"Ти сама цього хотіла". Чого бояться і про що мовчать жертви насильства російських військових

Як в Україні розслідують злочини сексуального насильства, скоєного російськими окупантами, з якими складнощами стикаються потерпілі і чому важливо говорити про такі злочини, - у матеріалі РБК-Україна.

Російські військові, окупувавши частину України, використовують усі доступні їм методи терору цивільного населення. Людей обкрадають, залякують, катують, намагаючись зламати волю до опору. Один із найтяжчих злочинів, які повсюдно вчиняють російські окупанти – сексуальне насильство.

На сьогоднішній день правоохоронці розслідують 178 випадків насильства, скоєних російськими солдатами. Вік потерпілих варіюється від 4 до 83 років. Окупанти не гребують нічим – ґвалтують у присутності сімей, загрожують убивством близьких, морять голодом. За підсумками сам факт насильства виходить за межі особливо тяжкого злочину проти окремої людини, набуваючи рис геноциду.

Злочин

8 березня російські військові окупували село Богданівка Чернігівської області. Наступного дня група загарбників зайшла у двір місцевого жителя Олексія Здоровця та застрелила їх алабая. Командир групи, який назвав себе Михайлом Романовим, спочатку став чіплятися до дружини Олексія, потім побачив камуфляжну куртку, розлютився і став стріляти поверх голови Здоровця. Того дня окупантам вдалося переконати, що камуфляж – це екіпірування для страйкболу, і Романов із військовими поїхав.

Увечері він повернувся з товаришем по службі, убив Здоровця і пішов шукати його дружину, яка ховалася в бойлерній із трирічним сином. Романов наказав жінці вилізти з укриття, а на запитання, де чоловік заявив, що його більше немає: "Він у тебе був нацистом, тому я його застрелив".

Військовий став погрожувати жінці, що вб'є її на очах у дитини, наказав роздягнутися і зґвалтував її. Потім це зробив його товариш по службі. Росіяни приходили до будинку до родини Здоровця ще кілька разів. В один із таких "візитів" окупанти були настільки п'яними, що заснули на стільцях, куди сіли відпочити. Жінка скористалася моментом та втекла. Про те, що з нею сталося, вона розповіла The Times та Amnesty International.

Незабаром стало очевидно, що це не поодинокий епізод – чим більше населених пунктів звільняли ЗСУ від загарбників, тим більше шокуючих історій дізнавалася українська та світова спільнота. Спочатку журналісти ще намагалися зв'язатися із сім'ями ідентифікованих ґвалтівників, закликати до відповіді їхніх батьків чи дружин. У квітні минулого року СБУ опублікувала чергове перехоплення розмови окупанта, у ньому дружина "дозволяє" своєму чоловікові ґвалтувати українських жінок. Запитання поступово вичерпали самі себе.

Водночас велика кількість прецедентів досить швидко вказала на проломи у системі розслідування сексуального насильства. Окрема спеціалізація щодо подібних типів злочинів почала формуватися ще у 2021 році, розповідає РБК-Україна прокурор із ведення справ сексуального насильства Офісу Генпрокурора Ірина Діденко.

Ірина Діденко (фото: Facebook-сторінка)

Нова система, яка почала працювати за принципами Стамбульської конвенції (Конвенція Ради Європи про запобігання та боротьбу з насильством щодо жінок та домашнім насильством – ред.), мала на увазі зовсім інші підходи до розслідування подібних кейсів. З початком повномасштабної війни стало очевидним, що зміни потрібні зараз і повсюдно – від верхівки до роботи на місцях.

"Система зрозуміла, що має проблему. Раніше вона навіть не розуміла. Саме ставлення (до насильства – ред.) – це проблема. Деяких людей викликали повістками. Деяких викликали на проведення судово-медичної експертизи. Це старий підхід, від якого необхідно було позбутися", – зазначила Діденко.

Розслідування

Після деокупації українських територій прокурори та слідчі почали їздити звільненими селами та спілкуватися з місцевими жителями. Завданням Діденко стала спроба дізнатись, наскільки насильство є масовим явищем.

"Нам надійшов сигнал – жінка повідомила, що вона зазнала насильства, ми приблизно зрозуміли, де знаходиться її будинок. І так вийшло, що я зайшла не в той будинок. На подвір'ї стояла інша жінка. Я її питаю, як у неї справи, вона починає плакати. Я питаю, чи було насильство, вона опускає очі. Це ознака того, що було", – розповіла прокурор.

На звільнених територіях люди не завжди хотіли спілкуватися з правоохоронцями та набагато охочіше йшли на контакт із волонтерами та лікарями. "Чого хочуть люди після деокупації? Вони хочуть їсти і заклеїти вікна плівкою. Ми зрозуміли, що самі там не впораємося і почали об'єднувати навколо себе інших", – зазначила Діденко.

Прокурори стали їздити разом із бригадами лікарів та волонтерами. Поки вони постачали людям необхідну допомогу, слідчі акуратно опитували місцевих жителів. Для тих, хто не хотів говорити зараз, влада розробила спеціальні брошури з необхідною інформацією та контактами. У потенційних потерпілих з'явилася можливість вивчити буклети, набрати номер телефону чи залишити контакт.

Так вчинила дівчина Карина (ім'я змінено з міркувань безпеки потерпілої – ред.). Коли окупанти прийшли до неї до села в Київській області, їй було 20 років. Спочатку росіяни пройшлися вулицями та забрали у місцевих мешканців телефони. Потім почали забирати жінок.

"Взагалі слів та пояснень не було. Просто "роздягайся" і все. Все було під приводом "поспілкуватися щодо телефону", який у мене забрали", – розповіла Карина в коментарі РБК-Україна.

Коли її село звільнили і до міста приїхали різноманітні служби, Карина передала свій номер телефону через знайому. Слідчі називають це "сигналом", пов'язуються з потерпілим і чекають на його готовність. Іноді вона так і не настає – жінки і чоловіки, що постраждали від рук окупантів, бояться розкрити себе, воліючи вирішувати проблему з психологом.

Потерпілі в Бучі дають свідчення поліцейським (фото: Getty Images)

Фахівці називають кілька факторів, чому потерпілі не хочуть говорити про те, що вони пережили, публічно. Багато хто боїться, що росіяни повернуться і почнуть мститися. Дехто закінчує співпрацю з правоохоронцями на етапі роботи з місцевими поліцейськими. За словами психолога Наталії Поцелуєвої, яка співпрацює з Благодійним фондом Сім'ї Андрєєвих, зміни в роботі з потерпілими вже помітні, але поки що вони на вершині правоохоронної вертикалі. У регіонах ситуація дещо інакша.

"Буквально кілька днів тому мені телефонувала психологіня з Чернігова, яку ми запрошували до навчального проекту. Вони вивозили жінку після сексуального насильства і слідчий правоохоронних органів ювенальної поліції сказав: "Ти сама цього хотіла, що ти "видєлуєшся". Покажи, як ти виривалася, покажи сліди, покажи, як ти билася", – розповідає Поцелуева.

Були випадки, коли слідчі випадково публікували повну інформацію про потерпілого – подробиці справи моментально ставали надбанням громадськості, а людина, яка постраждала від насильства, закінчувала роботу з правоохоронцями.

Міжнародні стандарти

Чутлива тема сексуального насильства під час військового конфлікту вимагала принципово нових для України підходів, і вони швидко знайшлися. Влітку в Офісі Генпрокурора співробітники звітували новопризначеному прокурору Андрію Костіну. Ірина Діденко розповіла про те, що треба міняти, і Генпрокурор вирішив створити окреме управління, яке повністю займатиметься розслідуваннями сексуального насильства під час військового конфлікту.

"Перше, що ми зробили - зібрали всі справи, які є в регіонах і просто попросили їх зупинитися. Просто нічого не робити, щоб не нашкодити. Зараз у нас є дві пілотні області, які працюють за новими стандартами – Херсонська та Харківська", – зазначила Діденко.

ОГП став співпрацювати з міжнародними партнерами, навчатися у психологів, які практикувалися у країнах, які постраждали від війни та окупації. Перший та важливий нововведений стандарт – довіра до потерпілого. Слідчі не ставлять під сумнів слова жертви насильства – її не змушують проходити судово-медичну експертизу, не викликають до органів повісткою.

"Раніше як було – ти повинен довести, що з тобою щось трапилося. Зараз навпаки. Це мій обов'язок – довести, що з тобою сталося", – зазначила Діденко.

Кожна дія проводиться виключно після згоди потерпілого, який може сказати "стоп" у будь-який момент. Кожне опитування потерпілого відбувається у присутності психологів. Головне правило міжнародних протоколів – не зашкодити.

"Ми бачили це в МКС, психологи пишуть висновок для прокурора та судді про стан постраждалого та свідка, про заборонені речі чи фрази, які не можна застосовувати, коли ти допитуєш свідка чи постраждалого, тому що вони можуть спрацювати як тригер", – каже прокурор.

Протокол передбачає велику кількість додаткових умов, аж до кольору одягу дізнавачів, які заходять на деокуповану територію або спілкуються з потерпілим. У майбутньому в ОГП планують масштабувати управління, яке займається розслідуванням сексуального насильства, до підрозділу, куди крім прокурорів також увійдуть працівники соціальних служб, психологи та інші причетні до ходу слідства фахівці.

"Зараз стало очевидно, що ми маємо це запустити. Перша та єдина емоція – хочеться захистити своїх людей. Зробити все, щоб їм стало краще, бо вони молодці, вони мужньо пережили ці події", – додала Діденко.

Однак один із основних факторів, чому потерпілі не звертаються за допомогою, знаходиться поза площиною роботи правоохоронців. Насамперед люди не хочуть заявляти про себе, бо бояться засудження суспільства.

"Сама винна"

178 випадків сексуального насильства над мирними жителями в Офісі Генпрокурора називають "верхівкою айсберга". Насправді їх у рази більше, про що говорять і самі психологи, до яких звертаються жертви насильства. Потерпілі не хочуть оприлюднютвати своє ім'я та говорити про це публічно, незважаючи на те, що кожен окремий кейс – це особливо тяжкий військовий злочин, і окупанти мають бути покарані.

"Я працюю з двома потерпілими, але паралельно у своєму селі мої пацієнтки знають ще 4-5 жінок (постраждалих – ред.). Вони не розповідають, бо вважають, що в цьому немає сенсу. Не хочуть, щоб люди говорили: "Сама винна, чому ходила вулицею, не сиділа у підвалі", – зазначила психолог.

У звільнених селах деякі місцеві жителі пишуть образи потерпілим на паркані, про що говорять в Офісі Генпрокурора. Жертву насильства звинувачують у тому, що бачили, як вона сама йшла до будинку, який зайняли росіяни. Факти загроз, шантажу з боку загарбників аргументами не є. Під загальний "каток" засудження потрапляють, переважно, молоді жінки. Основне "звинувачення" у таких випадках – "сама спровокувала".

"У нас же багато хто плутає, вони чомусь думають, що сексуальне насильство – це про задоволення. А це не про задоволення, це про знищення. Люди плутають, не розуміють, що таке війна та її контекст. Нашим потерпілим від 4 до 83 років. Про що ми говоримо?", – зазначає Діденко.

Ілюстративне фото (джерело: Getty Images)

Дівчина Карина, яка постраждала від рук окупантів, зазначає, що критика найчастіше походить від тих, хто або виїхав перед окупацією, або скористався "зеленим коридором". Ті ж, хто бачив, як поводяться російські загарбники, не так активно висміюють потерпілих від насильства.

За словами психолога Поцелуєвої, стигматизація – це проблема всього суспільства загалом і виникла вона задовго до того, як росіяни вторглися в Україну.

"Сам соціум має стати більш емпатичним. Одна моя клієнтка навчається у сьомому класі в одній із сільських шкіл. Її тести на уроці про охорону здоров'я звучать наступним чином: "Якщо жінка одягнена у коротку спідницю та блузку з декольте, то це: а. вона хоче сексу; б. вона не хоче сексу; в. нічого не означає". Я спочатку навіть не повірила. І деякі вчителі кажуть, що правильна відповідь "а", – зазначила Поцелуєва.

При цьому те, що роблять по відношенню до цивільного населення російські окупанти, має всі ознаки геноциду. Мова не лише про одне сексуальне насильство – російські військові тиснуть, насамперед, психологічно, здійснюючи акт насильства дитини у присутності батьків, дружини на очах у чоловіка. Крім цього, судячи зі свідчень потерпілих, найчастіше насильство курирують самі командири.

"Були випадки, коли командир дав вказівку це робити. В іншій області командир говорив: "Я на правах головного маю право першості, а ви після мене", – зазначила Діденко.

Чим більше потерпілі говоритимуть про те, що з ними сталося, тим більше військових злочинів розглядатимуть у МКС. Відповідно, ймовірність того, що злочинці зазнають покарання, збільшується в рази. Крім того, заявляючи про насильство, постраждалі отримують кваліфіковану допомогу, а система "калібрується", набирається досвіду та підлаштовується під потреби жертви насильства.

"Засудження насправді дуже багато, але я не звертаю на нього увагу. Важливо розуміти, що на потерпілих вини немає", – зазначає Каріна.

Щоб боротися зі стигматизацією, в ОГП вирішили зустрітися зі стейкхолдерами та представниками місцевого самоврядування. Глави сільрад, мери міст, у свою чергу, мають провести своєрідний лікбез – пояснити людям, що таке сексуальне насильство і чому потерпілий за визначенням не може бути винним у тому, що з ним сталося.

Сьогодні українські правоохоронці активно співпрацюють з міжнародними колегами, збирають численні свідчення проти країни-агресора і не залишають Кремлю можливості для маневрів. Гвалтівників упізнають, знаходять прямі докази, їхні прізвища стають відомими.

Водночас важливо розуміти, що змінюватись необхідно не лише правоохоронцям, а й самому соціуму. Міжнародна спільнота показує, що готова допомогти українцям покарати окупантів та ордер на арешт російського диктатора Володимира Путіна – яскраве підтвердження цього. Тож чим більше злочинів буде зафіксовано, тим важче буде Росії уникнути справедливого покарання.