Про те, як проходять "будні" сапера, що найважче у цій роботі та чи зможуть дрони-мінувальники замінити людей на фронті, - читайте у матеріалі РБК-Україна.
Командир саперного підрозділу 93-ї бригади "Холодний Яр" 25-річний "Салют" за час повномасштабної війни пройшов Бахмут, Охтирку, Балаклію, Соледар, Лиман, Ізюм та ще багато інших гарячих бойових точок. Зараз із побратимами тримає оборону Кліщіївки. За свої бойові досягнення "Салют" відзначений Знаком пошани та Почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ.
Після важкого поранення воїн отримав інвалідність ІІ групи, втім все одно повернувся на фронт.
"У мене є три підстави звільнитися зі служби - інвалідність, троє неповнолітніх дітей, а ще неповносправні тесть і бабця, які потребують догляду. Але якщо я звільнюсь, то хто робитиме мою роботу?", - каже "Салют".
РБК-Україна розпитало бійця про те, яку роботу виконують сапери на фронті та які труднощі постають перед ними.
Далі наводимо пряму мову сапера "Салюта".
Я з династії військових - прадід в УПА воював, дід - в Афганістані, тато - кадровий військовий, але зараз у відставці через інвалідність, мама - медичний працівник військового госпіталю. Спершу я хотів йти вчитися на психолога, але потім вирішив стати командиром. Закінчив Національну академію сухопутних військ, спеціалізуюся не тільки на саперній справі, я фахівець з хімзахисту, будівництва бліндажів, окопів, опорних спостережних пунктів, розвідки місцевості і ще багатьох задач.
У мене 5 років бойового досвіду - під час ООС встиг відбути дві ротації у Сєвєродонецьку та Волновасі, під час повномасштабки - пройшов бої у Донецькій, Харківській та Сумській області. "Салютом" мене прозвали, бо у свої 25 років вже маю багато підривів.
Під Балаклією отримав важке поранення в голову. Ми тоді штурмували і зачищали позиції, перевіряли траншеї. У мене каска наскрізь пробита була. Лікарям довелося череп на чотири частини ламати і заново складати, 27 швів наклали. У той же день я хотів повернутись до хлопців, але медики просили хоча б до ранку дочекатись. Після відновлення я знову пішов на фронт.
Зараз мені важко носити бронежилет й виходити на завдання. Моя головна задача - продумати все так, щоб правильно спрацювало і хлопці вернулись живі.
Ідеальний сапер має мати велику силу волі, розуміння поставлених задач, розбиратись в електроніці, механізмах і принципах дії самого мінування. Повинен вміти розумітися на картах, щоб провести мінування, а ще - користуватися штатним озброєнням.
Сапери працюють як на нулі, так і на другій лінії фронту та деокупованій території. Незалежно від того, ми в наступі чи в обороні, у будь-якому випадку сапер веде розвідку місцевості й проводить піхоту на даній позиції. Хлопці перевіряють територію на міно-вибухові предмети. Без нас ні розвідка, ні піхота, ніхто не зайде. Раніше навіть медики не виїжджали на поле бою, бо росіяни заміновували тіла і гранати підкладали.
Ми повністю робимо інженерну розвідку місцевості - маємо дивитись на 360 градусів навколо себе, переважно йдемо з якимось щупом чи металошукачем, перевіряємо, щоб не було розтяжок. Нас прикриває піхота або снайпери, бо сапер не може вести бій і розмінувати одночасно.
Коли йдемо в розвідку, то знищувати вибухові предмети на місці не можемо, бо ж тоді нас виявить ворог і доведеться відкласти завдання. Тому хлопці знімають розтяжки. Це завжди небезпечно.
У нас є жарт, що коли сапер біжить, то є два варіанти - або бігти в другу сторону, або бігти вдвічі швидше за нього, бо буде якийсь ба-бах. Кожної хвилини, в будь-який момент хлопці можуть постраждати.
На завданні відстань між двома саперами має бути від 15 до 30 метрів, бо якщо йдуть один біля одного і стається підрив - буде мінус два. Якщо сапер підривається, його може витягнути тільки інший сапер. Буває багато випадків, коли піхота і розвідники підривалися, бо самі підходили до пораненого сапера. За таких обставин один крок вліво чи право - і можна втратити життя.
Якось вночі наші хлопці сказали пробити дорогу до позиції для штурму. Ми розмінували все, ми пішли далі перевіряти на розтяжки і вийшли на диверсійну групу розвідки ворога - то була російська спецура. Ми тоді стріляли всім, чим можна - і п'ятірочними, і сімірочними патронами. Наші всі вціліли, бо снайпери прикривали.
Саме тому сапер має вміти стріляти, тримати позиції, наступати і відходити, оборонятися. У нього все те штатне, що і в піхотинців, тільки той має лише автомат, а сапер ще на собі міни тягне. Наприклад, протипіхотна мінімально важить 2 кілограми, а іноді треба одночасно взяти 10-12 штук в рюкзак. Одна протитанкова міна - це 10-12 кілограмів, залежно від того, то радянська чи американська. Маємо різні. А ще ж треба врахувати бронежилет, автомат, магазин. В сукупності це ще кілька кілограмів.
Сапер має виконувати маневри швидко, йому має бути зручно. Якщо він не повороткий, то він - двохсотий.
Важко втрачати людей, але без втрат нікуди справа не піде. В мене в саперному підрозділі загиблих за повномасштабну війну тільки чотири. Це найменший показник втрат, але є поранені. Такий результат залежить не від техніки, з якою працюємо, просто в інших підрозділах не вистачає кадрових офіцерів для саперної роботи.
У нас нема вихідних. Іноді дві-три три доби спимо по дві години. Без нас ніхто цю роботу робити не буде, а від цього залежить чиєсь життя. Але нам ще добре, бо переїжджаємо з місця на місце, а піхота постійно сидить в окопах.
Найскладніше для мене в роботі сапера - це терпіння. Буває сама робота займає 5 хвилин, але доводиться вичекати 2-3 доби, щоб цю задачу виконати. Ми мінуємо усі під'їзди і від'їзди до позиції. Буває кожні кілька годин можемо їздити і перевіряти, все залежить від ситуації на полі бою - чи втрачаємо, чи штурмуємо.
Саперу потрібно грамотно вміти поставити міну. Треба дотримуватись простих принципів і не мудрувати. Бо навіть стандартний варіант часів Радянського Союзу є на 100% ефективний, а коли будеш мудрувати щось, то в якийсь момент це може підірватися в руках.
Ми мінуємо різне - і машини, і ноутбуки, і телефони. Підривали і дев'ятиповерхівки на відході з Бахмуту. Наш батальйон виходив одним з останніх, тоді вже не було як тримати оборону, росіяни обстрілювали з рівня другого поверху, тому нам теж треба було "понизити" дев'ятиповерхівку - підірвали її.
Те, що росіяни мінують навіть цвинтарі, має логіку, бо треба противнику перекрити прохід на позиції. За два з половиною роки війни вони навчилися проти нас використовувати нашу тактику. Таке навчання ви ніде інакше не візьмете, окрім як на полі бою.
Зараз багато говорять про дрони-мінувальники. Вони працюють на великих дистанціях, треба мінімум дві людини екіпажу, щоб вони сиділи в тилу і управляли ними. Ці дрони коштують від 300 тисяч і важать 150-200 кілограмів. Тому, якщо з ним щось стається, чи треба батарею міняти, то дуже важко витягнути його на собі. Тому наземний дрон - це таке собі рішення, 50 на 50 - може пощастить, може ні. От з коптерами простіше. Але все одно краще хай два бійці будуть керувати дроном і на відстані кілька кілометрів працювати по противнику, ніж відправляти на завдання 10 піхотинців.
Переважно наші хлопці самі скидаються на ремонт техніки або купують деталі для того, щоб вдосконалити щось. Волонтери теж помагають, але іноді поки дочекаємося закриття збору, то деяких людей може не стати.
Зараз дуже не вистачає кадрів. Людина за три місяці не може навчитися робити, те що я чотири роки освоював і протягом п'яти застосовував на полі бою. Хоч мене побратими називають Google-енциклопедією, але мені навіть зараз треба ще дуже багато вчитися, бо різновидів техніки багато. Це можна порівняти з машинами. Той, хто ремонтує Audi, коли полізе в Ford, то зробить багато помилок. Тому треба брати одну галузь і постійно вчитися.
Людей дуже сильно залякали війною, вони бояться йти служити. Погоджуюсь з нашим командиром батальйону. Він каже, що якщо всі з фронту втечуть до Львова і ми втратимо країну, тоді одним українцям доведеться за Польщу воювати, іншим - за Росію. Тому, ми або стоїмо за свою державу, або як у*бани ховаємось.
Ви ж не вгадаєте, де загинете - можете сидіти у Харкові чи Львові, але прилетить ракета туди. Ось у мене кума їздить волонтерити на фронт, а коли була вдома на Харківщині, їй туди прилетіло - тринадцятиповерховий будинок обвалились повністю. Їй пощастило, бо ховалася у ванній на останньому поверсі й вижила.