Рік без жодної гривні: чому державні гроші за навчання операторів НРК не дійшли до шкіл

Україна офіційно взяла курс на масштабну роботизацію фронту. У квітні президент Володимир Зеленський доручив Міноборони та Генштабу забезпечити постачання Силам оборони щонайменше 50 тисяч наземних роботизованих комплексів цього року.

За даними МОУ, з початку 2026 року держава вже законтрактувала понад 22 тисячі НРК – майже вдвічі більше, ніж за весь 2025 рік. Індустрія, якої ще декілька років тому фактично не існувало, перетворюється на залізний щит нашої піхоти.

Але у цій технологічній стратегії є одна критична вразливість. Робот без підготовленого оператора та без інженера, який здатен налаштувати його до виконання місії чи повернути до життя після обстрілу, – це просто залізо на складі.

Якщо темпи виробництва техніки випереджатимуть темпи підготовки людей, головним гальмом роботизації фронту стане не дефіцит платформ, а критичний брак кваліфікованих кадрів: щоб доукомплектувати вже наявні підрозділи НРК і розгорнути нові, потрібні тисячі підготовлених операторів та інженерів.

Паперовий прорив та реальність

Ще восени 2024 року уряд запустив експериментальний проєкт із сертифікації приватних шкіл БПЛА та оплати послуг навчання операторів (постанова №1129). І хоча в реальності механізм так і не запрацював, наприкінці серпня 2025-го Кабмін ухвалив зміни до цього документа (постанова №1047), розширивши процедуру сертифікації та фінансування також на наземні роботизовані та водні комплекси.

Держава задекларувала ринкову модель: приватні школи проходять аудит, отримують сертифікацію Міноборони, а фінансування їхньої роботи відбувається через систему державних ваучерів. Гроші мали йти за бійцем.

Вже 19 листопада 2025 року Міністерство оборони звітувало про сертифікацію перших семи приватних шкіл НРК. В офіційному релізі відомства стверджувалось, що до кінця 2025-го року держава оплатить навчання у сертифікованих школах тисячам військових, що дозволить масштабувати використання НРК на полі бою.

З моменту ухвалення реформи минуло 12 місяців. Обіцяний кінець року давно позаду, розпочалась нова осінь. Втім, урядова програма фінансування навчання не просто забуксувала, вона навіть не зрушила з місця.

Жодна із семи сертифікованих шкіл НРК не отримала від держави бодай однієї гривні компенсації. Державні екзаменатори приїздять до нас, приймають іспити та підписують випускникам рекомендації на присвоєння військово-облікових спеціальностей (ВОС). Але виплати за ваучерами існують лише на папері у тексті постанови, так само як і в повітряному компоненті БПЛА.

Де саме застрягли гроші

Постанова №1129 описує процес отримання оплати послуг навчання операторів дронів таким чином: держзамовник публікує запит цін на навчання; школи подають свою калькуляцію; укладається державний контракт; під контракт випускають ваучери; військовий обирає школу й навчається; школа отримує оплату постфактум, після іспиту й сертифікації.

Але щоб запустити механізм, оголосити запит цінових пропозицій у шкіл та випустити ваучери, потрібна офіційно сформована та затверджена оперативна потреба від Генерального штабу. Військове керівництво має чітко сказати: нам потрібно підготувати таку-то кількість операторів логістичних, інженерних чи бойових роботів конкретних типів.

Без цього фінансовий ланцюжок юридично неможливо запустити. Ми опинилися в абсурдній точці, коли державні ваучери не доходять до шкіл просто тому, що самого запиту на їхнє створення у бюрократичній природі досі не виникло.

Закладене в постанові формулювання про те, що державний замовник купує послуги з підготовки та підвищення кваліфікації операторів "за наявності відповідних бюджетних асигнувань", перетворилося на замкнене коло: кошти на програму не виділяються, оскільки юридично досі не сформовано офіційного державного замовлення на таку підготовку.

Як відбувається навчання в умовах відсутності держфінансування

Поки державний механізм гальмує, ми продовжуємо працювати. Лише за перші шість місяців 2026 року ми навчили 784 курсанти (з них 290 закінчили поглиблений військовий курс).

За минулий рік ми підготували близько 1200 людей, серед них – 236 військових, які пройшли повноцінний поглиблений курс. Сьогодні вони евакуюють поранених, доставляють боєприпаси, воду й провізію, працюють з НРК там, де ризик для людини критичний.

Ми утримуємо інфраструктуру, купуємо техніку та запчастини виключно завдяки підтримці великих благодійних фондів, волонтерським донатам та ресурсам самої бригади та корпусу. При цьому попит з боку підрозділів лише зростає. Наша школа НРК Третього армійського корпусу навчає військових з усіх Сил оборони України, і лист очікування на курс розтягнувся на чотири місяці вперед.

І оператори – це лише половина справи. Роботи потребують підготовки до виконання завдань, вони ламаються, отримують пошкодження від уламків та дронів. Прямо зараз, знову ж таки за власні та донорські кошти, ми готуємо до відкриття окрему інженерну школу НРК: шукаємо інструкторів, готуємся до ремонту приміщення.

Але інженерний напрям у чинній редакції урядових постанов узагалі відсутній. Тобто навіть якщо завтра паперовий ланцюжок для операторів дивом запрацює, підготовка техніків для обслуговування заліза все одно залишиться на плечах волонтерів.

Що потрібно змінити вже сьогодні

На мою думку, зараз не час шукати винних чи перекладати відповідальність між відомствами. Проблема полягає у хронічній відсутності злагодженості між структурами, які мають рухатися синхронізовано.

Щоб реформа нарешті ожила, військове керівництво має трансформувати внутрішні плани роботизації у чітке державне замовлення на людський капітал, а держава закласти реальні видатки під закупівлю послуг з підготовки фахівців до оборонного бюджету.

Паралельно варто довірити частину функцій контролю та верифікації іспитів самим сертифікованим школам або їхнім профільним асоціаціям, щоб зняти навантаження з державних інспекторів.

Крім фінансування, реформи потребує і сам зміст навчання. Нам необхідно запустити дієву систему ВВД (вивчення та впровадження досвіду). Цей механізм формально існує, але в реальності не працює. Замість системного державного каналу передачі бойового досвіду, актуалізація матеріалів тримається на ініціативі самих шкіл, які власними силами адаптують програми під щоденні зміни на фронті.

Нарешті, треба створювати нові сильні школи та навчальні програми з підготовки інженерів. А логіку компенсацій необхідно розширити на навчання інженерно-технічного складу та забезпечити провідні школи доступом до зразків нової техніки за державний кошт.

Черга з військових, які місяцями чекають можливості навчитися воювати машинами – це конкретні людські життя, які ми втрачаємо на полі бою щоразу, коли піхотинець змушений тягнути на собі боєкомплект під прицілом ворожого дрона замість того, щоб відправити туди логістичну платформу.

Ми готові вчити бійців і далі. Але масштаб, якого вимагає масова та швидка роботизація Сил оборони, без увімкнення державного фінансування є недосяжним. Гасло "хай воюють роботи" спрацює лише тоді, коли держава почне вчасно та системно інвестувати в руки, які цими роботами керують.