Як побачити Рим так, щоб він залишився з вами назавжди? Чим італійський ритм життя відрізняється від українського? Які місця вражають сильніше за відомі пам'ятки? Про це та більше в розмові з журналісткою РБК-Україна Юлією Гаюк розповів ліцензований гід по Риму і Ватикану Олег Андрушків.
Головне:
Олег Андрушків - ліцензований гід у Римі та Ватикані, автор сайту CiaoGid. Він родом з України, але до Італії приїхав у 1999 році за своїм коханням. І хоча стосунки не склалися, знайшовся інший поклик. У 2000-му році на волонтерських засадах проводив паломникам екскурсії Римом. Саме тоді й зрозумів, що бути гідом - це покликання життя.
В інтерв'ю РБК-Україна Андрушків поділився історіями та спостереженнями, які рідко потрапляють у путівники: від секретів місцевої кухні й "неінстаграмних" локацій до моментів, коли Рим говорить не лише мовою каменю, а й мовою людських почуттів.
– Перш ніж вирушити з тобою на прогулянку Римом розкажи трохи про себе: звідки ти, як потрапив до Італії і чому обрав саме цю професію?
– Я не жив у Римі часів Юлія Цезаря, але знаю, як показати Рим так, щоб кожен відчув: це не просто історія - це щось особисте, близьке й живе.
Розповісти так, щоб торкнутися серця - з повагою, емоцією та знанням, допомогти людям відчути зв'язок з історією. Рим говорить. Я лише намагаюся допомогти почути його правильно.
– Що найбільше дивує українців під час першої поїздки до Італії?
– У перші дні в Італії українців часто шокує не щось одне, а цілий букет вражень, адже країна зовсім інша за ритмом, побутом і навіть дрібними звичками людей. Ось кілька моментів, які викликають найбільше здивування:
Гучність італійців і романтика людського спілкування. Українців часто вражає, як емоційно італійці спілкуються між собою. З боку це іноді виглядає так, ніби вони сваряться - голос підвищений, руки літають у повітрі, обличчя постійно змінює вирази. Насправді ж, у більшості випадків це звичайна дружня розмова.
Також вражає як італійці п'ють каву. Кава в Італії - це не "великий кухоль на ходу", а маленька порція еспресо, яку п'ють стоячи за барною стійкою за лічені хвилини. І не дай Боже замовити капучино після обіду - на тебе подивляться, як на туриста, що "не в темі".
Також дивує ставлення італійців до роботи та відпочинку. Українці, звиклі "впахувати", дивуються, як італійці цінують свій вільний час. Робочий день закінчується - і все, про роботу ніхто й не думає. Вихідні - це святе, для сім'ї, друзів, або просто для dolce far niente - "солодкого нічогонероблення".
А тепер уявіть собі: ви виходите з дому вранці, а на розі - маленьке кафе, запах свіжої випічки, усміхнений бариста, який пам'ятає, яку саме каву ви п'єте. Поруч літні італійки жваво обговорюють новини. І ось у цей момент ви розумієте - ви в іншому світі.
Ліцензований гід Римом і Ватиканом Олег Андрушків (фото: ciaogid.com)
– Який найбільший стереотип про Італію ви чули від українців?
– Що італійці п'ють вино зранку і ввечері, як воду! І справді - вино тут п'ють часто, і на обід, і на вечерю. Але в дуже помірній кількості: пів келиха, один максимум. П'ють не для того, щоб сп'яніти, а щоб підкреслити смак їжі, створити настрій, насолодитися моментом. Це культурний жест, а не звичка до надмірностей.
За всі ці роки п'яного італійця я бачив, може, раз на рік - і то випадково. Тому ні, італійці не зловживають. Вони вміють пити з мірою і зі смаком.
– Рим - це музей просто неба. Яке місце тобі найбільше подобається показувати під час екскурсій і чому саме воно?
– Справді, кожен його куточок розповідає свою історію… Але якщо мене просять назвати одне місце, яке найбільше люблю показувати під час своїх екскурсій - це, без сумніву, "Давид" Берніні у Галереї Боргезе.
"Давид" Берніні в Галереї Боргезе (фото: Getty Images)
Усі чули про "Давида" Мікеланджело у Флоренції, і це справді шедевр. Але мало хто знає, що в Римі теж є свій "Давид"!
"Давид" Берніні - зовсім інший. Він не застиг у спокійній позі. Він у русі. Напружені м'язи, зосереджений погляд і момент, коли він ось-ось кине камінь у Голіафа. Його сила не в м'язах, а в інтелекті.
Здається, ніби час зупинився саме в цю мить. Скульптура ніби рухається навколо тебе, дивиться прямо в очі - і ти раптом розумієш, що справжній Голіаф мабуть знаходиться десь поруч! Настільки досконало зумів великий Берніні передати у мармурі справжній дух, досить довгої в написанні історії зі Святого Писання.
Коли я приводжу свої групи до Галереї Боргезе, часто помічаю, як люди просто завмирають. Стоять мовчки кілька хвилин - ніби забули, де вони. І саме в ці моменти я щоразу згадую, наскільки це прекрасна професія, і наскільки Рим здатен вражати знову і знову, навіть тих, хто вже бачив багато.
– Багато хто, почувши про італійську кухню, одразу думає про піцу й пасту. Але ти живеш у Римі й добре його знаєш. Які справжні смаки ти порадив би тим, хто хоче відчути справжню душу римської кухні?
– Так, це правда: коли люди думають про Італію, одразу згадують піцу і спагетті. Але Рим - це набагато більше. Це ще й душа, простота, селянський смак - щирий, без прикрас.
Одне з того, що я найбільше люблю у своїй роботі гіда по Риму - це відкривати туристам справжні, глибоко римські смаки, які не знайдеш у туристичних меню, а лише в маленьких тратторіях місцевих кварталів.
Чули коли-небудь про корателлу? Це старовинна, скромна страва з нутрощів ягняти, часто з артишоками. І ось цікаво: у єврейському кварталі в Римі досі є місця, де її готують саме так - з артишоками, за давніми рецептами.
Це справжній вибух смаку, але також виклик для тих, хто звик до "м'якої кухні". Страва "брутальна", так. Але вона справжня. Це Рим, який не боїться показати себе без маски.
А ще є сир пекоріно романо - той самий, справжній, зроблений із овечого молока, витриманий, зернистий, солоний. Його найкраще їсти з келихом червоного вина з Кастеллі Романі. Це сильні, чесні смаки. Їжа пастухів, людей, які працювали на землі. І, можливо, саме тому в цій простоті є щось шляхетне.
Коли я веду свої гастрономічні тури в Римі та околицях - так, я проводжу й такі - мені подобається казати: "Ласкаво просимо в ту Італію, якої ви не побачите в Instagram, але яку точно заберете з собою в серці… і в шлунку".
– Який міф про італійську кухню найбільше дратує самих італійців?
– Що вони нібито їдять макарони тричі на день і навіть зранку! Так, паста справді є основою італійської кухні, але вона зовсім не нудна й не одноманітна. Італійці дуже цінують якість і різноманіття: сотні видів соусів, форм пасти, регіональних рецептів. А ще равіолі, лазанья, ньоккі, різотто… Кожен день - новий смак.
І що важливо: паста в Італії - це не просто вуглеводи. Здебільшого це повноцінна страва з овочами, білками, оливковою олією. Збалансовано й продумано.
Недарма, згідно з ВООЗ і ЮНЕСКО, середземноморська дієта, частиною якої є й італійська кухня, визнана однією з найздоровіших у світі. У ній правильне співвідношення вуглеводів, білків і корисних жирів. Тож ні, італійці не їдять тільки пасту. Вони їдять розумно, корисно, смачно й зі смаком до життя.
– Як італійці ставляться до інтерпретацій їхніх страв у світі? Наприклад, піца з ананасами тощо. В яких закладах італійці самі ніколи не їдять і ви не радите туристам?
– Для італійця їжа - це не просто їжа. Це частина національної ідентичності, культури, родинної пам’яті. Традиційні рецепти тут бережуть, як реліквії, і до будь-яких “сміливих” змін ставляться з великою обережністю.
Італійські продукти мають високу репутацію та велику додану вартість, тому їх часто намагаються підробити. В Європі це ще якось контролюється, а от за межами ЄС - суцільний "Дикий Захід". І саме тому виникають всі ці "пармезани", "італійські ковбаси" й "моцарела", яку в Італії ніхто б не визнав. Італійця, коли чує слово "пармезан", мов током б'є.
А піца з ананасом - це вже національний анекдот. Так, у туристичних зонах її можна знайти, але винятково "per turisti". Справжній італієць хіба що в жарт замовить таку.
Бо справжня італійська кухня - дуже проста, але надзвичайно вимоглива. У ній усе тримається на якості інгредієнтів: смачна моцарела має бути з буйволиного молока, зроблена в Кампанії; оливкова олія - тільки extra vergine; помідори - визрілі під сонцем.
Це та Італія, яку італійці хочуть бачити на своїй тарілці. І бажано по всьому світу також.
– Якщо залишатися в темі їжі, то яких правил, на твою думку, обов'язково слід дотримуватись за італійським столом?
– У італійців справжній етикет за столом! Деякі "правила" наче й не написані, але краще їх не порушувати: ніколи не посипати сиром страви з рибою, не різати спагетті ножем, і увага - жодного капучино під час обіду або вечері!
Але понад усе я зрозумів одне: за столом не потрібно поспішати. Тут їдять неквапливо, спілкуються, діляться враженнями і емоціями…
Їжа в Італії - це ритуал, а не просто їжа. І якщо відчуєш цей ритм за столом, то одразу стаєш трохи більше італійцем.
Італійська кухня доволі проста й не вимагає складнимх поєднань інгредієнтів (фото: instagram.com/gidvrymi)
– Чим італійська ментальність відрізняється від української?
– Темп ухвалення рішень. Українці зазвичай більш прямі, якщо є ідея, значить треба діяти. Якщо щось потрібно зробити - робимо. Все просто.
Італійці ж набагато розважливіші. У них у характері є щось філософське, аналітичне, навіть трохи полемічне. Один приклад з життя: на зборах мешканців будинку обговорення, чи варто замінити ручку на дверях, може тривати роками. І за цей час ручка так і лишається стара, але всі про неї говорять.
Це має й історичне підґрунтя: сучасна Італія як країна регіонів і демократичного самоврядування сформувалася після Другої світової війни. Італійці звикли до компромісів, різних думок і тонких нюансів.
В Україні - більше дії. В Італії - більше розмов. А я десь між цими двома світами - намагаюся зрозуміти одних, прийняти інших… і саме в цьому, здається, і народжується щось особливе.
– Які українські звички виглядають дивно в італійському контексті?
– Одна з українських звичок, яка часто дивує італійців - це наша забобонність. Для нас є речі, які просто не можна робити, і крапка. Це знають усі в родині, від малого до великого. Наприклад: нічого не передають через поріг, порожні пляшки не залишають на столі, не свистять у приміщенні, і ще десятки таких "заборон", які сприймаються абсолютно серйозно.
Так, в Італії теж є забобони, але вони більше притаманні старшому поколінню. А в нас - це частина щоденного побуту, і часом навіть молодь дотримується цих правил, хай і з усмішкою.
Італійці, коли чують про це, спершу дивуються, а потім починають з цікавістю розпитувати. Бо за кожним "не можна" ховається глибока культурна логіка, й у цих деталях відкривається справжня душа українського народу.
– Що, на твій погляд, краще працює або влаштовано в Україні, ніж в Італії?
– Для мене одна з найпомітніших відмінностей - це шкільна система.
В Україні навчання в школі більш цілісне та стабільне: дитина йде в перший клас і проходить один безперервний шлях до 11 класу, часто в одному закладі, з одним і тим самим колективом.
В Італії все інакше. Спочатку 5 років початкової школи. Потім повна зміна середовища - ще 3 роки середньої школи, де часто змінюється не тільки вчительський склад, а й повністю клас. Тобто дитина, яка ще вчора мала своїх друзів, опиняється в абсолютно новому середовищі.
А далі ще одна зміна: 5 років ліцею, знову нова школа, нові обличчя, нові виклики. Три школи за 13 років - це серйозний стрес, особливо в підлітковому віці, коли діти найвразливіші.
Навчальний день теж організовано інакше. В Італії уроки тривають по 60 хвилин, а перерв майже немає. Між уроками буквально 3-4 хвилини, щоб один учитель вийшов, інший увійшов. І за весь день максимум дві перерви по 10 хвилин. Якщо пішов у туалет - не встиг перекусити. Якщо з'їв бутерброд, терпи до кінця занять.
Роблячи висновок, на мій погляд, в Україні школа трохи ближча до дитини - м'якша, зрозуміліша, стабільніша. І це велика перевага.
На думку Олега Андрушківа, українська система освіти влаштована краще, ніж італійська (фото: instagram.com/gidvrymi)
– Які найнесподіваніші питання ставили тобі українські туристи?
– Одне з них - стосується Колізею.
"Чому його не відбудують повністю, як він був колись?" - запитують мене.
І це щире питання, яке народжується з подиву та поваги до Колізею. Але відповідь доволі проста й водночас глибока: сьогодні ніхто не планує "добудовувати" Колізей. Натомість головне завдання - консервація, реставрація, збереження того, що ще залишилось.
Бо вже сам факт, що ці стіни стоять майже 2 000 років, - це справжнє диво. І якщо додати до них щось нове, жоден сучасний архітектор не візьме на себе відповідальність, що вся конструкція це витримає.
Колізей вражає саме таким, як він є: недосконалим, але справжнім. Кожна тріщина там - частина великої історії.
Якщо хочете дізнатися більше й побачити його на власні очі, з радістю запрошую вас на мої авторські екскурсії. Більше про екскурсії можна дізнатись за посиланням.
– Яке місце в Італії, на твою думку, обов'язково варто відвідати, хоча про нього майже не пишуть у туристичних гідах?
– Сьогодні ми живемо в епоху інтернету, коли здається, що все вже давно відкрито й описано. Але все ж є місця, які залишаються несправедливо недооціненими.
Одне з таких - це Кастельгандольфо. Невелике містечко недалеко від Риму, яке розташоване на березі мальовничого озера Альбано, а це, до речі, стародавній вулканічний кратер. Саме тут розташована літня резиденція Папи Римського. І погодьтеся, якщо Папа обирає місце для відпочинку, воно точно має бути особливим.
Попри те, що серед туристів Кастельгандольфо не надто популярне, італійці добре знають, куди їхати у вихідні. Тут вони насолоджуються природою, домашньою кухнею, спокоєм. Це місце поєднання мистецтва, духовності й краси.
Тут є чудова церква, спроєктована Джан Лоренцо Берніні, з полотном П'єтро да Кортона, а також папські сади, свіже повітря, і традиційна їжа, яка повертає до справжніх смаків Італії.
Це містечко не кричить про себе, але воно говорить до душі. І коли я привожу туди гостей під час екскурсій, майже завжди чую: "Олег, дякуємо. Ми зачаровані красою цих місць".
– Яка відома туристична локація найбільше розчаровує тебе і туристів?
– Як би дивно це не звучало, останнім часом багатьох туристів розчаровує фонтан Треві. Так, саме він один з найкрасивіших фонтанів у світі, з цілою легендою про кидання монет.
До речі, я завжди із задоволенням розповідаю своїм туристам, скільки монет і як саме потрібно кинути в фонтан, щоб; повернутись у Рим, щоб знайти кохання, щоб одружитись... Це вже майже окрема наука!
Але проблема не у самому фонтані, який залишається справжнім шедевром, а в тому, як зараз організовано доступ до нього. Нещодавно запровадили нові правила, тепер не можна просто підійти до лінії води. Частина простору перед фонтаном перетворилася на чергу, і щоб наблизитись, потрібно інколи чекати навіть 10-15 хвилин.
Це дуже змінює відчуття. Раніше люди підходили спонтанно, кидали монетку, фотографувалися та йшли далі. Тепер же момент, який мав би бути чарівним, стає технічним, контрольованим, холодним.
Маю велику надію, що обмеження вільного доступу до фонтана це лише тимчасовий експеримент. Але чесно кажучи, трохи боюся, що це може бути перший крок до того, щоб зробити вхід до фонтану платним. У міської влади може виникнути спокуса залатати дірки в бюджеті за рахунок впровадження різних оплат.
А я вірю, що Рим - це місто, яке має залишатися відкритим, вільним і щедрим. Таким, яким він був завжди.
– Які ще локації ти принципово не радив би відвідувати та чому?
– Якщо чесно, немає такого місця в Італії, яке я би категорично не радив. Кожен куточок тут має свою чарівність - усе залежить від настрою, компанії та очікувань.
Але дозвольте мені дати одну практичну пораду з досвіду. Це стосується не стільки "куди їхати", скільки "в якому взутті туди йти". Особливо для дівчат, будь ласка, забудьте про високі підбори!
В історичних містах Італії дуже багато бруківки, вузеньких вуличок, крутих сходів. Підбори постійно застрягають між камінням, ломаються, дряпаються… Я не раз бачив, як туристки йшли босоніж, тримаючи туфлі в руках і шукаючи перший-ліпший магазин, де можна купити клей який швидко висихає.
Тож мораль проста, в Італії вас скоріше може розчарувати не місце, а невдало підібране взуття.
В Італії немає локацій, які "не варто відвідувати". Роль відіграє взуття, яке ви для цього вибрали (фото: instagram.com/gidvrymi)
– Чому італійців часто розділяють на північних і південних?
– Італія - країна порівняно з Україною набагато менша за площею, але Італія простягається на 1 500 км з півночі на південь, і на цій території проживає понад 60 мільйонів людей. Тому всередині неї велике розмаїття у всьому.
Та головне - історичний контекст. Італія як єдина держава існує зовсім недавно: об'єднали її лише в 1861 році. До того часу це були різні королівства й республіки: Неаполь, Сицилія, Сардинія, Венеція… Кожне зі своєю армією, законами, культурою.
Це минуле залишило глибокий слід. Навіть сьогодні в кожному регіоні - своя кухня, свої звичаї, свій діалект. А деякі діалекти - це майже окремі мови, наприклад, неаполітанська чи венеційська. І навіть генетично, мешканці півночі й півдня дещо відрізняються.
Усе це створює різницю в мисленні, у стилі життя. Буває, що виникають стереотипи, невеличкі протиріччя - на півдні жартують про північ, на півночі - про південь. Не масово, не агресивно, але воно є.
Але знаєте, для мене саме ця мозаїка характерів і культур - справжня сила Італії. Це країна, що має багато обличь, але одне серце.
І саме тому вона така жива, справжня і незабутня.
– Як змінилося ставлення до українців серед італійців за останні роки?
– Масова імміграція з України до Італії почалася наприкінці 90-х - на початку 2000-х років. І вже з самого початку українці зарекомендували себе як працьовиті, чесні, відповідальні люди. Це сформувало позитивне ставлення, яке тримається й досі.
Після повномасштабного вторгнення у 2022 році, в Італії відбулася хвиля щирої солідарності. Допомагали всі - церкви, родини, школи, волонтери. Допомагали, як могли; збирали гуманітарну допомогу, приймали українців у своїх домах, підтримували емоційно.
Італійці не залишилися осторонь. Вони молилися, писали листи підтримки, говорили прості, теплі слова. І це відчувалося не лише на людському рівні, а й у ставленні влади, суспільства загалом.
В Італії українці відчувають себе почутими. І це велика цінність.
– Коли тобі хочеться втекти від міської метушні, куди ти зазвичай вирушаєш, щоб побути на природі та перезавантажитись? Можеш поділитися якимось "таємним" місцем?
– Коли я відчуваю, що Рим зі всією своєю красою, але й зі своїм шумом починає трохи тиснути на мене, я сідаю в машину і їду в бік Кастеллі Романі.
Менше ніж за годину - і ти вже в зовсім іншому світі: виноградники, озера, оливкові дерева, свіже повітря. Саме там я знову знаходжу повільніший, можна сказати людяніший ритм життя.
Озеро Немі - один із моїх улюблених притулків. Невеличке, ніби коштовний камінь у кратері згаслого вулкана, оточене зеленню. Я часто буваю там рано-вранці, коли вода тиха, як дзеркало, і чути лише спів птахів. Сідаєш із чашкою кави й просто забуваєш про все.
А ще є Тіволі, з його Віллою д'Есте: там природа й мистецтво переплітаються в одне ціле. Фонтани звучать, ніби рідка музика, між зеленим листям дерев і стародавнім мармуром.
Ці місця дають мені нове дихання. І щоразу, коли я відкриваю їх для себе знову, мені хочеться поділитися цим і з туристами, у своїх виїзних екскурсіях подалі від звичних маршрутів.
Бо Італія - це не тільки міста мистецтва. Це ще й природа, тиша, і те золоте світло, яке здається зійшло просто з полотна картини епохи Відродження.
Навколо Риму багато місць, куди можна втекти від міського шуму та клопоту (фото: instagram.com/gidvrymi)
– Італійський стиль у моді відомий у всьому світі. Чи вплинув він на тебе? Як би ти описав свій стиль одягу зараз у порівнянні з тим, яким він був, коли ти ще жив в Україні?
– Так, безумовно, італійський стиль вплинув на мене і ще як! Але не в тому сенсі, щоб ганятися за модою. Тут я зрозумів, що стиль - це не показуха, а гармонія, природна елегантність.
В Україні я підходив до одягу практично: інколи спортивний костюм і на роботу, і в магазин, і навіть у гості. Це було зручно, нормально, як у багатьох. Але в Італії я відкрив інший спосіб виражати себе: через деталі, акуратність. Я обираю простий, але охайний одяг - такий, у якому мені комфортно і який водночас говорить про мене.
Мені не потрібно виглядати ідеально - мені важливо бути собою. Стиль, який помітний не крикливістю, а стриманістю.
І це працює у будь-якому віці. Молоді італійці вміють поєднувати традицію з креативністю, а старші люди взагалі можуть у 80 років йти по вулиці так елегантно і природньо, що з них береш приклад.
Як чоловік, а також як гід, який щодня спостерігає за людьми з усього світу, я можу сказати впевнено: італійський стиль відомий у всьому світі, бо він щирий.
Це щоденне мистецтво, яке виростає з культури, з естетичного відчуття, яке італійці вбирають з дитинства - у кольорах своїх міст, у формах архітектури, у моді якій не потрібні логотипи. Вона природна, невимушена. Це стиль, який дозволяє тобі відчувати себе особливим, не доводячи нічого нікому.
Італія навчила мене, що обрання одягу - це не марнославство, а повага. До себе і до інших.
І, можливо, саме в цьому і є суть італійського стилю: не ховати себе, а показувати, хто ти є, просто і гідно.
– Що тебе досі зворушує, навіть після всіх цих років, коли ти вперше показуєш комусь Рим?
– Рим - це місто, яке неможливо вичерпати: це нескінченна сцена краси, історії та емоцій. І те, що навіть сьогодні, після стількох років, знову й знову зворушує мене, це подив в очах людей, які бачать його вперше.
Не має значення, звідки вони приїхали, скільки їм років чи чого вони очікують: коли вони вперше бачать Колізей, заходять до Собору Святого Петра або випадково ступають на камінь, по якому ходили ще в античні часи, всередині щось пробуджується. І щоразу мені здається, що я сам переживаю це вперше.
Одного разу я проводив приватну екскурсію для батька з його восьмирічним сином. Хлопчик був жвавим, допитливим, але здавалося, що мистецтво його не дуже цікавить. Та коли ми дійшли до Фонтану Треві, я розповів історію про водогін Аква Верджіне, про бажання які здійснюються, якщо кинути у воду певну кількість монет…
І тут він, не кажучи ані слова, дістав монетку, заплющив очі й кинув її у фонтан. А потім спитав мене: "А якщо я загадаю бажання не для себе, а для когось іншого, воно теж збудеться?" Батько подивився на мене мовчки. Слова були зайві. У той момент Рим перестав бути просто історією чи архітектурою - він став живим відчуттям, глибоким людським зв'язком.
Це ті моменти, яких не знайдеш у туристичних путівниках, але саме вони роблять мою роботу гіда в Римі чимось набагато більшим.
Мене зворушує, коли люди зупиняються, дають собі час відчути те, що бачать, і забирають це з собою у серці. Мене зворушує, коли за кілька годин між нами виникає справжній зв'язок.
І, мабуть, саме в цьому й полягає магія: бути посередником між містом і людською душею, зробити так, щоб краса залишилась не просто на фото, а стала пам'яттю, почуттям, частиною людини.
Для мене кожна екскурсія, навіть якщо починається з того ж самого місця, стає унікальною завдяки тим, хто поруч зі мною. І ця унікальність ніколи не перестає мене зворушувати.
– Подорож до Риму - це не лише мистецький чи культурний досвід, а й духовний. Що для тебе означає духовна сторона цього міста? Чи є місце, яке особливо тебе зворушує?
Рим - це місто, яке звертається до всіх твоїх відчуттів, але насамперед до душі.
Кожен камінь, кожна тиша всередині церкви, кожен промінь сонця, що проходить між колонами, розповідає щось більше, ніж просто історію: вони з'єднують тебе з тим, що насправді важливе.
І як тут не згадати про Ватикан. Це справжня духовна святиня, але водночас лабіринт таємниць. Коли йдеш у Сікстинській капелі під фресками Мікеланджело, прямо над тобою - буквально над головою - століття віри, сили, тиші й краси. У повітрі ніби зависає щось невидиме, але відчутне.
Люди приїжджають сюди, щоб побачити "Оплакування Христа" чи купол Собору Святого Петра, але дуже часто знаходять щось зовсім інше - особисту, глибоку думку, яку самі від себе не очікували.
Я часто буваю там сам, у вільний від роботи час. І щоразу виходжу іншим. Бо серед усієї цієї величі повертаєшся до найпростішого й найсправжнішого: до родини, до тих кого любиш, до усвідомлення, як швидко минає час.
Пам’ятаю один момент на площі Святого Петра: літня жінка сіла біля фонтану й почала тихо плакати. Її ніхто не торкав, ніхто нічого не сказав. Але це місце, те післяобіднє світло, щось пробудили в ній.
І я тоді подумав: Рим не завжди втішає, але він дозволяє відчути все до глибини, а потім дає простір, щоб знову піднятися.
Я вірю, що це найсильніша сторона моєї роботи гідом у Римі: не просто розповідати про місто, а допомагати людям його почути. А коли Рим починає з тобою говорити, його голос - старий, глибоки і якщо ти готовий слухати, він змінює тебе назавжди.
– Сонце і море - це частина італійської душі. Як це проживати літо в Італії? І що тебе найбільше вразило в тому, як італійці проводять час на пляжі?
– Літо в Італії - це не просто пора року, це справжній ритуал. Море тут - це не просто місце для відпочинку: це соціальна сцена, культурна звичка, частина національної ідентичності.
Мене завжди дивувала ця глибока й майже "організована" любов італійців до пляжу. Ніхто не приходить туди випадково чи наспіх: парасолька, шезлонг, холодильна сумка, книжки, кросворди, карти - все має своє місце. Дехто бронює той самий пляжний "пункт" щороку ніби має свою другу домівку на березі моря.
І, звісно, культ засмаги. Засмагати в Італії - це майже мистецтво! Дехто пересуває шезлонг за сонцем, інші намазуються кремом тільки після того, як "трохи підрум'яняться", а є й такі, що перевертаються з боку на бік кожні 20 хвилин з точністю швейцарського годинника.
Та за цими кумедними сценами приховано щось дуже поетичне. Родини, які збираються разом, дідусі, що граються з онуками під парасолькою, безкінечні розмови з ногами в піску, простий бутерброд з прошутто, з'їджений з видом на хвилі…
Сонце тут - це не просто тепло: це енергія, що об’єднує, що знімає напругу, що робить людей легшими. І для мене, як для людини з країни, де літо коротше й більш стримане, спостерігати, як італійці святкують його кожним днем - це був урок. Урок того, як зупинитися, насолодитися миттю, дихати повними легенями.
І зрозуміти, що іноді щастя - це просто відчути сіль на шкірі та усмішку на обличчі.
Італійці дуже цінують власний час і відпочинок, тому під час вихідних чи відпусток - жодних думок про роботу! (фото: instagram.com/gidvrymi)
– Сьогодні люди подорожують по-різному: хтось шукає тишу й особистий підхід, інші - компанію та спільні враження. А як ти спостерігаєш це у своїй роботі: останнім часом більше обирають індивідуальні чи групові екскурсії?
– Так, безумовно, є різні вподобання. Останнім часом зауважив, що все більша кількість гостей обирає комбінований підхід. Замовляють деякі індивідуальні екскурсії, як наприклад "Інстаграм прогулянку Римом на кабріолеті", а інші екскурсії замовляють у групі, як наприклад в Колізей і Ватикан.
Рим можна пережити наодинці, але в групі він набуває зовсім іншого звучання - це вже не просто подорож, а спільна симфонія, справжній театр. За всі ці роки я зрозумів: коли люди відкривають для себе Рим разом, народжується щось особливе.
Емоції стають глибшими, погляди перетинаються, між людьми виникає тепло, яке не зникає після екскурсії.
Пригадую момент, який запам'ятався назавжди. Ми були в Пантеоні з групою туристів з України. Я розповідав про купол - найбільший у світі, зроблений з неармованого бетону, справжнє інженерне диво. І раптом почався дощ.
Вода спокійно падала через окулюс - отвір у центрі купола, який уже майже дві тисячі років залишається відкритим. Група завмерла в тиші, всі дивилися, як краплі падали у внутрішнє коло на підлозі. І тут одна жінка тихо сказала: "Тут не треба слів. Це просто Рим дихає".
І я подумав: саме в таких моментах і є суть екскурсії - не лише в історичних фактах, а в пережитому разом.
У групах відбувається щось дуже людяне: ми разом сміємося, ставимо запитання, які несподівано ведуть глибше… Це колективна енергія, яка кожного разу створює нову, унікальну подорож. Рим залишається тим самим, але реакція людей щоразу творить іншу історію.
І навіть для мене, як для гіда в Римі, кожна група - це нове відкриття. Бо я не просто розповідаю місто - місто говорить через нас, через наші емоції, нашу пам'ять, наше захоплення.