Про контрнаступ, очікування від нього та головні потреби української армії, дрони та літаки, мотивацію і мобілізацію, удари по Москві і розпад Росії, а також про волонтерство і політику – в інтерв'ю РБК-Україна розповів директор Фонду "Повернись живим" Тарас Чмут.
Далі читайте скорочену текстову версію інтерв'ю. Повну розмову – дивіться на відео.
На другий рік повномасштабної війни українці загалом стали віддавати менше коштів на армію, що підтверджується інформацією з відкритих джерел (хоча у червні стався багатократний сплеск пожертв, ймовірно, пов'язаний з очікуваннями від контрнаступу). У розмові з РБК-Україна Тарас Чмут визнає, що збирати кошти зараз стало важче – хоча його фонд тримає рівень надходжень за рахунок активнішої роботи і внутрішніх трансформацій.
Але розмову з Чмутом РБК-Україна розпочало не з волонтерської тематики, а з основної загальноукраїнської теми останніх місяців – контрнаступу. У звичній манері він уникає категоричних, "клікбейтних" оцінок. "Немає проблем з темпом контрнаступу чи наступу, якщо ви його не визначаєте собі. Якщо у вас ціль – звільняти територію України і ви це робите, то ви молодці. Питання зі швидкістю можуть бути тоді, коли з'являється якась задача: "кілометр в день", – каже Чмут.
Помітно, що питання поточного і майбутнього забезпечення української армії хвилюють його значно більше спекуляцій на абстрактні теми на кшталт розвалу Росії. "Ми зараз говоримо, а хтось в цей момент воює. І поки ми тут думаємо про те, як поділиться Росія, цей бій далі ведеться, і він завтра буде, і післязавтра. Тому поки ми говоримо про це абстрактно, є речі, які тут і зараз треба робити", – каже Чмут. Хоча без обговорення російської теми, звісно, теж не обійшлося. Як не обійшлося і без політики.
– В одному з попередніх інтерв'ю ти говорив, що маєш відчуття, що багато чого може змінитись у цьому році. Зараз, коли наш контрнаступ вже розпочався, це відчуття у тебе залишилось?
– "Може" – це слово, яке виражає невпевненість: може змінитися, а може і не змінитися. Зараз початок серпня, до кінця року щось може змінитись, а щось не змінитись. Чи змінилось щось за цей період? Ні. Україна продовжує воювати з Росією усіма способами, якими може. Путін не вмер, метеорит не впав на Москву, ми не відкопали ядерну зброю. Тому плюс-мінус все рухається так, як рухається. Але завтра раптом, може, щось впаде в Москві і щось зміниться.
– Не здається, що влада, разом з медіа, дещо перегріла очікування українців від контрнаступу, і тому зараз пересічний українець відчуває розчарування?
– Так і є, на жаль. Але треба рухатись далі. Треба пояснювати, говорити людям, треба просто нормально комунікувати. Я колись казав, що для того, щоб потім не червоніти, треба не обманювати.
Немає проблем з темпом контрнаступу чи наступу, якщо ви його не визначаєте собі. Якщо у вас ціль – звільняти територію України і ви це робите, то ви молодці. Питання зі швидкістю можуть бути тоді, коли з'являється якась задача: "кілометр в день".
Але ця задача завжди чогось коштує. В першу чергу людей. Відповідно, хочемо швидко – буде більше жертв, в рази.
– Багато раніше звучало прогнозів від можновладців, які підживлювали очікування українців, що до початку-середини-кінця якогось місяця чи осені-весни-зими ми, відповідно, зайдемо кудись чи звільнимо щось. І це звучало від найвищого військово-політичного керівництва. Це була помилка, це озвучувати?
– Не знаю.
– Я про сам підхід: "до вересня (жовтня, лютого) ми зайдемо в Донецьк (Крим)".
– Якщо до вересня – то ще є місяць, може ще й дійдемо. Це відповідальність посадових осіб, які це озвучують. Будь-які оцінки майбутнього – справа дуже невдячна, бо неможливо його реально передбачити. Можна говорити тільки про тенденції. Є тенденція на перемогу чи на поразку, на наступ чи на відступ, тенденція виробництва і споживання.
– Зараз тенденція на перемогу?
– З точки зору України, глобально – так. Це не означає, що завтра буде так само.
– Чи помічаєш ти негативний тренд, коли люди, котрі безпосередньо не пов'язані з фронтом чи волонтерською роботою, починають ставитись до контрнаступу, як до спорту: ось ми відбили шість сіл, потім одне втратили, рахунок шість-один? І з таким завзяттям, як на футболі, вимагають від армії "йти в атаку".
– "Не так треба зачищать окопи…", так… Це диджиталізація суспільства, всі все бачать в режимі реального часу. Це завжди було і з цим знову ж таки нічого не зробиш. Люди, які далекі від реальності війни, закупівель, забезпечення, реформування, відбудови, дають оцінку державі, військовим на полі бою, в Генштабі, міністерстві. Абсолютно некомпетентно. Людина з телевізора питає: "А чому ми не зробимо свій шахед? А чого ми не маємо свого "Томагавка"? А давайте зробимо свій F-35". Зазвичай ці люди, як би це покоректніше сказати, з невисоким рівнем інтелекту. І як результат невисокого рівня освіти в суспільстві маємо те, що маємо.
Навіть нам часто пишуть на пошту, типу "а давай ви прикрутите камеру до ракети і ми всіх переможемо". Або "у мене є ідея, як перемогти росіян, але треба сто мільярдів доларів". Або "мені треба до президента, я знаю, як зробити "Фау-1".
– Мізків, боєприпасів, людей, бронетехніки. І всього решту.
– Всього решту – це літаків?
– На жаль, літаки не захоплюють окопи. Минулого тижня я мав зустріч з Неїжпапою, командувачем ВМС, і він сказав дуже гарну фразу: на морі, як і на суші, поки піхотинець не став в окоп, він не його. І на морі – поки корабель не став у визначену точку, він не контролює море.
От літаки – універсальний інструментарій, на морі, на суші, в повітрі, який дозволяє іншим взяти під контроль море або сушу. Літаки глобально для країни – пріоритет номер один після боєприпасів зараз..
Але літаки не захоплюють посадки, не йдуть в наступ, вони можуть дуже багато всього, але поки піхота не зайшла, ви не захопили, не повернули, не відвоювали.
– Наскільки касетні боєприпаси можуть вплинути на ситуацію?
– Як і будь-який інший тип озброєння, який ми отримували, вони розширяють наші можливості, в якійсь мірі компенсують наші проблеми з тою номенклатурою, якої нам не вистачає.
Але це не є так, що ми отримали касетні боєприпаси і тепер темпи наступу виростуть на 20%. Будь-що нове, що ми отримуємо, це завжди ок, але єдиної панацеї немає. Але, умовно кажучи: якщо раніше була група піхоти противника, і вам треба було 10 снарядів туди пустити, то тепер тільки два.
Плюс завжди, коли Україна отримує щось нове, це ОК з точки зору переговорів і позиціонування і наближення до тих завітних цілей, літаків і далекобійної зброї.
– Раніше називали геймчейнджером отримання Україною "Хаймарсів". Зараз навіть літаки не стануть продібним геймчейнджером?
– Якщо ми отримаємо багато літаків, хороших, з якісними пілотами і повним спектром озброєння, чого точно не буде, тоді так. Але воно трохи інакше працює. Літак складніший, ніж "Хаймарс", і до нього всього потрібно більше. Теоретично літаки дуже багато могли би всього змінити.
Але ви не отримаєте одразу сто літаків, з усім можливим боєкомплектом. Навряд чи ми отримаємо літаки з далекобійними крилатими ракетами для того, щоб мати можливість знищувати заводи росіян у підмосков'ї. В Криму так, будемо щось вибивати, там і так уже кожен день щось прилітає.
Це все важливі деталі, бо від того, яка буквочка на РЛСці, залежить, чи бачить він на 50% далі чи ні. А від цього залежить, чи він може застосувати АIМ-120D чи С-7 чи С-5, а від цього залежить дальність, на якій він може працювати. Для звичайного користувача це літак з ракетою, і він мав би бути класний, а від деталей залежить його потенціал і характеристики. F-16 Block 10 і F-16 Block 72 – це небо і земля, але це той же самий F-16 для звичайної людини.
Але літаки нам треба, як перший крок до того, що буде далі, більше літаків, більше зброї і різної. Але щоб це зробити, треба отримати перших два, чотири, шість… Як із танками – перші дали, і далі понеслась.
– У переліку того, чого нам не вистачає, ти сказав: мізки і люди. Ти міг би розшифрувати? Мізки – краще навчати солдатів? Люди – арифметично більше людей?
– Ця війна показує вчергове, що кількість важлива. Але якість важливіша. Це не значить, що супер-топ солдат замінить десятьох не супер-топ. Але десять супер-топ можуть бути кращими, ніж сто не супер-топ, наприклад.
Україна – велика країна і буде великою країною, і нам не підходить маленька армія. Математично не можна поставити одного солдата на 5 кілометрів території. Але як показує ця війна, велика кількість немотивованого, непідготовленого, небоєздатного особового складу не здатна ефективно воювати з будь-якою технікою.
Мізки – це про планування, бо з цим є проблеми, на рівні командирів бригад, командирів батальйонів, армійських корпусів. А люди – про якість тих людей, які реалізовують цей план.
За ці півтора роки ми втратили безповоротно, або через поранення, величезну кількість мотивованих, підготовлених, з бойовим досвідом людей. Їх місця дуже часто займають не такі. Хтось з 2014 року воює і має 10 років досвіду за плечима, а хтось взяв зброю півроку тому і ще не пройшов свій шлях еволюції. Але при цьому той рівень втрат, який є, вибиває людей, по пораненнях, по здоров'ю, коли люди просто сипляться. І це зараз тотальна проблема. Люди, які рік-півтора року в окопах на передовій, фізіологічно потребують відновлення. А щоб це зробити, їх треба в цих окопах кимось замінити. А це сотні тисяч людей, яких доведеться мобілізувати.
– На додачу до тих, хто є?
– Так, бо вони не вічні. А це означає, що із нас трьох (присутніх у кімнаті, – ред.) когось точно заберуть. А потім другого, а потім третього. Змінитися це може, тільки якщо раптом завтра щось трапиться: Путін вмре, Росія розвалиться, відкопаємо ядерну зброю. Якщо все йтиме таким чином як зараз… Уже півтора роки, може ще півтора роки, це вже буде три. А до того було вісім. От три по три – можемо так перейти у в'ялотекучу війну на десятиліття.
– Навіть так може бути?
– Але з меншою інтенсивністю, ніж зараз. Але з повітряними тривогами, з тим, що діти знатимуть, що таке шахед, в школах будуть нормальні бомбосховища, виробництво буде орієнтоване на те, що може прилетіти. Як Ізраїль, але в масштабах України. Навіть він не здатен себе гарантовано на 100% від усіх можливих загроз захистити, все одно щось прилітає і десь вибухає, Таку країну, як Україна, тим більше складно закрити.
– Це не значить, що немає мотивованих і вони не приходять. Є таких багато людей. Але велика війна вимагає великої армії, а велика армія ніколи не може бути суперпрофесійною. Неможливо з армії в 300 тисяч, а в нас була 261 тисяча по штату до повномасштабного вторгнення, вийти на армію у 700-800 тисяч із тим самим рівнем якості. Чим більша кілька кількість, тим гірша якість, і в озброєнні, і в техніці, у всьому. І якщо ми завтра зробимо армію у мільйон чи два мільйони, якість знову ж таки буде падати. При цьому інший бік – залучення величезної кількості цивільних людей з різних сфер дає дуже сильне посилення – якщо цих людей поставити на правильні посади.
– Вони приносять у військо свої компетенції?
– Так. ТРО як рід сил фактично повністю складена з мобілізованих, бо фактично на початок повномасштабки вони тільки формувалися, їх створили за два місяці до того. І цивільні люди розставили цивільних фахівців на правильні посади. Умовно, якщо ти журналіст – іди в комунікації, а не в кулеметники, а якщо ти був по мобілізації колись у 2014-ому кулеметником, то йди і зараз в кулеметники, а не йди на прес-офіцера. Умовно, якщо ти айтішник, то йде на вузол зв'язку, а не йди у забезпечення возити щось.
Це важлива історія. І коли це відбувається, то тоді є синергетичний ефект посилення всієї системи.
– Це залежить від конкретного командира відповідної ланки, чи вистачає в нього бажання і розуміння отак правильно всіх розставити?
– Це все завжди залежить від командирів різного рівня, від рівня взводу, роти і вище. І там, де ці командири ОК, там і забезпечення у людей добре, і з волонтерами вони працюють, і документація в них відпрацьована, і воюють вони нормально. Є прекрасні частини, де ти приїжджаєш, і там все працює зразково і по війні, і по всьому.
А є частини, де ніби купа західної техніки, в десятках, можливо в сотнях одиниць, і купа людей, і купа всього – а воно в них якось не клеїться, у них нічого не виходить, і люди такі деморалізовані, втомились від війни і так далі.
– Чи вдається знаходити баланс між тим, що тут і зараз ми не можемо дозволити навчати солдат по п'ять років і тим, що все-таки вони повинні мати певний рівень навичок, а не так, як у орків: дали автомат – іди воюй?
– Чи вдається? Вдається. Чи цей баланс достатній? Ніколи не буває достатньо підготовки, тобто завжди хотілося б більше, ширше, довше. Але по факту ви маєте те, що маєте, тому що ви не скажете фронту: вибачте, нам ще два місяці треба на підготовку людей, ааа, у вас вже не залишилось людей, ну то хай буде дірка два місяці. Якщо двадцять четвертого купа людей, десятки тисяч людей взагалі без підготовки взяли зброю і почали воювати, то зараз, звичайно, вже якийсь процес відлагоджений. Це не значить, що всіх якісно готують, але це не значить, що нікого не готують. Так як Україна може собі дозволити, так воно й виходить.
– Мені видається, що з усіх державних структур, з якими перетинається пересічний українець, у військкоматах, які зараз ТЦКСП, "совку" чи не найбільше, від організації роботи і до ставлення до тих же людей. Це можна якось змінити в принципі, якусь диджиталізацію провести, хоча б на рівні прийому тих же громадян?
– Скільки я живу в цій країні, стільки реформують військкомати, ТЦК і так далі. Чи можливо? Можливо все. Чи щось відбувається? Щось відбувається. Чи буде результат? Подивимось. .
– Але за останні півтора роки прогрес є?
– За півроку, за півтора року, за три роки, за десять років завжди щось відбувається. Ми країна, яка постійно себе реформує, а інколи ми просто ходимо по колу. Важливий кінцевий результат. Поки що він сумнівний.
І проблема не в військкоматі чи ТЦК чи які б ми там букви не підібрали. Проблема в тих нормативно-правових актах, на які ця махіна спирається. А туди копнути, там купа пострадянських норм, купа вимог, купа всього, що вже давно не актуальне. Але щоб оцей вузол розплутати, треба якомусь десятку людей сісти нормально, неспішно зробити один раз, але правильно. Це дуже складно, бо це довго, бо це не популярно. І у нас швидше міністри міняються, іхні заступники, команди, ніж якась команда дійде до цього кореня проблеми і почне його розплутувати.
– Яка твоя думка про скандали із закупівлями у Міноборони?
– Треба розбиратись. Думка, що є політична боротьба між різними гравцями в країні, які використовують різні інструментарії для того, щоб тиснути на своїх опонентів, в тому числі шляхом тиску на Міністерство оборони.
При чому, чи є корупція в міністерстві, як і у всіх інших? Очевидно, що є. Але закупівля, харчування, зброя, всі ці скандали – вони потребують глибини доступу до інформації і осмислення її змісту. Я знаю приклади, де міністерство абсолютно неефективно купувало те, що можна було купити значно дешевше. Але при цьому треба розуміти, чому так було, хто це робив. І там, де дійсно посадова особа нажилась на цьому, треба садити. А ми ж не садимо, ми відкриваємо справи, вони тягнуться десять років, їх закривають по різним причинам. Доведення справ до вироку, і не такого вироку, що він там потім попросив і його відпустили, а так, щоб він нормально присів рочків на п'ятнадцять – цього немає майже ніде ні в чому. Бо зазвичай ті люди, які можуть робити такі схеми, вони можуть зробити схеми, як красиво відпетляти.
Але в той же час, бажання навести антикорупційний лад в сфері безпеки і оборони не має зупинити цю сферу до того рівня, коли війна програна.
– А може таке бути?
– Ну от зараз є парадокс, коли держава наклала санкції на одне оборонне підприємство, яке робить зброю для Збройних сил, і воно тепер її не робить. І, відповідно, через державу під час війни держава не отримує зброю.
Очевидно, відповідно до різних законів, нормативно-правових актів у кожної зі сторін все як має бути. Але є кінцевий результат: армія в умовах війни не отримує зброю через державу. Сто відсотків там є якісь порушення, питань немає.
Але у нас в суспільстві немає єдиного розуміння, що фронт – це "пріоритет номер нуль". Ми або всі разом працюємо на перемогу, а далі розбираємося з економікою, корупцією, культурою, свободою слова і так далі, все після перемоги. Або ні. І кожен сам за себе, кожне відомство прикриває себе папірцем, кожна служба, кожен посадовець.Це те, з чим ми зараз стикаємося. От вам відписочка на відписочку на відписочку. І процес є, а результату немає.
– Чи робить Україна безпілотники? Робить, і доволі непогані. Чи може робити більше? Може, треба грошей більше. Чи робить Росія безпілотники? Робить, і доволі непогані. Чи може більше? Може.
Зараз перевагу в небі на боці росіян, на жаль. "Ланцети", "Орлани", ZALA – хороші безпілотники, які чудово, на жаль, виконують свою роботу. Вони масові, вони прості, їх багато і їх не шкода втрачати. На цьому фоні ми суттєво програємо.
Чи держава сказала: все, ми усі йдемо в безпілотники? Ні. Чому? Не знаю. Чи щось робиться? Робиться дуже багато. І приватні виробники, і державні, і "Армія дронів", і волонтери.
– Як оцінюєш практичну роботу проекту "Армія дронів"?
– Будь-хто, хто купує дрони і передає армії, молодець. "Армія дронів" купує багато дронів, передає армії. Чи доходять вони? Доходять. Чи достатньо? Очевидно, недостатньо. І навіть якщо об'єднати всіх волонтерів разом, чи достатньо буде дронів? Недостатньо. Їх завжди треба більше. При цьому одними дронами війну виграти не можна.
– Бо вони знову ж таки не штурмують окопи.
– Умовно кажучи, так. Чи вони треба? Сто відсотків треба. І ми багато вкладали в них, у нас десь відсотків двадцять бюджету на дрони йде. Але до самого дрону є ще купа всього, що зазвичай люди упускають. Там генератор має бути, старлінк, планшет, машина, яка це все возить, інструмент, щоб цю машину ремонтувати, нормальний ноутбук, який це відео опрацьовує, до нього якась SSD, де це все зберігається. І так виходиш у нормальний бюджет.
– Удари дронів по Москві, звичайно, викликають дуже багато радості у всіх, але суто з військової точки зору, що це дає?
– Відтягування сил і засобів з поля бою, з тилів, з інших об'єктів. Не може Росія показувати всім, що постійно в центр Москви щось прилітає, їм треба щось змінювати, а це вимагає ресурсу. Як і у нас, ресурс не береться швидко і з неба, його треба звідкись забрати.
На щастя, Росія дуже велика країна і цілей там – безмежно. Тому закриють небо Москви – відкриється небо над десятками інших великих міст, закриють три заводи тут – відкриють п'ять заводів там. Тому нам завжди буде по чому відпрацьовувати, головне, аби було чим.
– Ми пам'ятаймо, що раніше будь-які такі історії на території Росії викликали досить нервову реакцію наших західних друзів. А зараз ті ж речники Пентагону кажуть: ми не заохочуємо, звичайно ж, ударів по по Росії, але Україні вирішувати краще, тому що це вона веде війну, справедливу, оборонну. Це свідчить про те, що ми протиснули свою суб'єктність? Ми вважаємо, що треба робити так, і буде так, як ми вважаємо.
– Про суб'єктність круто говорити, коли в тебе є гроші підкріпити свої слова. У нас цих грошей немає, тому ми мовчимо і кліпаємо.
Є оці червоні лінії умовні, які там хтось визначає: Росія, світ, хтось. І ламати їх може бути дуже небезпечно, для всіх. А от протискати їх – це якраз ОК.
Рік тому, якби ми сказали, що в Крим буде летіти кожен день, всі були би дуже стурбовані. А зараз в Крим летить чи пливе кожен день, і це вже сприймається як норма. Якби рік тому ми б сказали, що в Москву буде щось прилітати через день, то всі були б дуже стривожені, а зараз летить – ну, то ніби хай і летить. Тому ці лінії треба просовувати дуже ніжно і плавно. І ми це робимо, в нас це виходить і треба далі нарощувати це.
– Загалом, якою ти бачиш остаточну вирішальну перемогу України?
– Дуже абстрактне питання. Реальна перемога України – це зникнення зовнішньої загрози для нас. Чи можливо це? Я не знаю, я не певен. Якщо це якось розкручувати, то це може бути повернення на кордон 1991 року. Це може бути вирішення проблеми Придністров'я як такої гарячої точки на кордоні України. Це може бути ядерне роззброєння Росії, виведення її з Радбезу ООН. Це може бути розділення Росії на окремі компоненти, які перестануть бути загрозою для світу. Про це можна багато всього думати і говорити.
Але ми зараз говоримо, а хтось в цей момент воює. І поки ми тут думаємо про те, як поділиться Росія, цей бій далі ведеться, і він завтра буде, і післязавтра. Тому поки ми говоримо про це абстрактно, є речі, які тут і зараз треба робити.
– Якщо все таки повернутися до Росії і її анігіляції в тому чи іншому вигляді, то є якісь передумови до розпаду?
– Мені б дуже хотілося, щоб Росія розділилась на якісь суб'єкти. Напевно, так і відбудеться в майбутньому. Але зараз наш фокус і вектор уваги мав би бути направлений на поле бою, на економіку, більше на себе, аніж назовні. Ефективність на нашому полі бою сприяє тому, щоб там відбулись якісь процеси. Але, можливо, в якийсь момент вбивство всіх на полі бою не призведе до того, що Росія вирішить розпастися.
Колись була історія на початках, що треба показати росіянам їхні втрати, і війна закінчиться. Уже скільки їх набили? Двісті тисяч? триста тисяч? Ця статистика вже не сприймається. А вона насправді доволі точна, немає такого, що ми завищуємо їхні втрати в п'ять разів. 0,7 чи 0,8 від цих цифр – це гарантовані їхні втрати. Зараз диджиталізована війна, снайперу без відеопідтвердження нічого не зараховується. Є безпілотники, все є на фото і відео.
Ми їх набили сотні тисяч, а вони далі лізуть і лізуть. І що, у них настрої міняються? Мітинги великі в Росії десь?..
– Так сталося, що ми той фонд, можливо, поки єдиний з великих, де можна зайти на сайт, подивитися всі надходження, порівняти з попередніми місяцями, там безмежна кількість всякої аналітики й статистики. Тому у нас це все працює, як у решти, я не знаю.
Точно можу сказати, що збирати кошти стає важче, у всіх. Але рівень надходжень у нас не падає, бо ми працюємо більше, системніше, якісніше, щоб мати цей результат, і ми маємо цей результат. При цьому з кожним місяцем потреби армії не зменшуються, а я б сказав, тільки ростуть.
– У розмовах про потенційні майбутні політичні проекти нерідко згадується і твоє прізвище. Що ти про це думаєш, якщо думаєш? І це просто випадковість, бо ось є така відома людина, отже, у неї точно є політичні амбіції – чи хтось за твоєю спиною твоїм ім'ям намагається якось грати?
– Не знаю. Я не скажу чогось нового: мені не дуже це все цікаве. Тут нічого не міняється вже доволі давно. При цьому чи отримував я якісь пропозиції? Ні, не отримував. Я ж питаю: коли вибори? Про що говорити? Немає про що говорити.
Друге – чи хтось може використовувати прізвище? Очевидно, що так. Але ж ти не будеш якось це контролювати. Це неможливо проконтролювати. Тому, можливо, десь хтось щось собі планує, але я поки не планую. Фонд тим паче аполітичний і у цьому є велика цінність і велика додана вартість для партнерів, для держави, для людей. Ми не збудуємо партію за ваші гроші. Але при цьому при цьому ми працюємо з владою, з бізнесом, з політиками, з чиновниками, з армією, з державою. Ми живемо в державі, ми працюємо з державою, і, відповідно, від цього неможливо піти.
– Наскільки правдиві чутки, що у волонтерському чи скоріше у військово-ветерано-волонтерському середовищі уже зараз формується один чи декілька проектів з прицілом на вибори, хоча б на рівні попередніх розмов, консультацій?
– Два точно ми знаємо, всі знають, всі бачать. Є два великі політичні фонди. Це ж про вибори майбутні. І це не значить, що це щось погане. Це просто так воно є. Обидва фонди допомагають армії доволі багато.
– Давай їх назвемо, для протоколу.
– Є фонд Петра Олексійовича Порошенка і є фонд Сергія Притули. Обидва великі фонди, займаються потрібною справою по забезпеченню сил оборони. Возять вони плюс-мінус подібне до нас, дійсно вони є в армії, немає якихось історій, що хтось щось забирає і так далі. Це все (подібні розмови, – ред.) виникає від недалекості й обмеженості людей.
Є й інші проекти, більш локальні, є на обласному рівні, є посадовці, чиновники, політики, які стали різко волонтерами. І потім вони це десь використають. Ну, такі часи, часи вимагають таких дій. Ми як фонд і я особисто знаходимося трошечки збоку від цього, і нам це дуже подобається, бо ми не входимо в це поле, і нам ОК.
– Які зараз у тебе персональні стосунки з Сергієм Притулою? Ви часто спілкуєтеся? І на рівні фондів є у вас якась регулярна комунікація, співпраця?
– З Сергієм ми спілкуємося рідко, цього року, можливо, і не спілкувались. Щодо фондів – на рівні комунікаційників є такі історії, на рівні видач у війська, щоб не дублюватись, – теж є такі історії.
– Загалом, суто за внутрішніми відчуттями, тобі зараз легше працюється, ніж, скажімо, рік тому?
– Сто відсотків легше, це непорівнювано. Зараз ми виросли, ми навчились, ми змінились, багато всього відбулося. Ми дуже багато, і я особисто, і управлінська команда, дуже багато вкладаємо в те, щоб трансформувати фонд до того рівня, який буде відповідати нашим очікуванням.
Це дуже багато внутрішньої роботи, непомітної для людей. Нас бачать по проектах, по видачах, по якихось зіркових закупівлях і так далі. Але це десь 30-40% від того, що є насправді. Решта – це все всередині. І дуже багато ресурсу йде на розбудову і трансформацію.