.
Зніміть маску. Хоча б перед собою. Це перший крок до того, щоб знову стати живим.