Розхитувати ситуацію перед зимою – невдячна справа: інтерв’ю з Ігорем Тереховим

Під час минулої кризової зими Харків нерідко ставили в приклад Києву – мовляв, більш-менш схоже за розмірами місто змогло значно краще підготуватись до російських атак і спричинених ними проблем. І це попри те, що знаходиться дуже близько до лінії фронту.

"Ми маємо досвід. У 2023 році ми вісім разів перезапускали систему опалення півторамільйонного міста. Так ще ніхто не робив", – каже РБК-Україна мер Харкова Ігор Терехов. Ми спілкуємось на полях Щорічної зустрічі YES, в рамках циклу інтерв'ю РБК-Україна з лідерами місцевого самоврядування.

Окрім суто харківських питань ми обговорили з Тереховим і загальні українські проблеми, на кшталт облаштування внутрішньо переміщених осіб і податків. Харківський мер вже давно не обмежується суто локальними питаннями міста, він очолює Асоціацію прифронтових міст та громад і включається в національні опитувальники політиків за рівнем довіри й підтримки.

– Вже котрий тиждень поспіль найвище керівництво України говорить, що на нас чекає дуже складна зима. Враховуючи увесь наш попередній досвід, ми тепер більш підготовлені до неї, чи ілюзій уже немає? Чого очікуєте ви?

– Насправді сьогодні кожен українець задається цим питанням – хтось мені його ставить публічно, а хтось у родинному колі, на кухні, одне одному.

Ми зробимо все можливе, щоб усе було забезпечено. Буде важко. Я попереджав на початку минулого опалювального сезону, що буде важко, і зараз хочу сказати те саме: буде важко.

По-перше, дуже багато зруйновано за цей час, і відновити це за короткий проміжок часу неможливо. Катастрофічно не вистачає коштів і в державі, бо основний напрямок коштів іде на війну, і в органах місцевого самоврядування, особливо в прифронтових містах та громадах, які найбільше страждають сьогодні.

Але хочу сказати, що ми маємо досвід. У 2023 році ми вісім разів перезапускали систему опалення півторамільйонного міста. Так ще ніхто не робив. Ми прокладали трубопроводи по поверхні землі.

Ми дуже багато зробили і робимо. Починаючи з енергетичних островів, які ми створюємо сьогодні, і які виправдали себе під час минулої зими. Якби їх не було, ми б не пройшли зиму. Це встановлення модульних котелень.

Але неможливо перетворити всю систему опалення за рік, за два, за три – бо є залежність від великих ТЕЦ, і ми це чудово розуміємо. Це шалені кошти, шалений час і шалений людський ресурс. Але ми це робимо.

– Вороги б'ють не лише по енергетиці – ми бачимо, скільки ударів по логістиці, складах, магазинах, ритейлу. Як допомогти бізнесу пережити ці атаки, і як допомогти людям? По соцмережах ходять фотографії порожніх полиць. Влада запевняє, що це маніпуляція, все нормально, але люди хвилюються – розуміють, що атаки не закінчаться ні завтра, ні післязавтра. Як втримати логістику, особливо у прифронтових регіонах?

– Ми вже зустрічаємося з логістичними компаніями, знаходимо певний рух – не можу відкрито розповісти все, але ми допомагаємо. Ми розуміємо, що робити, але тут потрібне рішення на рівні держави.

Сьогодні я казав: потрібно перейти від загальних фраз – "ми будемо підтримувати", "ми розробляємо програми та стратегію" тощо – до чіткого розуміння для бізнесу, чітких цифр. Якщо держава компенсує військові ризики – то в якому розмірі. І людина тоді вирішує, ризикувати їй чи ні. Якщо компенсує логістику розтрощену, то в якому обсязі?

Водночас потрібна градація бізнесу – на всіх же не вистачить. Хто в пріоритеті? На мою думку прифронтові міста та громади. Тобто потрібні окремі законопроєкти, окреме урядове рішення.

Бо якщо казати взагалі, без пріоритетів, бізнес спочатку залишить прифронтові міста та громади, потім наступні, і так далі на захід, на захід, і ми залишимося без людей. Або з людьми, які не виживуть, бо бідність сьогодні – це катастрофа. 41,6% людей – за межею бідності. А починали війну з 20%.

І далі гірше: щодня все дорожчає – продукти харчування, молочні вироби, енергетика впливає на все. А зарплата на тому ж рівні, і пенсії на тому ж рівні. Вимушених переселенців у Харкові вже 224 тисячі. Як їм жити на три з половиною тисячі гривень?

Війна, корупція і бідність – три ключових проблеми, які сьогодні хвилюють суспільство, і бідність вийшла на друге-третє місце. Ви розумієте, що це означає?

Ми сьогодні безкоштовно годуємо людей у Харкові. Пішли на цей крок свідомо, щоб підтримати людей. Починали з 15-18 тисяч людей на день десь півтора року тому, сьогодні – 58 тисяч.

– Дехто вам закидає, що подібні програми – популізм. Наприклад, безкоштовний транспорт – за рахунок яких ресурсів це підтримується?

– Безкоштовний проїзд і безкоштовне харчування – це соціальна відповідальність міської влади перед людьми. Фінансується виключно з міського бюджету: містяни сплачують кошти в бюджет міста, ми повертаємо їм ці кошти у вигляді безкоштовного проїзду, і все. У нас немає приватного перевізника – на відміну від інших міст, де перевізник отримує ці кошти напряму, а не в бюджет.

– Ваша Асоціація прифронтових громад пропонує підняти мінімальні зарплати, пенсії, одночасно знизивши ПДВ на соціально важливі товари. Але і прем'єр Корецький, і міністр фінансів Марченко говорять про катастрофічну ситуацію в бюджеті, можливість секвестру, скорочення незахищених витрат або перенесення їх на грудень. Є навіть ідея підвищення ПДВ на 1%, щоб знайти додатковий ресурс для підтримки бізнесу. Як за таких умов виконати ваші пропозиції?

– Перш за все, це функція уряду. По-друге, щодо бюджету: концентрація має бути на військових потребах – без цього нічого не буде. Але треба детально проаналізувати бюджет, скасувати програми, без яких можна обійтися, подивитися штати органів державної влади – чи справді потрібна така кількість чиновників. Проаналізувати все, включно з надходженнями, тіньовими схемами й корупцією. Ресурс є, якщо є бажання і необхідність.

Щодо товарів першої необхідності – потрібно знизити ПДВ на базові продукти харчування і ліки з 20% до 5%. Це дасть мультиплікативний ефект і підтримає місцевого виробника. Але треба обмежити націнку в мережах, щоб різницю не забирали собі рітейлери – і жорсткий контроль з боку контролюючих органів, не корупція, а саме контроль.

Фото: Ігор Терехов (колаж РБК-Україна)

Крім цього, є багато джерел надходжень, які не використовуються. Сьогодні в Україні війна, це величезна шкода, але це й нові можливості, новітні технології. Треба проговорити, як релокований за кордон український бізнес сплачуватиме податки.

Потрібно побудувати нову систему взаємодії влади, великих підприємств і – дуже важливо – малих підприємств. Торік хотіли ввести ПДВ для ФОПів – я тоді категорично виступив проти, і ми зупинили це питання. ФОПи просто вимруть, підуть у тінь, доходної частини не буде взагалі.

– Скільки зараз наявного населення в Харкові порівняно з довоєнним часом, і яка частка серед них – внутрішньо переміщені особи?

– До війни офіційно було зареєстровано 1 мільйон 560 тисяч, насправді – приблизно 2 мільйонів, бо не враховувалися 300 тисяч студентів, включно з іноземними – це теж дохідна частина бюджету, наука і дослідження.

У березні 2022-го, одразу після повномасштабного вторгнення, залишилося близько 320 тисяч. Тобто десь 80% людей виїхало, катастрофічний мінімум. Після харківської операції під керівництвом Сирського було чотири хвилі повернення: 800, 900 тисяч, мільйон сто, і зараз – приблизно мільйон чотириста людей. Якщо рахувати від двох мільйонів – це відчутно менше, хоча не настільки, як здається на перший погляд.

Із цих 1,4 мільйона 223 тисячі – вимушені переселенці з Донеччини, Луганщини, Херсонщини, Запоріжжя, Дніпропетровщини, Нікопольського району і вздовж лінії окупації, з деокупованих територій. Найбільше повернень – з Німеччини, Польщі та Київщини.

– Люди відчувають, що стало безпечніше, чи просто бояться втратити зв'язок з домом?

– Не знаю, чи стало безпечніше. На мою думку, якщо взяти Київ і Харків – це 50 на 50. Де безпечніше – це, можливо, західна Україна, Закарпаття, але це за українськими мірками "безпечніше", звичайно. Абсолютно безпечних місць немає, і останні атаки це доводять.

– Ви б порадили харків'янам, які виїхали, повертатися додому зараз?

– Це питання було складним з початку війни. Кожен має вирішувати це для себе, універсальної відповіді немає. Я не можу брати на себе цю відповідальність – були жахливі приклади в обидва боки: хтось залишився там і загинув, а хтось приїхав і, на жаль, втратив тут когось із рідних.

Але можу сказати одне: як міський голова і просто як людина, я радий кожному, хто повертається – і харків'янам, і вимушеним переселенцям. Дуже хочу, щоб наші переселенці якнайшвидше стали харків'янами. Тих, хто має бажання приїхати, ми завжди раді бачити. Харків чекає на харків'ян. Питання безпеки зрозуміле, але ми робимо все можливе, щоб об'єднати людей.

Фото: Ігор Терехов розмовляє з мешканцями пошкоджених обстрілами будинків (Харківська міська рада)

– Але як облаштовувати ВПО, шукати їм робочі місця, і насамперед житло? Люди в соцмережах скаржаться: ось, я врятувався – але які тепер перспективи життя далі?

– Сьогодні людині насамперед потрібно дати житло – це фундамент. Немає житла – немає роботи. Якщо людина не почуватиметься захищеною, вона виїжджатиме – і не з одного міста в інше, а взагалі. Ця проблема існує скрізь: у Луцьку, у відносно безпечному Рівному, у Кропивницькому, у Харкові, у Львові.

Держава має розробити програму соціального житла та доступний для людей механізм компенсацій втраченого житла. Асоціація прифронтових міст та громад пропонувала це неодноразово.

Сьогодні людина, яка свідомо обрала Україну, переїхала, скажімо, з Горлівки, повинна для оформлення документів надати акт обстеження зруйнованої будівлі – а це часто взагалі неможливо. Наприклад, у Вовчанську чи Куп'янську на Харківщині все вже зруйновано, а якщо підняти дрон для обстеження – його зіб'ють за дві секунди.

Ми відкрили в Харкові окремий ЦНАП тільки для вимушених переселенців, бо їхні питання відрізняються від питань інших людей. Але ситуація потребує рішення на законодавчому рівні: людина, яка переїхала з певних територій і хоче передати державі право власності на зруйнований будинок чи квартиру, має щось отримати натомість.

Одна з моїх пропозицій: створити компанію – оператора державної програми житлового будівництва, де джерелами фондування виступатимуть кошти бюджету, приватних інвесторів, фінансових інституцій та міжнародних донорів.

Бо є країни, які за своїм законодавством не можуть надавати Україні пряму фінансову допомогу на війну, але можуть підтримати цивільні програми. Зокрема, будівництво житла для вимушених переселенців.

Тож давайте зробимо так: місто надає земельну ділянку та підводить комунікації як внесок. Державна компанія-оператор проводить тендер, можливо, його виграє іноземна компанія, потім розробляються типові проєкти й будується доступне житло. Будівництво дає робочі місця, дає поштовх розвитку галузі будівельних матеріалів, виготовлення металопродукції. Так будівництво виступає одним з локомотивів відновлення економіки.

В результаті держава отримує податки, тобто надходження до бюджету. Люди отримують роботу. За рахунок масового типового будівництва скорочується собівартість квадратного метра. А запущені пільгові державні іпотечні програми мають зробити придбання житла ще більш доступним для громадян. Окремий сегмент, який потребує розвитку, – це житло, яке можна взяти у довгострокову оренду на доступних умовах та соціальне житло для найбільш незахищених українських родин.

Натомість зараз ми фактично фінансуємо вторинний ринок житла. Причому у його найгіршій формі. Як це відбувається? Через безпекові умови та неможливість обстеження втраченого чи пошкодженого житла люди часто змушені продавати його за дешево перекупщикам.

Ці ділки розраховують на компенсацію від держави і нерідко її отримують. Різницю кладуть собі до кишені, а переселенець, який реально втратив житло, отримує на руки суму, якої не вистачить навіть на перший внесок по іпотеці.

Ані економіці, ані бюджету від цього також не має жодної вигоди. Доходної частини від цього немає. Цим має займатися Мінекономіки.

– У нас зараз відносно активізувався мирний трек, були переговори в Києві, очікуються нові зустрічі на найближчому рівні незабаром. На вашу думку, чи достатньо простого припинення бойових дій де-факто, без якоїсь угоди, щоб люди масово почали повертатися в Україну, зокрема у східні регіони? Чи потрібна тверда угода з гарантіями безпеки?

– Давайте дивитися по ситуації, яка складатиметься. Я прихильник миру і хочу, щоб він настав якнайшвидше. На дискусії під час форуму YES піднімалося цікаве питання – енергетичне перемир'я на зимовий період, і це теж вихід, хоч і складний. Не бити по енергетиці – це вже щось.

– А по НПЗ можна бити у цій ситуації?

– Ми бачили: били по нафтопереробних заводах, не добили – тепер, якщо не бити, все відновлять. Питання дискусійне.

Ми зараз сидимо тут з вами у вересні, за вікном дощ. І всі вже одягнені в куртки. А в грудні чи січні, при мінус десяти, коли в дитини сині губи, ще й без води й тепла – тоді точка зору буде зовсім іншою. Тут потрібне виважене рішення, дипломатія – дуже тонка річ.

І суспільство має це прийняти: у прифронтових містах одна точка зору, два роки тому в Києві була інша, і вона щодня змінюється. В Ужгороді своя, в Луцьку своя, в Рівному своя. Це треба враховувати. Питання тонке, але над ним потрібно працювати. Робити все крок за кроком: мирний трек, проект угоди, безпекові гарантії, стимули для відбудови і все інше.

– Поки миру немає, є мобілізація. Ви неодноразово критикували організацію мобілізаційних процесів. Нещодавно відбулися гучні зміни в керівництві Міноборони. Як оцінюєте – стало краще саме в мобілізаційному аспекті?

– На початку року президент доручив міністру оборони реформувати ТЦК. На жаль, поки що відчутних зрушень немає, а реформування безумовно потрібне.

Перше, що турбує суспільство: деяких службовців ТЦК викривають на хабарах – вони беруть кошти, щоб відпускати людей, а потім це потрапляє в інформаційний простір, і довіри вже немає. Якщо це поодинокі випадки – це одне, "погана вівця" трапляється всюди. Але якщо це стає системою – ставлення зовсім інше.

Друге, що турбує суспільство, – ставлення до самих людей. Ми бачили жахливі випадки, я коментував їх, люди виходили на вулиці через це. Це треба прибрати – це б'є по довірі до Збройних Сил. Я спілкуюся зі справжніми військовими, які воюють на найгарячіших ділянках фронту, і вони кажуть, що така поведінка руйнує їхній імідж – вони самі зневажають такі методи.

– В умовах складного бюджету – наскільки ваше місто спроможне допомагати військовим?

– Ми допомагаємо, зробили окрему статтю бюджету. Ми нічого не закуповуємо самі – надаємо фінансову допомогу, а військові вже самі визначають, що їм потрібно. Я казав прямо: ніхто не буде диктувати, що купувати – написали листа, що є можливість отримати кошти, і купуйте те, що вам потрібно. Є й інша підтримка, про яку ми не розповідаємо публічно – робимо багато, просто без показухи.

– Ви як представник місцевого самоврядування логічно наполягаєте, щоб ресурси залишалися в громадах, як і ваші колеги. А центральна влада постійно намагається щось забрати – ПДФО чи інше, постійні суперечки. Як балансувати, коли і громадам потрібен ресурс, і центральній владі? І чи не бачите ви, за прикладом окремих колег, певного згортання децентралізації за час війни?

– Згортання децентралізації я не бачу. Навпаки, децентралізація визнана найуспішнішою реформою за весь час, і вона дала нам можливість вистояти. Якби не було децентралізації, ми б чітко підпорядковувалися центру, нічого свого не мали б – а так змогли самі балансувати.

Децентралізацію, навпаки, треба розширювати й завершувати – залишилися певні кроки, і я прихильник того, щоб пройти їх усі, і щоб вона запрацювала в повному обсязі.

Щодо бюджету – при його формуванні завжди є суперечки: кожна гілка влади, і місцева, і державна, відстоює свої інтереси. Треба просто все порахувати – і щодо ПДФО, і щодо реверсної дотації. Для прифронтових міст та громад ситуація одна, для інших – інша, і не можна застосовувати універсальний підхід до Львова й Харкова, Дніпра й Ужгорода, Одеси й Луцька. Тому ми пропонуємо залишити реверсну дотацію для визначеного переліку прифронтових міст та громад.

Щодо ПДФО – під час війни були певні домовленості за моєї участі, зокрема про 64%, які мають залишатися на місцях. Водночас, коли уряд змінюється, а домовленості "йдуть" разом із ним – так не повинно бути, це підриває довіру. Має бути тяглість.

Зараз, як завжди перед формуванням бюджету, знову виникає ажіотаж навколо цього. Вважаю, ми пройдемо цей етап, головне – не роздувати пристрасті, а сідати й вирішувати на базі попередніх домовленостей.

Фото: Ігор Терехов (колаж РБК-Україна)

– Президент говорив про 27 мільярдів, яких не вистачає в бюджеті, прем'єр каже, що навіть Міноборони не вистачає коштів. Раніше центральна влада часто перекладала частину зобов'язань на місцеві бюджети – чи не повториться це знову?

– Сподіваюсь, що ні, але будьмо відвертими, може бути. Неможливо ухвалювати рішення без належного фінансування – це як пообіцяти підвищити зарплату на своєму підприємстві, а платити за це змусити когось іншого. Є повноваження, які мають бути забезпечені фінансово, і функції, які повинна забезпечити держава. Якщо не можемо підвищити зарплату – треба чесно сказати про це, а не мовчати, бо люди мають розуміти, як їм жити.

– Згадайте уряд Яценюка 2014 року, який заморозив соціальні стандарти, – це відкинуло нас у соціально-економічному розвитку. Тоді дуже просіла купівельна спроможність людей.

– Купівельна спроможність тягне за собою податкові надходження – це прямий економічний зв'язок. Під час війни, коли люди й так страждають, урізати соціальні стандарти – означає ще й підірвати купівельну спроможність, а отже й податкові надходження.

– Можна уточнення щодо економіки? Багато говориться про залежність від міжнародних донорів як своєрідну "анестезію" для країни, яка потерпає від агресії. Чи не підсіли ми на цю "голку" допомоги, і якою взагалі може бути економіка після війни чи перемир'я?

– Тому й потрібен чіткий економічний план, якого сьогодні не існує. У Харкові ми розробили генеральний план розвитку міста – це і про архітектуру, але головне – про економіку.

Я прихильник того, щоб кожне місто мало свою спеціалізацію: Харків – місто студентства, ІТ, енергомашинобудування нового рівня. Луцьк з автопромом, Запоріжжя з металургією – кожне місто повинно мати середньо- й довгостроковий економічний план і стратегію, а держава на основі цього – з урахуванням наявного інтелектуального й наукового ресурсу – формує загальний економічний план країни.

Не можна фінансувати хаос. Я маю на увазі, що ось прошу гроші на трамвай, а може, потрібні електробуси? Прошу на децентралізоване опалення, а держава в цей час окремо просить на велику ТЕЦ – і виходить подвійне витрачання грошей. Я казав західним партнерам: тоді фінансуйте за чітким планом і стратегією, де зрозуміло, хто за що відповідає. Партнери погодилися, що фінансувати треба і міста, і державу – але за наявності чіткого плану.

Моя позиція – рух до дешевої енергетики. Це інвестиції, реінвестиції, розвиток бізнесу – все. Дешева енергетика впливає на собівартість метро, тарифи, інше. Для нас основне зараз – зробити енергетику дешевою, за цим майбутнє, і на цьому треба наполягати.

Фото: Ігор Терехов – про те, що виділення Заходом коштів має відповідати конкретному плану (колаж РБК-Україна)

– А чи є для реалізації цих економічних задач достатньо людського ресурсу? Багато говорять про необхідність залучення робочої сили ззовні.

– Ви знаєте мою позицію щодо мігрантів – я категорично проти. У нас достатньо власних кадрів, а якщо не вистачатиме – можна працювати на аутсорсингу, коли фахівці сидять в Азії й працюють на нас. Це не стосується іноземних студентів – вони мають приїжджати і навчатися тут, це обіг валюти. А робоча сила – інша справа. Не хочу, щоб наша країна стала країною дешевої завізної робочої сили.

Це вже стає політичним питанням: наприклад, в Іспанії більшість емігрантів голосують за партії, які дозволяють завозити ще більше людей – а потім що? Ми тут проливаємо кров, наші хлопці гинуть, дівчата захищають країну – заради чого?

Щоб у наших містах потім виникали етнічні ринки, конгломерації, "місто в місті" зі своїми правилами, старшими, криміналом? На жаль, це так працює у всьому світі. Плюс питання релігії, іншого укладу, іншої культури.

Зараз у нас відносно спокійно, немає екстремістів. Я зустрічаюсь з представниками усіх конфесій. Читаємо спільну молитву. А серед завезених мігрантів можуть бути різні екстремісти і це може призвести до соціальних збурень.

– Кілька суто політичних питань наостанок. З подачі екс-міністра оборони Михайла Федорова десь чотири тижні тому знову активно заговорили про вибори. Чи бачите ви можливість їх проведення в якійсь відносно осяжній перспективі? І пов'язане питання: якщо війна не закінчиться ні за рік, ні за два, ні за три – а ми не можемо цього повністю виключати – що тоді робити? Виходить, 10 років без виборів.

– Питання дуже серйозне. Як провести вибори зараз, наскільки можна забезпечити демократичність процесу? Як гарантувати всім громадян право обирати та бути обраними? Моя думка – за таких умов проводити вибори не можна. На жаль.

– Скоро буде вже майже п'ять років без них, і ніхто не знає, скільки ще.

– Питання проведення виборів, без перебільшення, складна тема. Змінюється суспільство, його ставлення і уподобання. Вчора, політичні пріоритети громадян були одними, завтра, можливо будуть іншими. З'являться нові лідери, яких ми ще не знали раніше. Не будемо загадувати.

Тому вибори мають відбутися не під чиїсь рейтинги чи політичні міркування. Вони мають стали дійсно вільним волевиявленням людей. Відповісти на запит суспільства. Пройти так, щоб їх результат ні у кого в суспільстві не викликав сумнівів.

Тому особисто я зараз не акцентував би увагу на виборах. Іде переговорний трек, є певні ідеї і рухи. Розхитувати ситуацію перед зимою – невдячна справа. Тут не можна поспішати, краще дочекатись результатів дипломатичного процесу. Потрібен мир, тоді з'явиться якесь вікно для роздумів.

Вибори заради рейтингів не потрібні. Інакше буде проблема. Адже їх підсумки можуть не відображати волю всіх виборців: як бути з тими, хто виїхав і живе за кордоном, з масою людей без реєстрації?

Можна отримати результат, коли в голосуванні візьме участь лише 15% населення, і вони визначать всі ключові позиції в центрі і на місцях – а це ще гірша ситуація, коли результат визначає меншість. Суспільство це не прийме. Вибори мають символізувати завершення війни, сформувати владу, яка буде відбудовувати країну. Але вони не повинні давати поштовх до якогось політичного протистояння. Країні це точно не потрібно.

– Після звільнення Юлії Свириденко у вас була зустріч із президентом. Про що ви говорили? Отримували якісь пропозиції?

– У мене була зустріч із президентом, говорили про багато речей, про державні справи. Вважаю розмову продуктивною, серйозною і важливою.

– Чи готові ви прийняти пропозицію перейти працювати в центральну владу зараз чи в осяжному майбутньому, чи до кінця війни точно залишаєтеся в Харкові?

– До кінця війни – я точно в Харкові. Це зафіксуйте.

Фото: Ігор Терехов (колаж РБК-Україна)

– Вас часто включають у соціологічні опитування, у вас доволі високий рівень довіри порівняно з іншими політиками, ви один з небагатьох регіональних лідерів у таких опитуваннях. Чи відчуваєте ви, що вже переходите на національний рівень як політик?

– Можна вам поставити питання: чому лідер Харкова не може вважатися політиком національного рівня? Дуже хотів би, щоб люди, які працюють "на землі", ставали політиками національного рівня – тоді країні буде легше відновлюватись.

Управлінці, які щодня працюють з потребами людей, бізнесу, вирішують проблеми інфраструктури та енергетики мають необхідні компетенції, досвід, бачення пріоритетів розвитку. Вони краще відчувають, що потрібно людям. А кого в кінцевому рахунку оберуть виборці – побачимо. Переконаний, що люди все бачать і зроблять свій усвідомлений вибір. Адже, у кінцевому рахунку, це і є демократія.