Сержант роти снайперів "Раптор": Про повернення територій 1991 року я б вже не думав

Україна більше трьох років відбиває повномасштабну навалу росіян. Як вдосконалюється ворог, чому вчаться ЗСУ, чи можливо досягти кордонів 1991 року і що таке "снайперська дуель", – в інтерв'ю РБК-Україна розповів сержант роти снайперів Микола "Раптор".

Ми зустрілися на військовій базі серед техніки й бетонних плит. Микола (позивний "Раптор") служить головним сержантом роти снайперів бригади "Рубіж". Він у формі, на плечі – шеврон "групи 200". Це його мілітарна спільнота, частина команди, до якої він належить не лише за фахом, а й за характером. Говорить спокійно, але прямо – без прикрас.

Розмова перейшла з посадових обов’язків до реалій війни. До того, як працює снайперська рота, як відбирають людей, що відбувається на лінії фронту. І до теми, яка болить особливо: ставлення суспільства до військових та зміну ставлення так миттєво та неочікувано. Деталі розмови – в інтерв'ю для РБК-Україна. Текстова версія відредагована для зручності, повну розмову дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна.

– Ваш бойовий шлях починався з піхоти, ви були пішим розвідником і заступником командира взводу розвідників. І зараз ви на посаді головного сержанта роти снайперів. Як змінився ваш погляд на війну за цей час?

– За цей час мене дивує тільки те, як швидко ворог робить аналіз своїх помилок та вчиться на них. Як швидко він перероблює свою тактику ведення бою. Те, з чим ми зіштовхнулись на початку повномасштабки, коли абсолютно всі дивились картинки по телебаченню: "Там же немає з ким воювати, там чмобіки", "Дивіться, як ми їх знищуємо"... І те, що ми бачимо на сьогоднішній день, коли буквально набагато важче навіть заходити на позицію, не те що протриматись чи виходити з неї.

– А взагалі, як змінився ваш погляд на тактику ведення війни, враховуючи, що ви були розвідником, а тепер в снайперській групі? Чи відрізняються підходи, чи в принципі одне і те саме?

– Не можу сказати, що одне і те саме. Снайпер – це той самий розвідник, тільки який обрав собі конкретну спеціальність – велику "пушку". Специфіка роботи відрізняється, проте снайпер все одно залишається розвідником. Тобто виконати одні й ті ж задачі він може. Але у нього профіль все ж вужчий.

– А які головні задачі снайпера і як вони змінилися, враховуючи розвиток сучасних технологій?

– Специфіка роботи не змінюється. Як було ведення спостереження і знищення цілей, воно так і залишається. Змінився підхід до роботи, ми, наприклад, більше приділяємо уваги маскуванню, вибору позиції. Раніше ми воювали з "м’ясом", тепер – з дронами. Від них потрібен більш потужний захист. Міняється підхід – принципи залишаються старі.

– Багато снайперів переходять на роботу операторів FPV-дронів?

– Мені здається, зараз всі хочуть стати "дронщиками". Дійсно дуже сильно набуває швидкості технологічна війна. Я сподіваюсь, що ми колись дойдемо до того, що у нас буде більше засобів, щоб снайпера змогли продовжити ефективніше працювати. За рахунок того, що ворог технологічно оснащений краще за нас, нам стало в рази складніше дійти до позицій.

Потрібно ж працювати, треба вийти, знайти позицію, провести розвідку місцевості, облаштувати схрон. І все це під постійним наглядом ворожих "очей" у небі. Це дуже важко. Зараз стало значно складніше. Але це не значить, що ми перестали працювати. Ми будемо працювати, ми можемо працювати. І нам треба працювати.

– На яких напрямках ви воювали? Які з них були найскладніші?

– До повномасштабного вторгнення я більшість часу провів на Світлодарській дузі. А вже після – це Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, потім Зайцеве, Бахмут і контрнаступ під Лиманом. Напрямків було багато. Але найважчим для мене, напевно, став Макіївський напрямок на Луганщині у 2024 році.

Там мені було морально найтяжче. Бо це вже не я особисто йшов у бій, а доводилось відправляти своїх людей. І здавалось би, що тут важкого? Сидиш собі на КСП (контрольний спостережний пункт – ред.), у теплі, в укритті. Але морально – це зовсім інше. Бо ти сам набираєш цих людей, ти їх навчаєш, знаєш про них усе – їхні особові справи, характери. І ця відповідальність тисне на тебе. Бо ти розумієш, наскільки їм там важко, наскільки вони в небезпеці. І просто страшно щоразу почути в рацію: "двохсотий" чи "трьохсотий".

– Якщо говорити про фізичну складність, то якою була остання ротація?

– Останній мій вихід був саме на Макіївці. І вже довелося працювати як снайпер. Це був найважчий вихід у моєму житті. Ми виходили з пагорба – тільки стали спускатися, за нами вже полетів ворожий дрон і супроводжував нас весь шлях. Поки не заховалися в лісі, ця "пташка" буквально висіла над нами.

І навіть коли ми дісталися бліндажів, я чув, як вона кружляла поруч. Навіть в туалет сходити і те проблема. Треба продумати так, щоб тебе не помітили, і щоб навіть "шальна" міна не зачепила. Бо дрони бачать, куди ти йшов.

– А як відбувався вихід із позицій?

– Ми виходили сім годин. Дронове переслідування з скидами, FPV-дрони, нескінченна арта.

– Це ви виходили і по вас били. А як це ви робили сім годин?

– Ми рухались маленькими перебіжками: від одного бліндажика до іншого. Ховаєшся, чуєш - FPV літає. Але ми вже знаємо з досвіду: FPV довго у повітрі не тримається. Щойно чуєш, що він десь зірвався або полетів - одразу біжиш до наступного укриття.

На артилерію вже не зважали, бо якби ще ховатися від арти, це буде ще довше. Бігли чекпойнтами, ривками.

– А сили були на це? Чи вже просто на адреналіні трималися?

– Адреналін - це дуже сильний союзник. В такі моменти організм наче вмикає режим надможливостей: ти стаєш швидшим, розумнішим, уважнішим. Можна було б ще воювати, але ми виходили, бо тримати позицію вже не було можливості.

– Ваш побратим розповідав мені, що був момент, коли він уже не витримував. Казав: "Все, я не можу". А ви підійшли, підтримали його, і, по суті, врятували йому життя.

– Певно, зараз, доведеться розкрити таємницю, про яку мої побратими в тому заході не знають. Але всередині я вдячний їм обом. Бо якби не вони - мені здається, я б здався ще на самому початку цього виходу.

За стільки років служби у мене накопичились свої проблеми зі здоров’ям, і я реально відчував - все, стріляє в усьому тілі, все ломить. Було дуже важко. Але я - старший за званням, старший за посадою, а це мої підлеглі. Якого біса мені розслаблятись? У мене не було іншого вибору, окрім як мотивувати їх своїм прикладом аж до останнього. Бо треба було виводити хлопців. У будь-якому разі - спершу хлопців. У мене завжди така мотивація: вони - перші.

І от коли він сказав мені: "Біжи, братан, я наздожену", я подумав тільки одне: кому ти "розчісуєш"? Ти ж навіть не встанеш. А якщо не встанеш, то дрон, який ти вже бачив, тебе зафіксує, і за тобою полетить FPV. І він тебе вб’є. Ось і все. Тому встав і пішов.

Але коли він сказав: "Ні, братику, я тобі клянусь, зараз побіжу", - я зрозумів, що діла не буде. Я став біля нього і сказав: "Ну, значить, удвох - так удвох". Він кричить: "Біжи!", я на нього, він на мене. Довелось його смотивувати. Я йому сказав – хочеш, зараз ти встаєш і робиш те, що я тобі кажу, але коли ми прибіжимо в безпечну зону, якщо тобі прям дуже сильно хочеться, і я такий негідник, можеш набити мені пику, сильно лаяти. Але зараз ти встаєш і біжиш. Він сказав, що я його "замахав". А потім встав і побіг.

Я його чудово розумію. Навантаження, які на ньому були… Він до цього просидів дуже довго на позиції, ми провели ротацію, вони буквально за два дні привели себе до тями і знову поїхали. І знову на дві доби, і це велике навантаження фізичне. Величезний рюкзак, маскування, гвинтівка штурмова, гвинтівка снайперська, купа приладів для спостереження.

Плюс, це вихід з позиції, ми забирали все, що є. Я розумію, що навантаження велике і треба бігти. А бігти треба без зупину, бо там була дистанція більше 1,5 км і це чисте поле. Тобто у нас було всього три можливості заховатись – ріденький лісок, ото дерево, під яке він впав, і потім ми заховалися вже в нормальному густому лісі, де ми пересиділи дрони і потім "під шумок" втекли.

– І як, він зробив щось, як ви вийшли?

– Так. Як і всі ми він упав, зняв шапку, розстібнув маскування, напився холоднющої води, остудився, закурив. І сказав: "Жизнь хороша".

Він мені подякував. Він подякував мені, я - хлопцям. А потім за нами приїхав зводний - я ще ніколи не був такий радий його бачити.

– Ви багато працювали зі снайперами?

– На даний момент, не багато. А от у розвідці – так. Особливо на початку повномасштабної. Тоді ми дуже часто заходили в тил ворога. Це був період, коли ми як розвідники не вели активних бойових дій, але з самого ранку до вечора ми лазили по лісах, по лівих і правих флангах, шукали, де ворог.

Доходило до того, що ми підходили до ворога максимально близько. Оце ж замасковані, в багнюці обличчя. І ти сидиш, дивишся на нього і чекаєш, коли у нього перезмінка. Сидиш максимально довго, щоб дізнатись більше інформації. І ти от так сидиш і розумієш, що ти по суті можеш його прямо зараз ліквідувати. Або вкрасти. А тобі не можна. Така робота у розвідника.

– Це був ще початок повномасштабного вторгнення, дронів не було так багато, особливо FPV. Якщо порівнювати з тим, що є зараз - чи виходять наші військові в сіру зону? І зокрема - снайпери?

– Знову ж, Макіївка, 2024 рік. Я тоді був сержантом розвідвзводу нашої ж бригади, у другому батальйоні. І у нас були задачі, пов’язані з нальотами - треба було виходити в сіру зону. І наші хлопці це робили. Але ситуація з дронами була вже дуже жорстка. Особливо - вже ближче до літа.

У мене тоді почались штурми з боку окупантів. Вони просто продавлювали позиції. І мої розвідники розтягнулися по всіх точках - ситуація була складна. Піхота теж гинула, багато трьохсотих. Майже весь взвод повернувся додому "трьохсотими".

Основні ураження - це арта і дрони. FPV-дрони, скиди – це зараз номер один по травматизму.

– Тобто, якщо порівнювати з початком вторгнення, ситуація кардинально змінилась?

– Однозначно. Наприклад, у Рубіжному на самому початку в них було дуже багато артилерії, але не було такої кількості дронів. Працювати було набагато легше.

Сіра зона тоді - це був просто "лакомий шматочок". Ми туди ходили як до себе додому, усе цинкували, досліджували. Це було цікаво, драйвово. Небезпека, звісно, була – але інша. Вона полягала в тому, що якщо зайдеш далі, щось пропустиш, щось не побачиш – може статися біда. Бо сіра зона – це територія, яка не підконтрольна ні нам, ні їм. І вони там так само лазять.

– І все ж це були розвідгрупи. А от снайперські - вони зараз працюють у сірій зоні?

– Так, снайперські групи працюють у сірій зоні. Але у нас інша специфіка.

– А снайпери працюють у взаємодії з іншими підрозділами - артилерією, безпілотниками, піхотою?

– З безпілотниками – звичайно. Це взагалі зараз одна з ключових ліній взаємодії. З артилерією - як правило, ні. У нас елементарно зв’язок до них просто не добиває.

Але, знову ж таки, якщо ми говоримо про повноцінну батальйонно-тактичну групу, коли заходить усе – і артилерія, і міномети, і піхота – то завдяки сучасним гаджетам створюється такий собі спільний інформаційний простір. Через позначки ми всі можемо спілкуватися, обмінюватися даними. Тобто, по суті, всі одночасно бачать, що відбувається на фронті.

А ще буває проста, "людська" взаємодія: "Братик, підстрахуй, подивись, де я". Це нормальна історія. І, звичайно, ми часто звертаємось по допомогу до підрозділів БПЛА. Бо коли ворог працює в повітрі, то спокійніше, коли і над тобою є "пташка", яка може тебе прикрити й провести.

– А як щодо технологій загалом? За вашим досвідом, Росія зараз більш технічно забезпечена, ніж ми? Бо ж на початку повномасштабної війни дрони були більше нашою перевагою.

– На жаль, як би не хотілося це визнавати - так. На мою думку, ворог сьогодні справді технологічно оснащений краще за нас.

Раніше, так, ми мали перевагу в дронах, у гнучкості. А зараз вони просто штампують FPV на потоках. І не просто дрони, а з нормальними камерами, з дальнім зв’язком, із системною логікою застосування.

Ми між собою на передку про це говоримо. Що б нам не давали – нову зброю, боєприпаси – ми досі не маємо реального захисту від того, що нас вбиває найбільше. А вбиває нас саме небо – дрони, розвідка, артилерія.

Ми досі не можемо закрити небо. Ні локально, ні глобально. Нас постійно бачать. Постійно. І в цьому – вся проблема. Ми не можемо знищити їхні очі. Ми не можемо завадити їхнім дронам нас знімати, вести, коригувати вогонь. А працювати, коли за тобою постійно хтось спостерігає – ну от у цьому вся складність нашої роботи зараз.

– В українців з’явилося більше очікування, що війна завершиться - або хоча б буде якесь перемир’я. А от на вашу думку, як змінилася ситуація на фронті порівняно навіть із минулим роком? Що зараз відбувається на лінії зіткнення?

– Якщо брати умовно центр року – той період, коли починається потепління, – то все дуже чітко видно по тенденціях. Коли холодно, всі – і ми, і ворог – трохи менше воюємо. Ну, бо холодно. Ворог не такий активний, і ми трохи спокійніше дихаємо.

Але як тільки іде тепло – вони як підсніжники вилазять і починають активні дії. Так було і в 2024 році. І от що стало для мене особисто новинкою – це кількість дронів, які з’явилися саме з приходом тепла.

Так, у 2022-му дрони вже були. Але тоді ми на них майже не зважали. Ну, полетів, ну, заникався – і пішов далі, як у себе вдома гуляєш у сірій зоні. У 2023-му їх стало більше, з’явилися тепловізійні дрони, ворог навчився скидати боєприпаси, почалися втрати. Але в 2024-му я побачив справжній злам – коли дрони просто унеможливлюють роботу. Тобто не просто заважають, а роблять її фізично неможливою.

І от зараз, щоб просто піти в сіряк – треба ще дожити до моменту, щоб туди дійти. І кожне потепління приносить нові технології з боку ворога. А от у нас - змінюється не так багато.

– А завдання у снайпера зараз - це переважно по людях чи по техніці?

– Наше завдання - забезпечувати захист, прикриття, підтримку. Один снайпер слідкує за всією лінією, або сектором. Інший - сидить і буквально "втикає" в одну точку, чекає, коли з’явиться той самий гранатометник.

Так було в моїй групі. Десь два тижні він не давав нормально працювати нашій піхоті. Постійно вискакував із яру, в одну й ту ж точку - зарядився, вискочив, бахнув, знову сховався. Позиція страждала - 300-ті, контузії. І так по колу. Ніхто не міг його вирахувати. Кажуть: "Снайпера, давайте".

Одна пара засіла, інша - теж. І от мій побратим таки дочекався. Той вискочив – і у снайпера було буквально три секунди, щоб зняти його. Вони стріляли майже одночасно. Наш влучив у гранатометника – і завалив його. Але РПГ вже вилетів. Прямо в його сторону.

Побратим потім казав: "Я стрельнув – і бачу, як снаряд летить просто в мене. Думаю: ну все, приїхали". Але дуель закінчилася перемогою нашого снайпера. Адреналіна він хапанув в той момент добряче.

– Були ще якісь подібні історії? Коли ціль довго чекали, вичікували, а потім усе спрацювало?

– Так. Один із наших снайперів сидів на позиції, довго "цинкував" (спостерігав). Але сама позиція йому не подобалась. Нормальний кут огляду був, але незручний.

Тому він вирішив знайти додаткову точку. Знайшов дерево – біля нього, каже, прикольно було б поставити триногу, спертись і працювати. Це не була якась ідеальна позиція. Жахлива, відверто кажучи. Але він вирішив, що спробує. Зробив триногу, замаскувався – і почав працювати звідти.

І дуже навіть спрацювало. Він дочекався, коли почали йти кілька груп. Це, до речі, саме той випадок, коли можна сказати, що ворог реально "тупанув". Бо групи йшли одна за одною – і снайпер спочатку вирізав першу, потім другу… А третя навіть не здогадалась, що тут працює снайпер, – і пішла тим самим маршрутом. Він знищив і їх.

Загалом у той день він "зняв" дванадцять чоловік. Дванадцять військовослужбовців Російської Федерації. Я вважаю, що це теж доволі "жирна" історія. Така от снайперська доба.

– Це, певно, одна з історій, коли противник зреагував халатно. А взагалі, чи ростуть російські солдати професійно як військові?

– Дуже стрімко ростуть. Як я вже казав – якщо спочатку вони зайшли сюди з ілюзією, що їх будуть зустрічати з хлібом-сіллю, а тих, хто буде не радий – вони вб’ють, з’їдять і вкрадуть унітаз, то скоро зрозуміли: не зайшло. І почались штурми.

Спочатку вони гнали менш підготовлені підрозділи вперед, за ними – спецура, щоб закріпитись. Тактика максимально тупа, але, на жаль, вона працювала. Бо м’яса в них – до холери, матері ще народять.

Але зараз – інше. Вони не ризикують своїм особовим складом. Вони копають траншеї. Причому не просто окопи – вони будують собі підземний метрополітен у нашій землі. Великі траншеї, укріплені, перекриті. В цьому нам, чесно кажучи, треба у них вчитись.

– Так, але ж і наші бійці вдосконалюються. У нас теж триває підготовка, з’являються нові підходи?

– Однозначно. Ми не стоїмо на місці. Ми ростемо. Робимо роботу над помилками. Якби ми воювали так, як у 2022-му - ну, чесно, ми б не вистояли. Світ змінюється – ми змінюємось.

Ворог вигадує нове – ми вигадуємо, як цьому протидіяти. Ми вчимося по-новому задіювати свої підрозділи. Вчимося швидше адаптуватися. Іноді – прямо на ходу. Тому що війна – це дійсно театр. І ми граємо в цей спектакль.

– А звідки у вас беруться сили, щоби продовжувати цю боротьбу, враховуючи все, що відбувається навколо?

– Я коли пішов на війну 20-річним пацаном, я собі як вбив в голову, якою я бачу нашу країну. Я, як і всі люди, хочу дітей, хочу, щоб бігали маленькі динозаврики по хаті. І я не хочу перекладати це на них. Це на моє покоління припала ця війна – і я хочу, щоб на моєму поколінні вона і закінчилася. Я хочу, щоб мої діти жили вже в справді незалежній країні. І якщо ця країна буде в кордонах 91-го року – це було б дуже круто. Сподіваюся.

– А як ви думаєте, це взагалі реально зараз - 91-й рік?

– Якщо чесно – я б радив людям уже не думати про це. Не триматися за цю ідею. Бо якщо ми закінчимо війну навіть із мінімальними втратами територій – це вже буде перемога. З однієї простої причини: ми вже виклались на 100%.

Ми, бійці, робимо все, що можемо. Більше ми з себе вичавити не можемо. Тому, якщо ми зможемо зупинити ворога хоча б там, де вже втратили – це буде велика перемога. Бо на початку повномасштабної у нас був шанс втратити все. Країну повністю. А ми вистояли. І це варто великої поваги.

– Дякую вам за це. Розкажіть більше про ваші основні задачі на сьогоднішній день. Яка ваша головна задача на посаді сержанта роти снайперів?

– Це знайти в людях талант лідерства. Вивчити кожну кандидатуру, абсолютно кожного бійця в роті. Виявити в них лідерські якості. І якщо вони є – поставити таких людей на відповідні посади, допомогти їм вирости. Тобто не "зробити сержанта" – бо сержанта не зробиш. Лідер або є, або його нема.

Сержант – це центральна ланка між офіцером і солдатом. Між керівником і виконавцем. Я завжди кажу: головний сержант роти - це той, хто має з п’яти окремих пальців зробити один міцний кулак. І цим кулаком ми маємо бити ворога.

– А взагалі, з роками люди ж приходять нові. Ви помічаєте в них мотивацію? Чи зараз більше тих, хто йде, бо змушений?

– На початку війни людей було багато. У нас ніколи не було нестачі. У розвідці, наприклад, завжди вистачало. Але зараз уже тенденція інша. Всі хочуть бути операторами безпілотників. Умовно кажучи - в теплі, з пультом.

Набрати когось у класичну розвідку стало складно. А снайпер - це взагалі окрема історія. Щоб ним стати, раніше треба було пройти певний шлях. Спершу - піхота. Там ти отримуєш базу, досвід, перевіряєш себе. Якщо маєш лідерські якості - йдеш далі: командир відділення або спеціалізація. Якщо хочеш іти в глибину - вибираєш розвідку. Побув у розвідці - якщо тебе це "затягує", тоді вже можна думати і про снайпінг.

Бо снайпер – це не просто стрілець. Це – спеціаліст високого рівня. І раніше ми могли собі дозволити чекати, поки людина пройде ці всі етапи, визріє, і тільки тоді приймали до себе. А зараз – ні. Зараз ми працюємо з тими, кого посилає нам доля. І водночас – не знижуємо вимог.

Ми проводимо відбір. Абсолютно з кожною кандидатурою. Людина приходить - і є ряд питань, які ми обов’язково ставимо. Особливо під час моїх співбесід. І справа не лише в тому, щоб дізнатися, де і коли він воював. Мені важливо почути, як він говорить.

Я намагаюсь "розхитати" людину до того моменту, коли побачу її нутро – ким вона є насправді. Бо коли людина починає говорити з тобою щиро, без блоків – от тоді я розумію, з ким маю справу. Зажата людина – дуже важка в роботі.

– А як ви ставитеся до мілітарних спільнот? Їх зараз з’являється дуже багато. Яка, на вашу думку, суть цих мілітарних спільнот? Чому вони з’являються?

– У кожної своя мета, але перш за все - показати, що ми є. Навіть якщо не показують обличчя, блюрять - усе одно видно, що це люди з позицією, з досвідом. І головне - без додаткового фінансування зараз воювати важко.

А мерч, патчі, футболки, кепки - воно подобається людям. Вони тягнуться. Купують - і цим реально допомагають. Якщо обидві сторони задоволені - то чому ні? Це нормальна взаємодія.

– А як думаєте, із таких мілітарних спільнот можуть вирости вже цілі ветеранські організації - з навчанням, реабілітацією?

– Та з таких двіжух може вирости що завгодно. Все залежить від самої спільноти. Якщо вона орієнтована виключно на візуалку - фотки, образ, патчі - то, скоріше за все, вона і залишиться у цій ніші. Якщо ж захочуть займатись чимось більшим - то, гадаю, вони просто створять ще одну сторінку, ще одну ініціативу. Прокинешся зранку, а в сторіз уже лінк: "Переходьте, тепер ми ще й навчаємо/лікуємо/реабілітуємо".

– І от по вашому досвіду: коли ви повертаєтесь з фронту сюди, у цивільне життя - які перші відчуття? Чому військові часто кажуть, що в перші тижні не хочеться нікого бачити?

– Якщо чесно – дуже важко знаходитись у суспільстві, яке тебе не розуміє. І яке ти сам не розумієш.

Особисто я не розумію жодну зі сторін. З одного боку – ті, хто ухиляється. І не через якісь об'єктивні причини, а тому що думає: якщо він не піде воювати, то ж хто тоді заплатить донат у 1000 гривень на місяць? Бо без нього впаде армія – отак він собі уявляє. Він зобов’язаний сидіти вдома, бо йому ж капне зарплата – і все, Раптор на фронті врятований. Ось така логіка.

А з іншого боку – оця історія з "бусифікацією". І мені, чесно кажучи, абсолютно все одно – це ІПСО чи не ІПСО, фейки чи не фейки. Коли я бачу відео, де зупиняється бусик, підходять до мужика з візочком, забирають його, пхають у бусик, а візочок стоїть на місці – мені хочеться когось убити.

Коли я бачу, як скручують людину без ноги, з протезом від стегна, яка буквально стрибає на одній – і починають його лупити ногами, затягують у бус… А він озирається, шукає очима допомоги, а хто йому допоможе? Жінка? Її затягнуть туди ж. Чоловік? Буде сидіти поряд у тому ж бусику. І от в цей момент я не розумію ні одну сторону, ні іншу.

Бо знаю чоловіків, які реально мають серйозні підстави, чому вони зараз не воюють. У них є вагомі причини – медичні, особисті, психологічні. Але вони бояться вийти на вулицю, бо можуть потрапити під роздачу, бо все робиться хаотично. І на цьому перетині – коса знаходить на камінь.

– Ви ще згадували про форму. Хотіли щось додати.

– У мене є одна велика мрія. Не після перемоги навіть – а після того, як усе це скінчиться і ми повернемося до більш-менш спокійного життя. Я мрію, щоб ми повернули повагу до форми. Повага до того, як її носять. Повага до знаків розрізнення. І повага один до одного – між військовими. Бо зараз дисципліна трохи посипалась.

Поки ти у формі, ти маєш поводитись так, ніби ти – вся армія України. Вести себе гідно.

– Здається, це ще одна проблема: спочатку військових романтизували. А потім почали від них відвертатись, бо побачили, що це - не завжди усміхнені, ідеальні герої.

– Це дуже складно. Людська психологія – взагалі річ тонка. Навіть сам себе не завжди розумієш. Буває, що хочеться просто виговоритися. І от я іноді пишу або дзвоню близьким. Виговорився – і стало легше. Мене вислухали, прийняли позицію. Може, щось порадили. А буває, навпаки. Закриваєшся, агресуєш. Не кидаєшся з кулаками, ні, але стаєш гострим, колючим, черствим.

Оця романтизація "котиків", які зараз у когось перетворились у "негідників" – вона сталася дуже різко. По клацанню пальців. Я боюся, що нам, військовим, після закінчення війни – яким би воно не було – доведеться дуже довго "відмиватись" від цього бруду. Бо один зробив біду – а репутація постраждала в усіх.