"Удача на нашій стороні": ветеран Артем Грот про спорт, M13 і пошук себе після війни

Після турніру M13 FIGHTS на баржі посеред Дніпра він розповів РБК-Україна, навіщо військовим такі змагання і як спорт може допомогти ветеранам після фронту.

Замість того, щоб чекати державних рішень, ветеран ССО Артем Грот створив власний шлях адаптації військових – через спорт, ринг і братерство. Його проєкт M13 FIGHTS вже переріс із приватного залу в масштабний ветеранський рух, що повертає бійців до цивільного життя.

5 вересня в Києві пройшов шостий турнір ліги. Цього разу близько десяти поєдинків у різних дисциплінах відбулися прямо на баржі посеред Дніпра. Для учасників ринг став не просто майданчиком для змагань, а способом зберегти зв'язок із побратимами.

Після турніру ми поспілкувалися з Артемом у його гаражі – одному з осередків M13. В інтерв’ю РБК-Україна він розповів про роль спорту в реабілітації після фронту, важливість відчуття команди для звільнених у запас та формування нової ветеранської культури. Також Грот поділився планами щодо трансформації M13 із бійцівського проєкту у всеукраїнську спільноту.

– Вітаю вас і дякую, що погодилися на інтерв’ю. 5 вересня відбувся черговий турнір M13 FIGHTS. Для вас це вже шостий турнір, тож, мабуть, є з чим порівнювати. Як вам?

– Я відпочив вже, мені все сподобалось. Ми зробили більше, ніж я чекав.

– Чому?

– Складні обставини через обстріли, заборони і так далі. Я думав, що все буде більш обмежено, ніж нам вдалося. Але через аналітику, перемовини, заморозку і перемир'я ми вгадали з датою. Тому все сталося так, як сталося.

– Воно реально ідеально зайшло. В Києві якраз у ці дні не було обстрілів.

– Без тривог, все спокійно, з ідеальною погодою. Удача на нашій стороні завжди.

– А чому баржа? Минулого разу це був Хмельницький, був театр. Всі офігіли від того, що була сцена театру, це так символічно. А цього разу ви далі просунулись у символізмі: це була баржа, пришвартована біля річпорту. Чому?

– Ми завжди експериментуємо з форматами. У нас кожен турнір – це особливе місце. Ідея з баржею виникла в мене декілька місяців тому. Я просто гуляв по парку, і зі Скляного мосту був шикарний вид на Дніпро. Якраз баржа з піском пропливала по Дніпру. Я задався питанням, чия вона і чому б не провести бої саме на ній. Це виявилася баржа Юри Бродського. Ми звернулися до нього, попросили її, і так усе сталося.

Я хотів зробити найепатажніший і найунікальніший формат, якого Україна не бачила. Думаю, до повномасштабної війни теж такого не було, щоб спортивна подія проходила на воді.

Мене дуже захоплює історія з водою, я думаю, що це не остання подія, яку ми будемо робити на воді. В цілому мені аналогія з піратством подобається. Ви бачили, що дуже багато хлопців з ампутаціями – ми як пірати XXI століття. Мені ця ідея подобається, я буду її далі розвивати.

– А баржа реально називалася "Чорна перлина"?

– "Перленера". Я спілкувався з Юрою, про якого казав. Ця баржа була куплена в Молдові, це її назва – "Перленера". Ми просто обіграли її у свій формат, поєднали свої логотипи з "Чорною перлиною".

Фото: Артем Грот (M13 FIGHTS)

– Якщо загалом говорити про турніри, в них беруть участь військові і ветерани, які брали участь у війні. На ваш погляд, у нашому контексті навіщо проводити такі турніри?

– Це розлоге питання – навіщо. Залежно від того, для якої аудиторії ми даємо відповідь, вона буде змінюватися.

Якщо ми кажемо всередині війська, для військових – можу навести приклад. Остання наша публічно-медійна втрата – це хлопець із позивним "Сьорфер", якого днями ховали. Ми не були особисто знайомі, але після його смерті багато хто постив його сторінку в Instagram. Я перейшов і побачив, що він підписаний на мене. Поліз у повідомлення і побачив, що цей воїн був у нас на турнірах до цього. Він писав мені великий респект за те, що побачив, це його надихало.

На турнірі людина знаходиться в колі однодумців. Ви були вчора і бачили: зріз дуже елітарних військових, багато спецпідрозділів, хлопці, які дуже вмотивовані і мотивують інших.

Якщо повертатися до загиблого воїна – це людина-лідер, яка мотивує інших. Тут відбувається консолідація таких лідерів думок, які пропагують у війську спорт. Це поєднання військової людини і людини, яка прагне до розвитку. Ми маємо бути дуже сильними, щоб вистояти проти ворога, бо війна буде ще багато часу. Це відповідь для військових.

Якщо кажемо про суспільство загалом – це наше позиціонування. Одна з моїх задач як лідера руху – ми посилаємо ідеологічні меседжі в суспільство щодо позиціонування ветеранів.

Я виступаю з позиції сили. Я не потребуючий із простягнутою рукою, а хочу позиціонувати наш епатаж і силу, щоб люди самі зверталися і питали, чим допомогти і як бути поруч із нами. І цю допомогу ми акумулюємо на проблеми з фінансуванням, протезуванням, реабілітацією.

M13 FIGHTS – це не один проєкт, який за мною стоїть, це наймедійніший із них. Але є багато проєктів із реабілітації, шаховий клуб, майстерня, ще щось, чим ветерани займаються. Чим епатажнішим ми робимо це для суспільства, тим краще працюють інші наші ветеранські проєкти.

Вони потрібні для привернення уваги до нас і до наших потреб, того, як ми хочемо проводити наш час. Якби я не бачив позитивного відгуку від військових, я б не продовжував це робити. Але кожного разу після проведення я отримую сотні приватних повідомлень, багато людей підходять і дякують за це військове свято. Ми ж не можемо зібратися просто попити пива.

– Чому?

– Ну можемо, але в нашому середовищі це не прийнято. Якщо відпочинок, то він виглядає так – спортивні спаринги.

– А я чула, що коли у Хмельницькому був турнір, наша колега питала учасників після поєдинку, як їм. Вони розпарені кажуть: "Я так багато викинув тестостерону, мені зараз так круто". Тобто це ще й чинник для військового, щоб викинути трохи накопиченої агресії?

– Так, сто відсотків, це викид адреналіну та тестостерону. Це правильний спосіб його виплеснути серед своїх. Є така логічна послідовність: військовий, який отримує бойовий досвід, поранення, втрати своїх друзів, – після цього складно спарингувати чи виступати проти людини, яка через це не проходила. Тому ліга закрита і обмежена тільки тими, хто у війську. Йому максимально комфортно битися проти рівного собі й отримувати програш від рівного, а не від цивільної людини.

Ми бачимо, що кулачні бої проводять не тільки у нас. Я бачу, коли військовий хлопець виступає проти цивільного спортсмена і програє йому. Той під час війни тренувався в спортзалі, а інший – не вилазив з окопа, то це дивно. Цивільному підіймають руку, а військовий програє. У нас усе рівно і чесно: ми всі військові, проходимо цей шлях і рухаємося далі.

Військо – це зріз суспільства, тестостеронове угруповання. Зрозуміло, що між людьми бувають особисті конфлікти, бо ми живі люди і маємо емоції, це викид. Я закликаю і мотивую: якщо є конфлікти, їх краще вирішувати на баржі в центрі міста, зробити з цього шоу, побитися, обнятися і розійтися, ніж на швидкості стріляти один одному по ногах, як це було не так давно. І це лише ті конфлікти, які стають медійними, а є купа тих, що не доходять до медіа. Але вони присутні.

– Тобто ви наші правоохоронні органи також кличете на баржу?

– Звісно, і військових у цілому. Буває, що й військові один одному по ногах стріляють, це реально є. Але я вважаю, що ми маємо направляти зброю тільки в сторону ворога. Якщо між своїми конфлікт вийшов за рамки слів – вирішуйте це на голих кулаках у нас у лізі чи один на один у підрозділах, але без зброї.

– Якщо повертатися до баржі… Наскільки складною була організація цього всього? Мені здається, враховуючи контекст, це фактично нереально.

– Це неможливо оформити й організувати, але я просто вірив у нашу удачу і в силу мислення, програмування. Я дуже цього хотів у такому форматі і підгадав час із перемовинами великої політики. Першу дату нам перенесли: ми планували на 8.08, але за тиждень стався резонансний обстріл виставки дронів, де загинуло багато військових. Через це ми перенесли подію на невизначену дату і чекали вікно перемовин, щоб всунутися туди.

– Тобто ви знали, що Віткофф із Кушнером будуть у нас?

– В принципі, це всі знали.

– Але почали організовувати це раніше. Це у вас якісь зв’язки є?

– Трішки є.

– Я так розумію, ви ще збираєтеся якісь рекорди ставити на цій баржі? Тобто ця ідея з баржею…

– Вода – це наша піратська тема. Можу через ваше інтерв’ю анонсувати: я думаю, що найближчим часом, знову ж таки відштовхуючись від геополітичних процесів, я хочу поставити рекорд Гіннеса. Бачив в інтернеті, як сто людей тягнули схожу баржу в Дубаї у 2018 році. Думаю, ми зможемо це повторити чи перевершити у ветеранському колі – протягнути її по Дніпру.

– А це можливо взагалі? Скільки треба людей, щоб цю здоровенну баржу тягнути?

– У 100 людей це можливо, вони будуть плисти у зв’язці. Ми тиждень тому в Буковелі проводили захід: 15 людей із різними ампутаціями тягнули в зчепці дві надувні гумові лодки з дітьми, які мають онкологічні захворювання та різні травми. Ми тягнули їх в озері, і там були сили із запасом.

Ми загорілися цією ідеєю, почали вивчати цей підхід і знайшли 100 людей і тягнули цю баржу у зв’язці. Розуміємо, що це можливо. Будемо старатися зібрати сильних плавців і поставити рекорд.

– А де ми зараз знаходимося?

– В нашому серці – в M13 Workshop. Тут у нас одночасно майстерня, спортзал, клабхаус нашого клубу, кав’ярня і бургерна поруч. Все в одному місці.

Фото: бій на ринзі (M13 FIGHTS)

– Мені здається, такий гараж – це мрія 95% чоловіків, які зараз це дивляться.

– Це наш гараж, це наша майстерня, серце нашого мотоклубу. Ви маєте розуміти, що всі проєкти, які ми проводимо, – бої, запливи тощо – робить наш мотоклуб.

– Розкажіть трошки детальніше про "Меморію".

– "Меморію" ми започаткували у 23-му році. Це військовий мотоклуб, Military Motoclub (MMC). Назва на честь наших загиблих товаришів. Президентом цього клубу посмертно ми обрали Олексія Скоблю з позивним "Тур". Він білорус, як і я, отримав Героя України посмертно. Всі наші проєкти називаються "М13", тому що Олексій загинув у Мощуні 13 березня (англійською March). Від цього пішла назва.

Ми створили цей клуб у декілька осіб на базі ветеранів Сил спеціальних операцій. А потім із розвитком, з актуалізацією до нас долучалися інші хлопці, і зараз у нашому мотоклубі є ветерани та чинні військові з усіх Сил оборони України.

– А що таке взагалі мотоклуб? Ви збираєтеся разом, влаштовуєте заходи, каву п’єте?

– Кожен мотоклуб у світі по-різному шукає свій шлях. Коли ми організовувалися, у мене був вибір напрямку. Ми обрали мілітарі: ми військові, нас не цікавлять кримінальні поняття.

Хлопці з цим заграють, хтось хоче бути бандитом і т. д. – це смішно. У них реально є на жилетках, розповідають про тюрму та ходки. Ця штука, вона існувала весь час. Зараз через велику кількість ветеранів ми спостерігаємо зростання мотокультури та трансформацію мотоклубів і мотосвіту в Україні. Ветерани так чи інакше йтимуть у мотоклуби, і це середовище розвиватиметься.

Ми розуміємо, що ми по-іншому жили і шукали пригод на війні, то в мотоклубі ми теж проводимо час некласично. Мотофестивалі, зльоти та п’янки нас не цікавлять. Нас цікавить популяризація наших цінностей: спорту, сили, агресивного позиціонування. Це йде від нашого мотоклубу.

– Ви зачепили важливу тему. Військових у нас багато, вони повертаються в цивільне життя, і важливо зберегти рамку, щоб військовий не пішов у тінь. Як ваш мотоклуб і рух "М13" можуть допомогти військовому залишатися в світлі, робити те, що йому хочеться, та дотримуватися цінностей?

– Ми можемо допомогти, якщо маємо наявний ресурс, щоб цю допомогу сіяти. Ми намагаємося привернути до себе увагу, робити якісний продукт, щоб концентрувати допомогу навколо себе і розподіляти її через військових ветеранів, які долучаються до нашого руху. Заохочуємо їх до спорту і розвитку, щоб вони не шукали себе в криміналі, алкоголі чи наркотиках. Це великий виклик.

Я не думаю, що дуже багато людей піде в кримінал, більшість буде сидіти вдома і нічого не робити. Ця національна втома, вона буде. Тобто у будь-якої повномасштабної війни, будь-якого великого військового конфлікту йде ефект накопичення.

Накопичувальна втома, деморалізація та демотивація матимуть наслідки, від цього страждатиме так званий національний імунітет. Це як наш організм: якщо ми робимо велику дію, потім, коли ми її проводимо, ми починаємо хворіти, у нас падає імунітет. І так само це стосується нації в цілому. Коли вона переживає великі потрясіння й події – нас очікує така національна хвороба, ми будемо всі хворіти. Ми будемо хворіти фізично, ментально. У нас не буде мотивації просто робити якісь дії.

Ліки від цього – спорт. Заохочення до національного спорту – це вихід. Західні країни так боролися з наркоманією та алкоголізмом через національні програми, національний спорт. Але у нас через велику кількість ветеранів спорт має бути з мілітарі-ухилом. Ми самі шукаємо і експериментуємо, що військовим заходить і як правильно привернути увагу до спорту.

– Мені здається, що є такий важливий фактор, що подібні ініціативи – це можливість для військових відчути приналежність до руху і мати сенс. На фронті сенс один – вижити і вбити ворога. У цивільному житті опора втрачається. Чи бачили ви приклади, коли людина приходила загублена, а потім знаходила цей сенс?

– Це питання визнання. Треба розуміти, що коли людина йде на війну, вона йде на всі ці випробування не заради грошового забезпечення, а за ідею та власні ідеали. У відповідь вона має отримувати суспільне визнання.

Якщо людина розуміє, що може побитися на баржі в найепатажнішому турнірі – вона може це зробити, бо пішла у військо. Якщо це титульний бій – вона має бути топовим спортсменом і багато тренуватися.

Візьмемо чемпіона вчорашнього турніру із золотим автоматом Калашникова – Лавруху. Це військовий, який просидів два з половиною роки в полоні, вийшов із нього, повернувся до війська, продовжує максимально круто тренуватися. І ви бачите його результати, як він бився, як він переміг іншого військового.

Скільки має бути складових, щоб він мав змогу вийти, взяти участь і перемогти! Тобто от його приклад, його сенс, який він проштовхує. З рингу він сказав, що хоче виступати, аби привертати увагу до звільнення полонених. Це його особистий сенс, і він правий, що просуває це.

Це його особистий сенс, який він несе, він у цьому правий. Тобто він має проштовхувати свою ідею, що його чіпляє особисто. Але загальна ідея, звісно, – це мілітарний спорт. От наявний приклад. Я впевнений, що це несе багато мотивації, поштовху для інших тренуватися, бути кращим.

– Презентація дуже крута, люди хочуть до вас у клуб. З такими мужиками, з брендингом. До вас приходиш, шкіряні дивани, чоловіки курять сигари – це виглядає стильно.

– Я в армії вперше почув це у 2017 році від "зелених беретів" зі Штатів, які проводили навчання для ССО, і вони казали таке правило: "Якщо не знаєш, що робити – виглядай красиво".

Тому стиль і правильне оформлення мають бути максимально якісними. Я приділяю цьому багато уваги, бо я впевнений, що коли все зроблено стильно, з правильною геральдикою та деталями – це цінують. Цьому треба приділяти час, це стосується і мотоциклів, і одягу. Це важливо.

Фото: переможець бою (M13 FIGHTS)

– Якщо говорити про військових з ампутаціями, які приходять до вас. Наскільки складно інтегрувати їх у турніри? Чи можна через вас потрапити на якісну реабілітацію?

– Ми можемо направити на реабілітацію через спорт. Коли рана затягнулася, ти ходиш на протезі й рухаєшся вперед – ми направляємо на спортивні ініціативи, які з нами співпрацюють, а їх багато: бразильське джиу-джитсу, плавання, бугуртний спорт (битви в обладунках). І вони проводять тренування у нас. Ще бокс. Наш партнер Ігор Потоцький із "Pototskyi Fight Club" – чинний військовий, він розвиває цей напрямок. Через нас людина може це отримати.

У нас постійно виступають хлопці з ампутаціями, зокрема високими. Складніше знайти їм суперника, бо не так багато людей з ампутаціями тренуються. Загалом не так багато людей з ампутаціями тренуються. Оце є проблемою. В принципі, якщо ми говоримо про військових, тренуються небагато. Це до 10% людей, які реально пахають, працюють. І так само, якщо ми кажемо про хлопців з ампутаціями, то їх теж небагато, хто активно тренується.

Якщо ми беремо спортивні ініціативи, я розумію, що хлопцям прикольно казати про те, що вони там популяризують спорт, піднімають мотивацію іншим, але якщо відслідкувати, хто в цих спортивних ініціативах бере участь і тренується всіма видами спорту, це одні й ті самі люди. Плавають, борються, боксують і так далі. Це навскидку тисяча осіб. А з ампутаціями, я думаю, що під 100 тисяч. Ампутації, різні там важкі травми, кріслоколісні, вади зору, тобто це реально під 100 тисяч. 50–100 тисяч.

Але реально більшість сидить вдома і не може вийти тренуватися. Хоча умови є. Дуже багато спортивних ініціатив, не тільки навколо нас, а взагалі в цілому по країні, вони є. Але бачиш психологію за певний час, тому що в мене ампутація вже 7 років і активно спортивні ініціативи я просуваю 3 роки, і от я бачу, що не в умовах питання самого тренування чи залу, це не про те.

Найважливіше – це середовище, як воно побудовано всередині, які люди навколо оточують, от це потрібно створювати, і ми приділяємо цьому багато часу. І уваги багато, щоб людині було максимально комфортно в колі своїх.

– Наскільки, ви самі думаєте, скільки в нас військових, особливо з ампутаціями або і без, які вже стали ветеранами, скільки їх виїжджає за кордон і чому вони там залишаються?

– Та я навіть не думаю, що вони там масово виїжджають. Мені здається, ні. Мені здається, що вони не виїжджають. Ветерани, особливо з пораненнями і так далі, не будуть виїжджати. І це єдине середовище, де вони можуть реалізуватися, звісно, в країні, за яку вони воюють.

Проблема в тому, що не всі можуть реалізуватися, але тут проблема з двох сторін. В принципі, самого військового, тому що він може бути не дуже активний. Але це можна пояснити. Психологічна втома – це наслідки довгої повномасштабної війни, психотип, травма, яку він отримав психологічну, фізичну.

І, з іншого боку, це в цілому відгук суспільства. Тобто йому потрібно продавати таке шоу. Я ж розумію, що приклад із баржею – я продаю видовище для суспільства, щоб повернути увагу.

– Але це робиться для військових. Поки ми спілкуємося, виникає внутрішнє питання: це все для них чи це все для нас? І я розумію, що це все для них, в першу чергу, для інтеграції їх. Воно пов’язане одне з одним, але, в першу чергу, це для того, щоб самі військові себе почували краще.

– Якщо ми кажемо для суспільства загалом, це для них, щоб привернути увагу, актуалізацію, підвищити там свою планку і розуміння, що це військовий, це рівень. Якщо захід військовий, мілітарі роблять – вони круті. А для військового, звісно, що це для нього максимально його умови, його середовище, де він може себе почувати серед своїх.

– У мене є приклад військового, який був на "Азовсталі", потім побував у полоні, як і всі ті, хто там лишилися, а потім повернувся через 8 місяців, і коли ми його питали про реабілітацію, психолога, він почав казати, що ні, мені це все не треба, мені так нормально, все добре.

У нього явний ПТСР, який у більшості, який є абсолютно у всіх, хто бував у полоні, але тим не менше. Це така маскулінна історія про те, що я чоловік, перед ким мені виговорюватись.

От ви коли зустрічаєтеся з таким, чи ви пропагуєте ідею того, що ні, чувак, давай ти трошки реабілітуйся, давай ми тобі якось допоможемо, може, походи до терапевта, або давай я тебе вислухаю, якось так. Аніж – ні, ти мужик, сльози – це погано, говорити – це погано, іди краще побий грушу, тобі стане легше.

– Я думаю, що військо – це зріз суспільства, і суспільство різне, і військові різні, і у кожного різний запит базовий, і різний підхід на запит, і різна травма. Я не можу казати за колишніх полонених, тому що я не переживав цей досвід.

Якщо казати, хоч якось можна порівняти за людей із травмами, з високими ампутаціями, наслідки війни у нас, які можуть бути. Полон, смерть, важкі травми, тобто я, переживаючи нескладну ампутацію, бо є там ампутації вищі, можу казати за них, що різний підхід і різні потреби. Я вам скажу так, що мені здається, що гроші і фінанси, коли людина отримує, це найкраща реабілітація, чесно.

Такий парадокс: військовий іде не за гроші на війну і не переслідує гроші, але якщо у нього трапляється біда, якщо він отримує реалізацію, гарне місце роботи, зайнятість, гарне забезпечення, у нього не буде проблеми ПТСР якогось і так далі. Може, вони і будуть, але вони будуть менші. Якщо у людини є травма, ампутація, ПТСР і так далі, і в нього немає коштів зводити дівчину в ресторан, поїсти, подарувати їй щось, подарувати їй новий айфон, витратити щось на себе, на родину, завезти дитину і витрачати кошти на дитину, то це буде проблема.

І тут є велика задача, як побудувати інфраструктуру, щоб мотивовані військові, які активні, які займаються спортом, мали фінансування на те, щоб гідно жити.

– Тобто реабілітація – це гроші, в першу чергу?

– Так.

Фото: учасники М13 (M13 FIGHTS)

– Це повністю правда, мені здається. Без грошей – а як? Завершуючи наш із вами бліц, яким ви бачите майбутнє свого руху? Ось ці акції, які ви робите, ось ті події, які ви робите – це якісь одноразові історії? Чи ви хочете їх масштабувати і зробити їх якимись національними або навіть міжнародними, співпрацювати з рухами, подібними в інших країнах?

– Я думаю, що це тільки початок. Тобто фантазія в мене і в нас у команді не обмежена. Ми будемо придумувати бої на дирижаблі, в повітрі. Все буде, тільки б ми знайшли просто змогу це відтворювати, робити поєднання із закордонними партнерами, ветеранськими спільнотами. І, звісно, це теж усе незабаром.

Я впевнений, що ми це зробимо. Ми тісно співпрацюємо і спілкуємося з мотоклубами, які теж є наслідками ветеранів і в Штатах, і в Європі. І ми будемо так чи інакше вивозити все це.

Але ветеранський наш рух – він найактуальніший в Україні. Тобто, якщо ми побачимо запит за кордоном, звісно, ми будемо це вивозити все і пропагувати там. Але, в першу чергу, нас цікавить усередині країни це робити, масштабуватися у форматі, масштабуватися в плані зв’язку і співпраці.

Так, як ви побачили, що з державою ми, умовно, це було на рівні просто погодження: ну там, дозвольте нам провести, а не разом із Міністерством молоді та спорту, Міністерством ветеранів ми разом там працюємо. Тобто я сподіваюся, що ми знайдемо спільну мову і будемо разом із державою це проводити. Тому що ми бачимо відгук від суспільства, військових, ветеранів, які беруть участь, що це така важлива подія для них, і їх потрібно проводити ще більше.

– Як військовому до вас потрапити?

– Написати просто в соцмережі, ми на все відповідаємо, всі наші там спортивні ініціативи.

– Потім якусь ініціацію, напевно, треба пройти там?

– Ви маєте на увазі в клуб, як потрапити? Дивіться, клуб – це така закрита штука. І в клуб набору… Якщо ми кажемо про мотоклуб, то ми самі виходимо на людину, яку ми хочемо, щоб вона до нас долучилася.

– О, елітарна історія.

– Тобто до нас у клуб неможливо написати. Ми самі вийдемо на людину, яка нам потрібна.

Якщо казати про реабілітацію, то, звісно, ми допоможемо військовому, ветерану, куди йому тренуватися, направити його, ми це зможемо зробити. Якщо ми кажемо про хлопців у жилетах, то жилет ми одягаємо на того, кого ми виберемо, а не хто нам напише якусь заявку.

У нас через це і написано в "Меморії", в Instagram, що набору в клуб немає, бо реально хлопці десятками, сотнями пишуть заявки нашому секретарю, але воно не так працює. Потрібно просто бути активним, розвиватися, бути у війську, ризикувати життям, тренуватися, бути крутим, і ми самі напишемо на тебе, вийдемо.