Олена Риж – бойовий медик і колишній штурмовик 47 ОМБр "Магура". Півтора роки тому жінка залишила цивільне життя та долучилась до війська і безпосередньо брала участь у бойових діях на передових позиціях. Як воюють жінки на фронті, – в інтерв’ю Олени для РБК-Україна.
Багато українок, які ще донедавна не мали нічого спільного із військовою справою, з початком вторгнення РФ вступили до лав ЗСУ. Зараз у Збройних силах служать понад 45 тисяч жінок, а майже 13,5 тисяч безпосередньо є учасниками бойових дій, вони беруть участь в обороні країни на рівні із чоловіками на передових позиціях.
Якщо раніше жінки займались здебільшого штабними обов’язками та медичною допомогою на стабілізаційних пунктах, то у нинішніх реаліях вже не дивно зустріти жінку-мінометника, пілота БПЛА та інших бойових професій.
Олена Риж – яскрава жінка із яскравим волоссям, вбрана у мультикам із шевроном "Магура" 47 ОМБр. Ще півтора року тому вона не мала жодного відношення до війська. У мирні часи Олена займалася рестораторською справою, проводила навчання та багато подорожувала країною.
Як зізналась сама жінка, до 24 лютого війни в її свідомості не було, про що можна було б шкодувати. Але на противагу цьому вона вирішила це виправити, вступивши до війська і роблячи все можливе для своєї країни.
Повну версію інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна. Нижче – скорочена та відредагована для зручності версія розмови.
– Як ти прийшла до рішення піти до війська?
– Мені було замало того, що я робила в цивільному житті. Було багато думок про службу. Точно знала з самого початку, що якщо ми будемо говорити про службу, то це буде щось бойове, а не штабне. Відчувала, що якщо я піду, це виключно буде бойова історія та бойова посада.
Перед службою я пройшла невеличку підготовку по військовій справі в різних напрямках. Потрошку спробувала такмед, мінно-саперна справу, стрілецьку. Я обрала 47-му бригаду, отримала шанс від життя потрапити саме сюди. І в моєму випадку це набагато швидше склалося, ніж у інших жінок.
– Як обрала бойову професію?
– Коли проходила тренування, навчання перед службою, я для себе визначила, що це щось може бути зі зброєю і, можливо, щось з медициною. Я приходжу і мені кажуть: "Точно будеш бойовою?" Я кажу: "Точно". "Будеш стрільцем-санітаром?" Кажу: "Шикарно, поняття не маю, що це, але звучить добре – і стрілець, і санітар".
Так і вийшло, що я боєць, стрілець, штурмовик, піхотинець і паралельно була з самого початку санітаром. Тобто людина, яка знає трішки більше по такмеду, ніж звичайний боєць. А потім вже з досвідом почало більше з'являтися розуміння, в чому я сильна, в чому я поступаюся, що мені подобається робити, що не подобається.
Для себе визначила, що я не про смерть, а про життя. Після поранення, повернувшись в свій підрозділ, я проговорила з усіма командирами, що готова рухатися в напрямок бойового медика. Моє прохання взяли до уваги. Через два місяці я вже їхала за кордон навчатися на бойового медика. Тому тепер я бойовий медик.
– З якими труднощами можуть зіштовхнутись жінки, які хочуть доєднатись до війська?
– Я проходила навчання паралельно з однією дівчиною, яка дуже сильно хотіла на службу. І вона чекала більше року. Вона розуміла, що маленького зросту і що її фізіологія навряд чи дозволить бути бойовим медиком. Хоча вона була вправною на тренуваннях. І в неї двоє дітей, а це також важливий фактор, який може впливати на рішення людей, які беруть нас, жінок, до війська. Їй відмовляли багато місяців. Вона шукала, шукала і все ж знайшла. І вона зараз на бойовій посаді.
Вона не зламалася. Їй відмовляли, а вона йшла далі. Це для мене великий показник сили. От уяви, жінка, яка отримала "ні" десять разів і вона все рівно приходить. Тут навіть дурна людина має задуматися – яке терпіння у цієї жінки, яка вона наполеглива, що в неї всередині її тримає, який стержень в неї.
– Який був твій перший бойовий вихід, пам'ятаєш?
– Я собі повторювала фразу, яка в мене крутилася в голові: "Олена, ти не на навчаннях. Олена, ти вже на війні". Ми вистрибнули з "Бредлі", і все – я на війні. В мене над головою літають кулі. Я вже перев'язую комусь руку, тут вже кричать, тут гранати летять. Просто "адіще". А в мене відчуття, що я на навчаннях, і що хтось зараз каже: "Стоп, вправа закінчена". А в мене в голові крутилася думка: "Олено, ти не на навчаннях, це справжня війна".
– Коли прийшло усвідомлення, що ти вже на війні?
– Просто в якийсь момент все змінюється, дуже швидко змінюється картинка. Ми з поля перестрибнули в окопи, йду по окопам, бачу бліндажі, поранені, медик, йду далі, хтось кричить, штурмова двійка наступна, ми йдемо. Через 30 хвилин підривається Діма – людина, яка стала мені братом за ці півроку. Я надаю йому допомогу. Потім перестрілки, стріляють по "Бредлі", "Бредлі" вибухає.
Це все неслося 12 годин. Потім ми відступали два кілометри, два вибухи танка, згинули мої побратими, в мене поранення, поранення моїх хлопців, я перев’язую руку Дімі, бачу, як у Андрюши бовтається кість на шкірі. І купа таких моментів.
– Яким був перший бій?
– Я зачищаю окопи, йду перша, зіштовхуюсь ніс в ніс. Виходжу з-за повороту і ворог виходить. Це, дякую всесвіту, він не йшов зброєю, він просто йшов. А я йду зброєю. І я заклякла, і він закляк. Він від мене був метрів 4-5. І ось він дивиться на мене.
Я заклякла. Чому? Одне з правил, які нам говорили без зупинку – не вбити свого. Я знаю, що попереду ворог, я знаю, що я перша. І все рівно спрацював оцей момент, що я настільки боялася вистрілити в свого. І перше, що я пам'ятаю – синій скотч, синій скотч, синій скотч, а його нема. І я розумію, що це ворог.
– Що тобі дав фронт?
– Перше, за що я вдячна війні, це за людей. Люди, яких я зустріла на лінії фронту, на службі. Я б ніколи цих людей не зустріла б в іншому житті. Ці люди фантастичні. Я обожнюю їх, дуже багатьох людей. І війна ж їх забирає. І це дуже боляче. І я вдячна все рівно за те, що я хоча би маленький час могла бути дотична до цих людей.
Друге, за що я вдячна війні – за вміння, розуміння відчуття життя. Змінилися цінності. Виявляється життю не потрібно доводити, що ми маємо ним насолоджуватися. Ми маємо це робити просто тому, що воно є.
Пункт номер три – я змінилася прямо всередині. Я жила як начебто уві сні. За те, що я стала дорослішою. Ще більш свідомою. Ще є куди рости, є стовідсотково.
І пункт номер чотири – це за те, що я нарешті відчуваю сто відсотків себе на своєму місті. От відчуття, що я все життя йшла до цього. Всі мої помилки, всі мої виклики, всі мої радощі, якісь історії. Вони начебто готували мене до того, де я зараз. Це дуже велике усвідомлення, тому що в мене немає більше запитань чи правильними речами я займаюся. Я там, де я є, я там, де я маю бути. Я та, ким я є, і я та, ким я маю бути.
– Чого нам не вистачає для перемоги?
– Ми маємо бажати перемогу, як я це бачу. Я вірю в перемогу, і я вірю в те, що нас чекає велике майбутнє. Питання часу. Ніхто не знає, скільки на це піде часу. А те, що у нас буде велике майбутнє нашої країни і в нашого народу, я в це вірю стовідсотково.
Я просто вірю і мені цього достатньо. Я вірю в наших людей, я вірю в нашу країну, в нашу силу, в нашу перемогу і в наше велике майбутнє. Нам потрібно дійсно тільки робити все, а не чекати, коли хтось зробить за нас. Просто брати і робити.