Як європейці започаткували промисловий Донбас, чому регіон став оплотом боротьби з усім "західним" і яку ціну заплатили за "сталінську індустріалізацію", – нижче в матеріалі РБК-Україна.
Історія Донбасу, як плавильний котел перемішала і перетворила у єдиний сплав часи козаків та промисловий успіх європейського капіталу, сталінські “п'ятирічки”, війни та революції, долі мільйонів людей. Регіон знав злети та падіння, у ньому завжди вирувало життя. Поворотною точкою в історії Донбасу став 2014 рік. Ось уже дев'ятий рік регіон методично руйнується російською армією, поступово перетворюючись із промислового центру на пустку.
Бажання України розвиватися та рухатися в європейському напрямку викликало протиріччя у відносинах регіону з центральною владою. З огляду на минуле Донбасу, це здається абсурдним. Багато в чому заснований європейцями край серед усіх регіонів України історично ближчий до Заходу, ніж здається на перший погляд.
Після революції в Російській імперії в 1917 році більшовики, що прийшли до влади, поставили за мету створити першу в світі державу робітників і селян. Щоб побудувати щось нове, необхідно було зруйнувати старе, не забувши змінити свідомість людей.
Так Донбас, який у XIX і на початку XX століття був фактично європейською колонією у складі Російської Імперії, перетворився на парадну вітрину Сталінської індустріалізації, радянський край, якому чуже все західне.
При цьому слід зазначити географічні рамки цього регіону. Сама його назва розшифровується як Донецький вугільний басейн. Цей регіон включає: північну частину Донецької, південну частину Луганської, східну частину Дніпропетровської областей України (Західний Донбас), а також західну частину Ростовської області Російської Федерації (Східний Донбас).
Переконатися в тому, що Донбас має набагато більше спільного з Європою, допоможе історія. Наприклад, одне з перших міст, яке приходить на думку, коли ти чуєш назви регіону – Донецьк. Ще якихось сто років тому це місто називалося Юзівкою. Майбутній центр промислового Донбасу було засновано 1869 року валійським підприємцем Джон Юзом, він викупив у князя Сергія Кочубея право побудувати тут завод із виготовлення залізничних рейок. Усвідомивши, що в регіоні є значні поклади вугілля, заповзятливий валлієць вирішив піти далі та заснувати підприємство з повним виробничим циклом.
Так Джон Юз створює "Новоросійське суспільство кам'яновугільного, залізного та рейкового виробництв", яке вже на початку XX століття стає лідером з виплавки сталі в імперії. Після схвалення царської влади у 1869 році почалося будівництво перших шахт та заводу. Влітку наступного року з Англії в Україну на 8 завантажених кораблях було привезено обладнання та інструменти, а також близько сотні металургів та шахтарів. У рекордні терміни їм вдається збудувати та запустити в роботу першу доменну піч.
Вже 1872 року було отримано перший чавун, а з виготовлених на заводі рейок проклали першу на Донбасі 120-кілометрову залізничну лінію “Костянтинівка - Ясинувата - Юзівка - Оленівка”, яку продовжили до Маріуполя.
Юзівка отримала статус міста лише 1917 року. До цього селище вважалося провінцією. Джон Юз зі своєю родиною дбав не лише про розширення своїх заводів та шахт, а й про поселення, яке існувало при них. У місті з'явилися магазини, недільний ринок, таверни та німецькі пивні, готелі, пошта та навіть поліцейське управління. Згодом у місто провели електрику та телефонний зв'язок.
Джон Юз був не єдиним представником туманного Альбіону, який у ХІХ столітті побачив на Донбасі масу можливостей та величезний потенціал. В заснуванні ще одного великого міста регіону Луганська взяв участь його співвітчизник, шотландський інженер Карл Гаскойн.
До кінця 18 століття Російська імперія відчувала необхідність у виробництві власних гармат, які раніше закуповувалися за кордоном. За пропозицією британського флотоводця на російській службі Самуїла Грейга Карл Гаскойн був запрошений до імперії, щоб налагодити виробництво гармат. З цим завданням шотландець впорався і навіть організував у імперії виробництво ядер, картечі та запалювальних снарядів.
1790 року йому доручили провести розвідку покладів руд та кам'яного вугілля на території сьогоднішньої Луганської області. Гаскойн з'ясував, що ці райони багаті на корисні копалини, освоєння яких обіцяє великий прибуток скарбниці. Це стало відправною точкою для появи майбутнього Луганська.
1795 року Катерина II видає указ про будівництво на річці Лугань першого на півдні імперії чавуноливарного заводу. Пізніше він і дасть життя селищу, яке розростеться і перетвориться у місто. Будівництво та управління новим підприємством довірили тому ж Карлу Гаскойну. Весь адміністративний та технічний персонал шотландець сформував із інженерів, спеціально запрошених ним із Британії. Під час війни з Наполеоном створений Гаскойном Луганський завод став одним із основних постачальників гармат та боєприпасів для російської армії.
Історію англійців на Донбасі перервав 1917 рік. Після революції та подальшого встановлення радянської влади почалася націоналізація всіх підприємств. Поступово з регіону почали виїжджати фахівці, які десятиліттями будували місцеві заводи та працювали у їхніх цехах.
Приклад успішного досвіду англійців залучив на Донбас капітали та людей інших європейських держав. Окрім Британії свій значний слід у розвитку промисловості регіону залишила Франція, Німеччина та Бельгія.
Бельгія посідала четверте місце серед країн за обсягом інвестицій у Російську імперію. При цьому 2/3 їхніх інвестицій припадали саме на Донбас. У 1892 році бельгійський інженер і підприємець Ернест Сольве заснував у Лисичанську завод з виробництва соди. Для забезпечення роботи підприємства власники створили цілу промислову лінію, побудувавши шахти, залізницю і навіть найдовшу в Європі провідну канатну дорогу, щоб доставляти крейду та вугілля, необхідні у виробництві.
Пізніше видобуток соди стимулював будівництво заводу з виробництва скла. У 1899 році бельгійці збудували Костянтинівський завод. Загалом за рахунок бельгійського капіталу в регіоні збудували близько 90 підприємств, які дали життя поселенням при них. Як і у випадку з англійцями, бельгійці також намагалися розвивати поселення, в яких мешкали робітники з їхніх заводів. Наприклад, у Лисичанську для інженерів та робітників архітектори спроектували та побудували житловий район, їдальню, готель, школу та кінозал.
У ході європейської "колонізації" Донбасу не залишилися осторонь і французи. У 1898 році французьке акціонерне товариство чавуноплавильних, залізодетальних та сталеливарних заводів "Росія" засновує в передмісті сьогоднішнього Донецька, Макіївці, металургійний завод. Вже 1899 року тут виплавили перший чавун, а до 1904 року, лише за 5 років, завод став підприємством повного металургійного циклу.
Однак, як і у випадку з англійським капіталом, бельгійський та французький також потрапили під націоналізацію більшовиків. Радянська влада просто привласнила собі всі заводи і все, що було збудовано європейцями за довгі роки освоєння Донбасу.
Значний слід у регіоні залишили й німці. Ще 1789 року імператриця Катерина II видала Указ про залучення німців до освоєння земель Приазов'я. Згідно з указом, усі переселенці на 30 років звільнялися від сплати податків. Їм виділялися гроші для облаштування житла та господарства, гарантувалась свобода віросповідання, а також вони звільнялися від служби в армії.
Пільги сприяли тому, що на Донбасі за 75 наступних років утворилося 68 німецьких поселень. Нью-Йорк, якому нещодавно повернули історичну назву, був одним із найбільших. Інше колишнє велике німецьке поселення – нинішній райцентр Тельманове. За колоністів-німців він називався Остгейм.
Проте не лише заснуванням поселень відзначились німці. Густав Гартман, наприклад, збудував другий промисловий гігант Луганська – паровозобудівний завод, який успішно функціонував до окупації регіону Росією у 2014 році.
Крім цього, німці залишили свій слід і в Юзівці. Інженери Едуард Боссе та Рудольф Геннефельд побудували у місті чавуноливарний та механічний завод, який виробляв для копалень парові машини та котли, а також лебідки та насоси.
Трагічні в історії німецьких колонізаторів стали не лише роки революції. Тоді радянська влада лише націоналізувала їхні підприємства. Друга світова війна і напад Німеччини на СРСР спричинили куди більш тяжкі наслідки для колоністів. Близько 100 тисяч німців, які мешкали на території нинішньої України, були примусово виселені до Казахстану та Сибіру.
Революція, а після роки Громадянської війни призвели до того, що побудована європейцями промисловість Донбасу занепала. Якісь заводи припинили свою роботу, якісь просто морально застаріли. Дуже сильно давалася взнаки нестача професійних кадрів.
Під час НЕПу радянській владі в 20-х роках вдалося певною мірою відновити зруйновану промисловість, проте це не вирішило проблеми відставання від передових країн світу. "Ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть", - визнавав гнітючість стану справ і сам Сталін.
Безперечно, сталінська індустріалізація вдихнула у Донбас нове життя. За перші три п'ятирічки було збудовано нові та модернізовано вже існуючі заводи, запущено в роботу доменні та мартенівські печі, відкрито низку нових шахт та проведено модернізації застарілих. В результаті вже у 1937 за абсолютними обсягами промислового виробництва СРСР вийшов на друге місце в світі після США. Україна стала індустріально розвиненою республікою СРСР і на той момент посідала друге місце в Європі з виплавки чавуну, третє з виробництва сталі, четверте у світі з видобутку вугілля.
Однак, очевидно, що Сталінська індустріалізація Донбасу проводилася не на порожньому місці. Багато в чому "успіх" п'ятирічок можна пояснити і тим, що раніше територія регіону вже була освоєна європейським капіталом. Англійці та французи, німці та бельгійці зуміли побудувати успішні та сучасні, для свого часу, підприємства, які надалі стали фундаментом для радянського індустріального стрибка.
До того ж, і сама індустріалізація не обійшлася без участі Заходу. Революція, війна, репресії та голод призвели до того, що в СРСР гостро відчувався брак професійних кадрів – інженерів, архітекторів, проектувальників і навіть простих робітників. Не було і своїх технологій, через що радянській владі довелося вдаватися до послуг західних фахівців та компаній.
Значну роль в індустріалізації, як Донбасу, так й усього Радянського союзу зіграли англійці, німці і американці. Завдяки закупленим у США технологіям та залученню американських фахівців у Радянському союзі вдалося створити різні галузі промисловості. Гордість та вітрина сталінської індустріалізації – "Дніпрогес" – з'явилася на світ за участю американської компанії Cooper Engineering Company та німецької компанії Siemens.
Так як сталінський план передбачав різкий стрибок, який мав забезпечити подолання 100 років відставання СРСР від заходу в найкоротші терміни, в країні рад вдалися до принципу конвеєрності. Тобто нові підприємства за планом мали будуватися зі швидкістю конвеєра, який штампує деталі на заводі. З цією метою СРСР уклав контракт із американським архітектором Альбертом Каном. У США його називали людиною, яка побудувала Детройт – серце автомобільної промисловості у Штатах.
Протягом трьох років архітектори та інженери компанії Albert Kahn Associates, Inc. працювали над проектами та здійснювали контроль будівництва близько 570 промислових об'єктів у СРСР. Крім цього, американці також навчали радянських фахівців методу конвеєрного проектування.
На території України, переважно у східних областях – Харківській, Дніпропетровській, Донецькій – за проектами архітекторів та інженерів Альберта Кана було збудовано десятки військових, машинобудівних та металургійних заводів.
Не варто забувати і про ціну, яку СРСР заплатив за роботу проектувальників, архітекторів, інженерів, за ввезені в країну верстати та технології. Під кінець існування радянської імперії її головною валютою на світовому ринку були газ та нафта. Однак на початку 30-х світ не відчував особливої потреби в цих корисних копалинах, та й їхній промисловий видобуток у країні рад тільки зароджувався. Виходом зі становища став "хліб", який навіть у наші дні особливо цінується в усьому світі. За планом Йосипа Сталіна, зерно, яке на світовому ринку можна було перетворити на гроші та технології, необхідно було відібрати у селянства.
Як це ще неодноразово буде в радянській історії, спрацює принцип, коли мета виправдовує будь-які жертви. Розпочата наприкінці 20-х колективізація села та насильне вилучення хліба у селян призведуть до масового голоду, який за різними оцінками лише в Україні забере життя від 4 до 10 мільйонів людей.
Свідком катастрофи в українському селі стає валлійський журналіст Гарет Джонс. Він знав про Україну, бо мати до революції працювала гувернанткою в будинку засновника Донецька Джона Юза. У розпал голоду Джонсу вдається потрапити до східних регіонів УРСР. Після повернення з Радянського союзу він першим у світі розповідає правду про результати політики колективізації та масову загибель селян через те, що у них забрали зерно, залишивши без можливості існування.
Ціною життя мільйонів радянській владі вдалося знайти необхідні кошти на індустріалізацію, але в селах почалися незворотні процеси. Створена система колгоспів та радгоспів призвела до демотивації селян та падіння рівня продуктивності на селі. Вже з 60-х СРСР змушений закуповувати зерно за кордоном, бо прогодувати себе він уже не зможе.
Не найкращим було життя і робітничого класу. У січні 1931 року у СРСР запроваджується карткова система, спостерігається гострий дефіцит. Хоч і радянська пропаганда намагалася всіляко дискредитувати царський режим, розповісти про гноблення робітничого класу капіталістами, факти говорили про протилежне. У своїх спогадах Микита Хрущов визнавав, що він, будучи слюсарем на одній із шахт Донецька, до революції жив набагато краще, ніж у 30-ті роки за СРСР, коли він став партійним працівником у Москві.
"Працюючи простим слюсарем, заробляв 45 рублів за ціни на чорний хліб у 2 копійки, на білий у 4 копійки, фунт сала коштував 22 копійки, яйце коштувало копійку. Чого вже тут порівнювати. Коли я вів партійну роботу в Москві, то й половини цього не мав, хоча займав досить високе місце. Інші люди були забезпечені ще гірше, ніж я", – згадував він.
***
Роки радянської пропаганди буквально викорчували зі свідомості людей пам'ять про те, як і завдяки кому Донбас перетворився з порожнього краю на розвинений індустріальний центр. Радянська влада старанно боролася з усім, що нагадувало британський, німецький, французький, бельгійський сліди в історія краю, вдаючись навіть до перейменування населених пунктів. Вдалося владі створити і міф про індустріалізацію Донбасу, яку реалізували начебто лише самотужки. Переписавши історію, прибравши найнепривабливіші її частини, у країні рад забули про те, як західний світ вдруге брав участь у створенні “індустріального дива”.