Рік після "Азовсталі". Як захисники Маріуполя вийшли, але не здалися ворогу
Рік тому захисники Маріуполя вийшли з "Азовсталі". Щоб зберегти життя особовому складу, було ухвалено рішення здатися у полон. Про те, як проходили останні тижні оборони, як військові згадують і що кажуть про ті події, – нижче у матеріалі РБК-Україна.
Російські війська почали знищувати Маріуполь з перших днів повномасштабного вторгнення. Місто буквально стирали з лиця землі – не проходило і півгодини, щоб над житловими кварталами не пролетів бомбардувальник, скинувши півтонну бомбу на будинок. Остаточно місто оточили 2 березня.
На той момент Маріуполь боронили як воїни "Азову", так і морські піхотинці, прикордонники, поліцейські та бійці інших підрозділів. Поступово росіяни звужували кільце, не залишаючи воїнам виходу. В середині квітня сили оборони міста один за одним опинилися на "Азовсталі", перетворивши масштабний металургійний завод на власну фортецю.
"Азовсталь" розміром з невелике українське місто – це цілий комплекс будівель, бункерів і підземних ходів. Кілька місяців бійці тримали оборону заводу, робили нічні вилазки, захищали мирних жителів, які знайшли в бункерах свій прихисток. Окупанти використовували всю свою існуючу зброю, щоб бити по "Азовсталі" – стріляли з артилерії, запускали ракети і скидали ФАБ-1500, якими намагалися нищити товсті стіни радянських бункерів.
За тим, як українські бійці боронять завод, залишившись практично без їжі, води і боєприпасів, заговорив весь світ. В багатьох містах різних країн люди виходили на мітинги з вимогою до російського диктатора Володимира Путіна віддати наказ своїй армії надати українським воїнам коридор. Всередині травня з заводу почали евакуйовувати поранених, за ними йшли мирні. Командувачі підрозділів покидали свій бастіон останніми. Вони йшли в полон усвідомлено, дивлячись ворогу прямо в очі.
Перехід на "Азовсталь"
Військовий Ілля з позивним "Смурф" брав участь у боях за Маріуполь, а 14 квітня разом з побратимами отримав наказ: залишити свої позиції та перебратись на "Азовсталь".
"15-го квітня о 3:00 ранку ми колоною на машинах висунулися у бік "Азовсталі". Кілька сотень людей йшли туди пішки. Тим часом по нас працювала артилерія, гранатомети, дрони, освітлювальні ракети. Пробиратися було дуже складно, з усіх боків по нам працювали важким озброєнням", - розповів він виданню.
Коли хлопці під'їхали до рибноконсервного заводу, який був через річку від "Азовсталі", їхнє авто потрапило під удар ПТУРа. Хлопця викинуло з авто і він відключився. Коли відкрив очі, побачив розірваний шолом, зім’ятий дах автомобіля та поранених бійців, яких евакуювали.
"Я згуртувався з іншими бійцями, щоб дібратись до нашої точки. По дорозі до заводу ми знайшли будинок, в якому зупинились, бо по нам вели сильний вогонь. В ньому ми були до наступного дня. А росіяни підходили все ближче і навіть дійшли до нашого будинку. Ми вже подумали, що вони зараз зайдуть, але пощастило, вони пішли далі", - поділився спогадами боєць.
Наступного ранку хлопці обирали, яким шляхом краще добратись до "Азовсталі" і вирішили спробувати переплисти річку. Поки пливли, почули звук техніки. Побачили російський БТР і зрозуміли, що якби обрали інший шлях пересування, то потрапили б саме на ворога.
"Хтось перепливав на човнах, ми ж своїм ходом. Посеред річки мене схопила судома, я почав тонути. Ясна річ, допомогти мені ніхто не міг, хлопцям теж було складно плисти. Якимось дивним чином я доплив, впав на землю і побачив поруч тіло голого бійця. Він був вбитий кулею в голову. Я крикнув хлопцям, що треба бігти", - розповів Ілля.
Так втомлені після плавання військові пробігли ще близько півтора кілометри, поки ворог накривав ту територію "Градами". Вони дивом встигли забігти у підвал і уламки від снарядів до них не дістались.
"Вже в бункері "Азовсталі" я знайшов свій підрозділ. Потім отримав наказ висуватися на околицю заводу, і приймати оборону уже там. На позиції виходили по 8-10 осіб. Оборона тривала для того, щоб росіяни не пробрались на територію підприємства", - зазначив він.
По ним працювала авіація та артилерія, згадує Ілля. Багато хлопців гинули просто під час пошуку їжі та води. Коли були удари авіації, то підіймався пил з усього заводу, чим військовим доводилось дихати. Ситуація з кожним днем погіршувалась. Але бійці тримали оборону.
"Залізяка" та "Бетон" – бункери "Азовсталі"
Боєць Андрій потрапив на "Азовсталь" 7 квітня. Його пораненого переправили до цього місця на човні. Перші дні він перебував в бункері під назвою "Залізяка" - для важкопоранених бійців.
"До цього мені говорили, що, можливо, мене на гелікоптер посадять для евакуації. Я спустився вниз і зрозумів, що ніяким гелікоптером там не пахне. І взагалі далеко не кожний поранений підпадає під категорію "на вертоліт". Було дуже багато поранених, прямо дуже тяжких: хлопці без рук та без ніг. Це було моторошне видовище. Спускаєшся вниз в цей бункер і чуєш запах смерті. Цей запах не описати, ти його відчуваєш тільки один раз у житті. І запам’ятовуєш назавжди", - розповів Андрій виданню.
За його словами, туди привозили поранених хлопців на операційні столи, а вивозили - у пакетах. В цій частині "Азовсталі" було морально важко, бо щодня він бачив смерть, бачив, як страждають та помирають люди, ділиться хлопець.
Поки було постачання провізії, то харчувались нормально. Вони їли двічі на добу, давали кашу, сало і навіть шматки сиру. Приносили відро меду, і всі, хто міг, нашкрябували собі в тарілки.
Потім Андрія перевели в інший бункер для середньо- та легкопоранених бійців під назвою "Бетон". Там з їжею було гірше, але хоча б було на чому спати. Бо в попередньому бункері спали прямо на підлозі, і не було місця, де стелити ковдри. А тут було ліжко, на яке замість подушок підкладали каремати чи рюкзаки.
"Одного разу я вийшов трохи пройтись і побачив чотирирічну дівчинку. Це мене шокувало. Що вона була тут, в цьому бункері, серед смертей і жаху. Нас обстрілювали щохвилини. Сипались стіни. Я подумав, як же їй важко. І що буде з її психікою далі", - поділився хлопець спогадами.
Він згадує, що майже в кожному бункері були Старлінки, і доступ до інтернету був практично у всіх. В якийсь момент хлопці почали фотографуватися на тлі бункера, активно публікувати та надсилати фотографії, а росіяни це підмітили і почали бити більш точно.
"Якось снаряд потрапив до верхньої частини бункера. Він обрушився прямо на кухню, яку там облаштували. Всі, хто там був, загинули. З того моменту почались проблеми з харчуванням. Хлопцям почали давати раз на добу маленький пластиковий стаканчик юшки, на дні якої було трохи гречки або якоїсь каші. Це все", - згадує він.
Військовий на Азовсталі (фото: Дмитро Козацький)
За словами Андрія, потрібно було себе морально налаштувати, що так буває, що це війна. Бо в перші дні хлопцю було особливо важко. “Здається все, навіть стіни, на тебе тиснуть. Потім стало ніби легше, почали звикати", – зазначив він.
Майор, командир 36 батальйону морської піхоти Сергій Волинський повів підрозділ до "Азовсталі", коли зрозумів, що з Маріуполя вони вже не вийдуть. Спочатку морпіхи прорвали оточення на заводі Ілліча, а потім дісталися до "Азовсталі". Про більшість із того, що робив Волинський на заводі, говорити поки не можна, але згодом про це однозначно писатимуть книги і зніматимуть фільми. Деякі операції, проведені Волинським та його побратимами, увійдуть в історію як приклад блискучої військової кмітливості.
У публічній площині про Сергія заговорили, коли воїн почав вимагати провести процедуру екстракції військ з території заводу. На той час "Азовсталь" бомбили, не припиняючи. Бомби діставали до бункера, завдаваючи важкої шкоди – на голови військових та мирних валилися бетонні плити, забираючи життя людей. Волинський періодично виходив на зв'язок – його втомлене обличчя миттєво з'являлося у всіх стрічках новин. "Я закликаю весь світ, я закликаю кожного допомогти реалізувати процедуру "extraction" для українських військових!" – писав Сергій у соцмережах.
При цьому був і інший Волинський – той, із ким спілкувалися його родичі. Сестра воїна Тетяна розповідає – повідомлення Сергія були небагатослівні та оптимістичні.
"Сергій, коли виходив на зв'язок, якщо і говорив якусь інформацію, то дуже коротко і в позитивному ключі, типу "Все буде добре", "Все ок" і в такому роді. Тобто негативу він ніякого нам не розповідав, нічим не ділився , але, звісно, що ми зрозуміли дійсну ситуацію", – зазначає Тетяна у коментарі РБК-Україна.
Новини говорили про інше – російські окупанти оточили завод, звужували кільце, постійно обстрілювали його та бомбили. Слово "екстракція" звучало звідусіль – чи то українське місто, чи то "Євробачення", ООН чи Голлівуд. Про захисників "Азовсталі" дізнався весь світ.
Рішення про вихід
Як згадують бійці, 14 травня всіх командирів викликали до командира "Азову" Дениса Прокопенка з позивним "Редіс", де вони обговорювали подальші дії разом з президентом. Поки ж солдати чекали новини. Вже всі розуміли, що тримати "Азовсталь" немає сенсу, бо не було ні їжі, ні медикаментів.
Військові одного з підрозділів, які були там, згадують, як командир прийшов і сказав: "Будемо виходити в полон, таке рішення. Ми не здаємося - це наказ. У полоні ми будемо недовго: від місяця - до трьох максимум. Будуть добрі умови, "Червоний хрест".
Наступного дня "Редіс" зібрав усіх, хто був у бункері, і пояснив ситуацію. За його словами, при виході мав бути присутній "Червоний хрест", і надалі все мало було відбуватись за Женевською конвенцією. Один з офіцерів навіть роздрукував цю конвенцію і бійці її прочитали. Там було написано, що вони мають право носити свої шеврони, можуть зв’язуватись із рідними, мати трьохразове харчування. Втім, потім все пішло зовсім не так.
Морський піхотинець Артем Дибленко розповідає, що під час прийняття рішення про вихід з заводу воїни розуміли – далі так продовжуватись не може. "Хлопці не особливо хотіли виходити і здаватися в полон. Дуже велику роль відіграло те, що це було за наказом командувача. Ми не збиралися здаватися без наказу. Щодня гинули люди. Але ми розуміли, що керівництво в курсі, куди ми потрапляємо. Це зіграло велику роль. Усі тоді погодилися", – згадує Артем у розмові з РБК-Україна.
Вихід з "Азовсталі"
Військові та цивільні, які були в бункерах "Азовсталі", виходили партіями. Цей процес тривав загалом 5 днів. На виході були присутні й українські представники, але єдине, що вони могли - потиснути руки захисникам Маріуполя. Далі стояли росіяни, яким українські військові здавали зброю та особисті речі.
"Вже тоді ми розуміли і відчували, як вони до нас ставляться, і що вірити їм не можна. Хоча були деякі офіцери, які вірити в те, що до нас будуть нормально ставитись. Потім ці "рожеві окуляри" зникли", - згадує боєць з позивним "Смурф".
Коли виходила остання група бійців, було ще кілька десятків людей, які там залишилися. Вони не хотіли покидати це місце. Втім, за словами воїнів, невідомо, що з ними було далі.
"Коли ми виходили з "Азовсталі", по боках були росіяни зі зброєю. Від цього було дискомфортно. Було соромно, що ми покидаємо нашу позицію. А росіяни сміялись з нас і називали "нацистами", - згадують військові.
В мережах почали з'являтися численні відео виходу воїнів з заводу. Бійці трималися спокійно і дивилися ворогам просто в обличчя. Морпіх Артем Дибленко виходив на п'ятий день. На одному з роликів він не поспішаючи підходить до озброєного окупанта в балаклаві, кладе перед ним свою сумку з речами і випростовується, дивлячись на окупанта прямим поглядом.
За його словами, росіяни поводилися по-різному, не було чіткої координації у поведінці – деякі окупанти дивилися на захисників "Азовсталі" байдуже, виконуючи свою "роботу". Але були й ті, хто вирішив скористатися можливістю та "проявити" себе.
"Дехто спостерігав збоку, їм було байдуже, дехто нахабно й забирав те, що можна було б, в принципі, залишити – шматок мила, якийсь шампунь, консерви, все викидали. Не було в них якоїсь чіткої вказівки – хтось був дуже злий на нас і забирав все, а хтось щось залишав. Ставлення було різне. З моїм фартом у мене позабирали все", – зазначає Артем Дибленко.
Військовий додає, що страху не було – залишилося почуття задоволення: "Ми змусили їх дуже сильно помучитися".
Тетяна Волинська, яка за долею близької людини спостерігала з новин, говорить, що дізналася про процедуру виходу 16 травня, коли евакуювали поранених.
"17 травня, коли почали поволі виходити військові з заводу "Азовсталь", ми зрозуміли, до чого це все йде. Ніяких нюансів Сергій не розповідав, у нього завжди було "все буде добре". На питання, що буде далі, він говорив – гарантують життя. Все", – зазначає Тетяна.
Під час фактичного виходу окупанти зняли Сергія на відео. Зважаючи на те, що за час перебування на "Азовсталі", Волинський став відомим, такий хід був цілком логічним. Згодом росіяни запишуть ще кілька сюжетів за участю Сергія у полоні. Він говоритиме уривчастими фразами, відповідаючи на знущальні питання пропагандистів.
Полон
Після того, як військових посадили в автобус, зайшли представники “Червоного хреста”, які навіть не встигли роздати анкети для заповнення базової інформації про полонених, коли їх вигнали російські солдати.
Потім бійців привезли до в’язниці в Оленівці. Вони жили в бараках по 500 осіб, на один поверх – по 100 осіб. Хлопці спали на підлозі. Спальних місць не було.
"Будівля, в якій ми були, навіть не скрізь мала скло. Нормальний ремонт був тільки в першому бараку, там жили хлопці з "Азову". От саме його і показували, коли приїжджали представники "Червоного хреста", щоб подивитись, в яких умовах живуть полонені. Коли вони попросили подивитись інші бараки, то росіяни відмовились", - згадує один з військових.
Потім були допити з ФСБ, які формували певні списки. Якось серед ночі бійців розбудили, почали називати прізвища та говорити, що це списки на обмін, згадує "Смурф".
"Це було через 7 днів після виходу з "Азовсталі". Я розумів, що це дивно. Тих, кого вивели, потім кинули в "Камази". Нас вивезли до Росії", - каже він.
Морпех Артем Дибленко, в свою чергу розповідає, що спочатку теж потрапив до Оленівки, а пізніше його етапували до Таганрогу. Він пробув в Донецькій області всього кілька днів, як і багато його побратимів. З 28 по 29 липня в колонії №120 пролунають кілька вибухів, а пізніше стане відомо про 53 занинувших військовополонених. Цей теракт, як і багато інших, агресори "спишуть" на обстріли ЗСУ.
Про те, як було в полоні, Дибленко каже коротко – не давали книжки.
"Я просив книги. Я просив хоча б Біблію почитати, мене постійно за це били. І не давали. У камері два місяці не було мила. Це якщо не говорити про те, що жодних засобів особистої гігієни, крім мила, у нас взагалі не було", - зазначає він.
Тетяна не може розповісти про брата в полоні, бо росіяни жодного разу не дали йому вийти на зв'язок із сім'єю, незважаючи на Женевську Конвенцію, права людини, "Червоний хрест" та здоровий глузд.
"У нашому випадку цього не було. Ми постійно наголошували на нормах конвенції, ми були на зв'язку з "Червоним хрестом", вони бачили ці відео, вони бачили синці у Сергія на цих відео, але вдіяти ніхто нічого не міг. Вони тільки обіцяли", - згадує жінка.
Про те, що відбувалося у полоні, військові розповідати не люблять. Навіть сьогодні складно реконструювати історію цілком – росіяни ламали волю українських військовослужбовців, застосовуючи всі доступні для них методи. Єдине, що поєднує практично всіх військових у їхніх розповідях про "Азовсталь" та полон – надія на обмін. І у частини з них ця надія вже справдилась – періодично між Україною і Росією відбуваються обміни, а наймасштабніший пройшов 21 вересня. Багато захисників "Азовсталі" тоді повернулись додому, командувачів теж вдалося звільнити, але їх одразу відправили до Туреччини, де вони залишаються і понині.
Проте сотні захисників все ще мріють побачити український прапор на кордоні з батьківщиною. Воїни Маріуполя все ще залишаються у холодних стінах за окупаційним дротом в очікуванні свободи.