"Росіяни вже були в будинку". Історія воїна "Спартану", який втримав позицію під обстрілом
Хімік за фахом, мандрівник в душі та "спартанець" за покликанням – Володимир Мусінзов мріяв про власну крафтову справу та весілля, але пішов на війну. Пройшов ближні бої на Покровському напрямку, де дивом врятувався від дронів. Його історію читайте детальніше в матеріалі РБК-Україна.
РБК-Україна та МВС України продовжують спільний проект "Творці історії. Щоденник", в рамках якого знайомлять читачів із захисниками та захисницями у форматі розповіді від першої особи – через їхні думки, спогади та особистий досвід.
Про дитинство та родину
Мені 35 років. Народився я в Харкові, але виріс на Сумщині – у бабусі з дідусем, у селі Чижикове Роменського району. Моє дитинство минуло там, де пахне землею, де справжнє українське село і де говорять справжнім сумським суржиком.
Це було прекрасне місце і особливе сільське життя: природа, тиша, праця. На жаль, як і багато наших сіл, воно поволі доживає свого віку. Бабуся й досі там. А я ніяк не можу до неї доїхати.
Мені було 10, коли батьки забрали мене до Харкова: школа, місто – інший ритм. Захоплень у дитинстві було не так багато: я часто хворів. Любив читати, багато читав. Батьки записали мене на карате. Дуже подобалося, але через хвороби спортивна кар’єра не склалася. Зате з’явилися велосипед, бадмінтон, яким я серйозно займався вже в університеті.
Я закінчив Харківський національний університет імені Каразіна, хімічний факультет. Моя спеціальність – хімік, викладач хімії. І що важливо для мене – я весь час працював за фахом.
Володимир родом з Сумщини, працював хіміком-аналітиком (фото: з особистого архіву воїна)
Цивільне життя до війни
До мобілізації я майже дев’ять років працював хіміком-аналітиком у лабораторії контролю якості лікарських засобів на харківському фармзаводі "Лекхім-Харків". Це була крута робота – стабільна, цікава, фахова.
Найбільше з цивільного життя мені запам’яталися подорожі. Ми з дівчиною познайомилися під час першої поїздки за кордон. Коли відкрився безвіз, світ став ближчим. Подорожі – це можливість побачити, як можна жити краще або гірше, зрозуміти цінність свого дому.
Першими країнами стали Чехія і Німеччина – рок-фестиваль у 2013 році. Загалом я побував приблизно у п’ятнадцяти країнах. Якщо й виділяти одну, де найбільше сподобалося – це Греція. Клімат, люди, кухня, море – все моє.
Попри це, я ніколи не хотів переїжджати з України. І зараз не хочу. Я люблю цю країну і бачу тут перспективу – навіть як військовий.
Як став військовим
Я не був добровольцем. І цього не приховую. Але я й не ховався. Жив звичайне життя – ходив на роботу, зустрічався з друзями. Чекав, що мені вручать повістку на роботі. Але одного дня зупинився бус – і ми поїхали. Це був серпень 2024 року.
Я заздалегідь підписав відношення зі своєю частиною в Харкові, тому знав, куди потраплю. Спочатку був навчальний центр на Київщині. Там я отримав базову загальну військову підготовку. Місяць навчання, зараз уже два – і я вважаю, що це правильно: більше часу, більше шансів навчитися і психологічно адаптуватись.
Потім – злагодження зі своєю частиною. Полігон, інструктори з бойовим досвідом, реальні розмови про війну без прикрас. Коли тобі пояснюють не "як має бути", а "як воно є" – це зовсім інший рівень.
Чи було мені страшно? Так. Усім страшно. Я звичайна людина. Але коли наставали моменти і треба було йти – я пішов… падав, підводився і йшов далі, бо стояла задача – утримувати позиції попри все, і ми це до останнього робили.
Володимир служить у батальйоні "Спартан" Національної гвардії України (фото: з особистого архіву)
Витривалість та дисципліна. Будні в батальйоні "Спартан"
Я служу в батальйоні "Спартан" Національної гвардії України. Це підрозділ, який базується в Харкові, але воює там, де найважче. "Спартан" – це про витривалість, дисципліну і про людей, які тримаються до кінця. Ми не про гучні слова. Ми про роботу.
Після злагодження нас мали залишити на кордоні Харківської області, але за тиждень перекинули на Запорізький напрямок. Там я прийняв свій перший бій – і це було жорстко.
Над нами постійно висіли ворожі дрони – два, чотири, без перерви. Міномети, скиди, ракети, запалювальні суміші, навіть газ застосовували кацапи. Я тоді добре "хапнув" газу, але протигаз спрацював.
Я не ідеалізую ворога, але скажу чесно: є підрозділи, на які треба рівнятися з точки зору організації. Бо саме так виглядає сучасна війна.
"Нас врятував величезний горіх у дворі". Про бій на Донеччині
Потім була Донеччина. Наше завдання було просте: зайняти хату, окопатися і тримати позицію. І знищувати все, що рухається.
Ми були на позиції вже дванадцять днів. Одного разу я стояв біля вікна, спостерігав. Навпроти – двір, літня кухня, вишні, зручно підбігати. Було тихо. Я глянув униз – перевірити шнурки. Підіймаю очі – і бачу, як росіяни вже забігають у літню кухню.
Почався вогневий контакт. Двох ми точно поклали. Хтось утік. А далі – обстріл. FPV-дрони. Перша "ефпівішка" влетіла в стріху. Друга рознесла хату вщент. Залишилися чотири кути і трохи даху.
Коли прилетіло щось дуже потужне, я встиг тільки крикнути про FPV – і прокинувся вже приваленим глиною і саманом. Побратим витягнув мене. Ми сховалися в дерев’яній прибудові біля входу. Нас врятував величезний горіх у дворі – його листя закривало нас від дронів.
Як отримав поранення
Серйозне поранення я отримав 16 червня 2025 року. До цього була легка контузія і дрібні осколки на Запоріжжі. Того разу був черговий контакт. Росіяни знову пробігли повз, знову втекли – і почала працювати артилерія. Спочатку міномет, потім щось важче. Коли мене поранило, витягнули не просто уламок металу, а шматок бронепоясу. Це було щось серйозне.
Зв’язку не було – рацію глушили. Я надав собі допомогу сам. Турнікети, тампонада. Побратимів поруч було двоє: один, на жаль, загинув, інший впав у паніку. Такмед – це критично важливо. Я кажу це всім: вчіть тактичну медицину!
Евакуація пройшла чітко. Поранення – ввечері, вранці по "сіряку" (світанок – ред.) мене забрали.
Шлях у лікарнях та боротьба за ногу
Стабпункт, Дніпро, лікарня Мечникова. Потім – лікування в Житомирі. Там мені зробили першу операцію, витягнули уламок, поставили апарат зовнішньої фіксації. Далі – Чуднів, госпіталь МВС. З липня по жовтень.
У Києві мені зробили важку операцію: видалили проблемний фрагмент кістки, вирівняли, взяли шматок кістки зі стегна і встановили його в ногу. Замінили апарат фіксації. Два місяці – взагалі без навантаження. Прогнози хороші. Головне – ногу зберегли.
Про любов та мрії
Я не одружений, але в мене є кохана – Дарія. Ми мали розписатися 5 березня 2022 року. Не склалося. Потім планували цього літа – теж ні.
Ми познайомилися в автобусі дорогою на рок-фестиваль у Німеччину. Вона з Донеччини, з Дружківки. Дар’я написала мені першою – мене це не злякало, навпаки, був приємно здивований. Її мама загинула – ворожий "шахед" влучив у будинок у селі Райське. Кацапи воюють з пенсіонерами і дітьми. Це вся правда.
Я мрію про мир. Але не про мир "домовилися". Я мрію про мир після перемоги. Про сильну Україну – єдину, вільну, з перспективами.
Мене ще чекає довге лікування: операція і відновлення ноги, далі лікування вух. Від вибухів я отримав контузію, лопнули барабанні перетинки. Але я знаю одне: я вдома. Я в своїй країні. І я – спартанець.