Що думає Путін про переговори, на які больові точки Росії може натиснути Трамп і що думають про кінець війни в кремлівській "верхівці" - розповів РБК-Україна політичний аналітик Іван Преображенський.
Економіка Росії перегріта через те, що вона перейшла на військові рейки. Її ВПК весь закредитований і перебуває на межі банкрутства. Самі банки в дуже складній ситуації. У Росії не вистачає робітників, як наслідок, спостерігається надмірне зростання зарплат і не тільки у військовому секторі, а в економіці загалом.
Газ перестав бути її головним експортним товаром, і "Газпром" також опинився на межі банкрутства. Тепер її головний експортний товар – це нафта. Але і з цінами на нафту у Росії зараз проблеми. Вона втратила Сирію і їй потрібно терміново обладнати нові бази, щоби зберегти свої африканські проекти, Москва намагається це робити в Лівії. Було б логічним, що з огляду на усі ці умови Путін мав би піти на угоду.
Але є інша, ірраціональна точка зору, адже якби Путін діяв раціонально, він би не напав на Україну і намагався б досягти своїх цілей іншими методами. У нього є надідея, заради якої він готовий жертвувати чим завгодно. У 2014 році, після анексії Криму, у Москві на стіні на Садовому кільці було намальовано величезний мурал із нібито підручником історії, де було написано "є цінності важливіші за фондовий ринок". Керуючись цим гаслом, кремлівська верхівка, власне, й ухвалює стратегічні рішення.
Путін бачить, що російська армія продовжує наступати, навіщо тоді, на його погляд, розпочинати переговори, якщо їм вдається – нехай повільно, з великими втратами – але наступати? Він сподівається, що йому вдасться сісти за стіл переговорів на більш успішних умовах. Він сподівається, що у Володимира Зеленського буде ускладнюватися внутрішньополітична ситуація в країні і намагається щосили цьому сприяти.
Зрештою, Путін просто терпіти не може самі переговори як такі. У 2022 році, напередодні повномасштабної війни проти України, Кремль показав частину засідання своєї так званої ради безпеки, де примушували верхівку російського правлячого класу підтримати цю агресію. І було чітко видно, як Путіна бісить, коли йому починають говорити про переговори із Заходом, щоб уникнути війни. Зараз у нього таке ж відчуття – що в нього є шанс перемогти, а його знову втягують у якісь переговори.
Усе це в комплексі заважає тому, щоб Путін вступив у переговори. Трамп намагався як мінімум на неофіційному рівні – через соратників, через ЗМІ – транслювати Путіну вельми вигідні, на думку багатьох аналітиків і коментаторів, умови для припинення цієї війни. Але не схоже, щоби Путін вирішив на них зараз погоджуватися.
У Трампа є важелі, щоби примусити Путіна до припинення війни або, як мінімум, до початку переговорів. У Росії дуже багато больових точок, на які США могли б тиснути і завдати досить серйозної шкоди. Перше – це те, що він обіцяє – обвал цін на нафту і, відповідно, позбавлення Росії значної частини експортних доходів. Друге – це ефективна взаємодія з європейськими союзниками та активізація допомоги Україні, зокрема військової. Третє – це створення якогось міжнародного консорціуму, який буде тиснути на Росію.
Трамп уже розмовляв із Сі Цзіньпіном і той, схоже, вже передав якісь меседжі Путіну. Відповідно, інші країни, які мають важелі впливу на Росію, спільно могли би зробити для Путіна значно менш комфортну зовнішньоекономічну ситуацію. До того ж Трамп може створювати для Росії зони нестабільності там, де в неї є інтереси – за тим же принципом, як це раніше робив сам Путін. Йдеться про Африку, Лівію, Сирію, Центральну Азію, Кавказ, Далекий Схід та Іран.
Тож у Трампа є аргументи, але не можна сказати, що це вирішальні аргументи. Вирішальний аргумент – це умовно: "якщо війна не припиниться, то США завдадуть повномасштабного удару будь-якими видами зброї по російській армії або по бункерах Путіна". Зрозуміло, що нічого подібного Трамп робити не збирається. Тому є серйозні аргументи для того, щоби примушувати Путіна, але немає жодного стовідсоткового аргументу для того, щоби Путін негайно сів за стіл переговорів.
Путіна явно підтискують, у нього є відчуття, що йому дедалі важче ухилятися від необхідності зустрітися з Трампом. Усе виглядає так, що він починає вигадувати додаткові відмовки: згадав історію 2014 року, як він стверджував, що українська влада нелегітимна, і тепер заявляє те ж про Зеленського. Притому що саме Путін менше року тому провів електоральну спецоперацію, призначивши сам себе президентом Росії, але жодних реальних виборів не проводив. І це саме він якраз є нелегітимним президентом країни. Але він висуває рівно протилежний аргумент і, до того ж, намагається спровокувати конфлікти всередині українського правлячого класу, розмірковуючи про те, з ким він готовий говорити, а з ким – не готовий. У реальності все це означає, що Путін не готовий до переговорів на тих умовах, які йому пропонуються.
Сам початок переговорів Путіна, по суті, ні до чого не зобов'язує. Він може отримати якісь бонуси і на поступки не йти. Наприклад, Путін може вимагати, щоб однією з умов для початку переговорів було виведення українських військ із Курської області або відновлення транзиту російського газу до Європи. Або, наприклад, скасування верхньої стелі цін на нафту. Або ж скасування інших санкційних заходів, причому, скоріше, навіть від 2014 року, які особливо заважають російському військово-промисловому комплексу дешево отримувати сучасні технології на кшталт процесорів, мікросхем тощо.
В оточенні Путіна є досить велика група людей, які йому це доводять і стимулюють до початку переговорів. Всередині президентської адміністрації, наприклад, це може бути Дмитро Козак, який є куратором так званого пострадянського напрямку. Він перебував у серйозній опалі після початку повномасштабної агресії, тому що відкрито її не підтримував. А зараз з урахуванням того, що відбувається в Молдові, до чого він напевно причетний, він знову опинився в обоймі. Міністр закордонних справ Лавров може бути також прихильником переговорів, щоб підвищити свій вплив. Це можуть бути і спецслужби, і російський великий бізнес, включно з Романом Абрамовичем, який, напевно, бере участь у новому переговорному процесі, Олегом Дерипаскою, Володимиром Потаніним та іншими мільярдерами, які потрапили під санкції.
За переговори може виступати й економічний блок російського уряду, наприклад, голова Центробанку Ельвіра Набіулліна, яка до останнього часу користувалася досить великим авторитетом у Путіна. Вона бачить загрози для російської банківської системи і публічно дає досить негативні прогнози. Це можуть також бути ті, хто курує російську промисловість – наприклад, колишній начальник Путіна по резидентурі в НДР, глава держкорпорації "Ростех" Сергій Чемезов. Можливо, прихильники переговорів є і в середовищі військових, які усвідомлюють, що армія найманців, яка потребує величезних витрат і виплат, довго в такій формі існувати не зможе.