В громадах біля фронту – величезна потреба у соціальному догляді, але місцеві ресурси та кадри не покривають її повністю. Ситуацію можна змінити, якщо перенавчати місцевих мешканців і запровадити окреме державне фінансування. Як це можна зробити, читайте у колонці голови фінансового комітету ВРУ й секретаря Національної ради з відновлення України від наслідків війни Данила Гетьманцева для РБК-Україна.
У прифронтових громадах соціальна сфера знаходиться під особливим тиском. Це території, де частка людей похилого віку та людей з інвалідністю суттєво вища, ніж у середньому по країні. Значна кількість мешканців не може евакуюватися через обмежену мобільність, відсутність ресурсів або втрату сімейних зв’язків – члени родин мобілізовані, переїхали у пошуках роботи чи безпечнішого місця для виховання дітей.
У результаті формується дуже високий попит на соціальні та доглядові послуги. Водночас саме ці громади мають найменшу спроможність забезпечити їх належний обсяг: нестача кадрів, перевантажені соціальні працівники, обмежені бюджети, зруйнована інфраструктура та складна логістика. Це створює системний розрив між реальними потребами людей та можливостями організації допомоги.
Попри складні умови, у прифронтових громадах існує можливість для розвитку сфери професійного догляду. Високий рівень безробіття серед працездатних людей, які втратили роботу через руйнування підприємств, мінування територій та часткову зупинку агросектору, створює передумови для їх перекваліфікації.
Перекваліфікація на професії у сфері догляду та соціальних послуг може стати реальним шляхом до зайнятості, а для громад – способом закрити дефіцит критично важливих фахівців. Це вимагає впровадження гнучких форматів навчання:
Такі підходи дозволяють навчати людей, які не можуть виїхати, але готові працювати.
Водночас фінансування соціальних послуг у прифронтових громадах не може повністю покладатися на місцеві бюджети. Потрібні окремі державні механізми підтримки. Це можуть бути субвенції на розвиток соціальних послуг, персоналізовані виплати отримувачам послуги догляду, щоб вони могли обирати надавачів, або ж централізована закупівля послуг.
Скажімо, законопроєкт №14191 щодо формування комплексної державної підтримки та підвищення соціальних гарантій для сімей з особами з інвалідністю оновлює механізм допомоги на догляд для осіб з інвалідністю. У прифронтових громадах логічно поширити цей механізм на всіх, хто фактично потребує догляду, незалежно від наявності статусу інвалідності. Це дозволить охопити підтримкою тих людей, які насправді її потребують.
Прифронтові громади потребують не точкових рішень, а системного підходу до організації соціальних та доглядових послуг.
Перекваліфікація місцевих мешканців, гнучкі моделі навчання, дистанційна супервізія та державні інструменти фінансування можуть суттєво зменшити розрив між потребами людей і можливістю громад надавати підтримку та продемонструвати солідарність і єдність всієї країни.
Модель професійного догляду, адаптована до умов прифронтових територій, здатна зміцнити соціальну інфраструктуру та забезпечити людям необхідний рівень допомоги навіть у складних обставинах.