З початку великої війни близько 85 тисяч українських біженців знайшли тимчасовий притулок у Румунії. Українські психологині Янна Ніколайчук і Галина Раховецька – теж біженки. Вони працюють у міжнародних гуманітарних організаціях, допомагаючи співвітчизникам. Депресія, ПТСР, тривожність – запитів дуже багато. Як психологи допомагають українцям, які стикнулися зі стресом через війну – читайте детальніше у матеріалі РБК-Україна.
Янна – сертифікований тренер Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), арт-терапевт, фахівець з метафоричного підходу в психології.
– Війна застала мене в Києві. Разом із донькою ми, як і чимало наших співвітчизників, пройшли через початковий шок втечі. Коли ж трохи оговталися, я, розуміючи, що чимало людей переживають теж саме, поставила собі запитання: як можу допомогти іншим? І зараз я підтримую українців в їх боротьбі із психологічними травмами.
– З якими головними складнощами ви стикаєтеся в роботі?
– Оскільки я теж відчула на собі специфічний ефект біженця, то особливих проблем і роботі практично й не відчуваю. Іноді важко буває емоційно, адже потрібно віддавати чимало власної енергії. Разом з тим, коли бачу, як після терапії людині стає легше, спостерігаю позитивну динаміку її стану, то й самій на душі легше стає.
Одна з таких історій – це історія 17-ї дівчини, назвемо її Тетяною, яку до мене на консультацію привели батьки. Дівчина повністю закрилася в собі, майже не виходила зі своєї кімнати, не розмовляла, цікавилася лише малюванням. Мовчала Тетяна й на наших перших сеансах.
Тоді я запропонувала їй ті емоції, які вона переживає, намалювати. Спробувати передати свій настрій, образи й символи, які вона наразі бачить у своєму уявленні, на папері. І це спрацювало!
Дівчина поступово почала відкриватися. А через півтора місяця терапії стала вже доволі емоційно розповідати про свої переживання, про самотність та невпевненість, спричинені війною та переїздом. Ще через деякий час відбулася ще більша трансформація, і з мовчазної, пригніченої дівчини Тетяна перетворилася на впевнену особистість, яка вже будувала плани на навчання у виші.
– Як би ви визначили основні психологічні проблеми, з якими стикаються біженці?
– Насамперед це відчуття втрати, провини, покинутості, депресія, панічні атаки. Нерідко ці негативні явища посилюються сімейними конфліктамии або навіть розладами харчової поведінки. Ті, хто пережив бомбардування а то і втрату близьких, часто страждають на ПТСР. Їх лякають будь-які гучні звуки.
Тут важливо якомога раніше звернутися по допомогу до фахівців. Наприклад, одна моя клієнтка, яка пережила жахіття окупації в Херсоні, дуже довго пригнічувала свої переживання і лише коли зрозуміла, що самотужки зі своїм станом їй не впоратися, прийшла до мене. Працюємо, що називається, крок за кроком, і позитивні зрушення вже є.
Суттєва проблема, яка негативно впливає на психологічний стан наших біженців, – тривалий і нерідко безрезультатний пошук роботи. Так, до мене звернувся один багатодітний батько, який перебував у глибокій депресії. Його сім'я, після того, як їх квартиру в Харкові було зруйновано під час чергового бомбардування, змушена була евакуюватися до Бухареста. Фінансових запасів сім'я не мала, бодай будь-якої роботи тривалий час на чужині її глава знайти не міг. Питання забезпечення родини з кожним днем набувало катастрофічних реалій.
Крім того, цей чоловік, як він мені потім зізнався, відчував провину за те, що не пішов воювати і вважав себе втікачем. Хоча, за законом, як батько трьох неповнолітніх дітей він мав право разом із сім'єю виїхати за кордон. Він навіть розглядав варіант розлучення, аби потрапити на фронт захищати Україну.
Під час терапії ми з'ясували, що головний його пріоритет – сім'я. А якщо він розлучиться з дружиною і піде на фронт, то хто ж потурбується про його неповнолітніх дітей? На щастя, за кілька консультацій ми зуміли знайти такий вихід з ситуації, таке рішення, яке не тільки покращили моральний стан чоловіка, але й позитивно вплинуло на всю його родину.
Я використала специфічну техніку, яка допомагає побачити нові можливості й відкритися для них. Знадобилося лише кілька консультацій, щоб почути від клієнта радісне: "Здається, зі мною вже все гаразд!", а невдовзі він повідомив, що знайшов хорошу роботу з прийнятною зарплатнею, яка дозволить не тільки утримувати родину, але й донатити на потреби ЗСУ.
– Перший крок – зняти стрес, адже у стресі людина не може ясно мислити. Далі застосовую релаксаційні техніки, медитацію, дихальні вправи, арт-терапію, щоб допомогти людині відсторонитися від болю. Використовую також когнітивно-поведінкову терапію та позитивну психологію.
Одна моя клієнтка приїхала до Бухареста з маленькою дитиною і мамою. На жаль, після пережитого стресу мама захворіла на онкологію і померла. Ми працювали з клієнткою над тим, щоб знайти опору в середині себе. У таких моментах важливо навчитися трансформувати біль на вдячність, Приміром, вдячність долі за те, що мама була в твоєму житті, за щасливі моменти перебування поряд з нею, ваші спільні добрі справи тощо. Біль поступово переходить у любов і стає ресурсом.
– А чи трапляються випадки, коли ви рекомендували клієнтам звернутися за медичною допомогою або вдатися до медикаментозної терапії?
– Як психолог, я не маю права призначати ліки. Якщо ж бачу, що консультацій недостатньо і що депресія потребує медикаментозної підтримки, то, звичайно ж, направляю пацієнта до медиків для відповідного лікування.
– Чи можна говорити про масштабність успішної адаптації українських біженців, чи, може, це, навпаки, поодинокі випадки?
– Конкретної статистики я не маю. Але знаю напевне, що практично кожному з таких людей, хто звертався до мене і до моїх знайомих колег, було надано ефективну допомогу.
Чимало моїх клієнтів, відкорегувавши внаслідок наших сеансів свої хибні реакції та бачення, почали досягати реального успіху. Наприклад, одна клієнтка для зняття стресу почала виготовляти прикраси з бісеру і згодом перетворила це заняття на прибутковий бізнес.
На жаль, є й ті, хто просто чекає свого повернення в Україну, перебуваючи в стані апатії, і, у такий спосіб, немов відкладаючи життя на потім. Але ж ці роки також є частиною вашого життя, і ставити його на паузу – не вихід.
Ще одна моя співрозмовниця, Галина Раховецька, спеціалізується на допомозі дітям із затримкою інтелектуального та психічного розвитку а також – підліткам.
– Війна застала мене в Одесі, де я жила з мамою та донькою. Я працювала в спеціальній школі для дітей з інтелектуальними та психічними особливостями. Коли один із численних снарядів вибухнув прямо біля нашого будинку, ми переїхали до Ізмаїла.
Але невдовзі, коли внаслідок скорочення штату я залишилася без роботи, а артилерійські обстріли в Ізмаїлі стали такими ж частими, як і в Одесі, ми вирішили їхати до Бухареста. Мені пощастило: там я доволі швидко знайшла роботу психолога в міжнародній гуманітарній організації, де працюю й зараз.
– Чим відрізняється психологічна допомога дітям-біженцям від допомоги дорослим?
– Основна проблема для дітей з особливими потребами – вчасна та правильна діагностика. Багато дітей і без того не були обстежені належним чином, а війна лише погіршила ситуацію: нове суспільство, інша мова, незнайоме середовище. Головний запит від батьків стосувався діагностики: чи відповідає розвиток дитини її віку.
Згодом почали звертатися й підлітки зі скаргами на страх темряви, гучні звуки, панічні атаки. Я допомагала їм адаптуватися, створювала групи для соціалізації та профорієнтації, де підлітки могли пізнати себе, а старші – навіть знайти роботу.
Інший поширений запит – стосунки з батьками. На жаль, дорослі нерідко знецінюють дитячі емоції. Ми з психологинею Янною Ніколайчук працювали разом: я спрямовувала до неї батьків, і це підсилювало результат.
Я завжди кажу батькам: "Вам важко, а дитині ще важче". Дорослі, як правило, мають досвід роботи із власними емоціями, а багато хто вже працював із психологом і знає, як справлятися з агресією, страхом чи панікою. Дорослий розуміє, що проблему потрібно вирішувати.
У дітей – інакше: вони не завжди можуть пояснити, що з ними відбувається, і часто просто замикаються в собі і страждають. Діти потребують більше часу та психологічних сесій для встановлення довірливого контакту. Тільки тоді, коли вони починають розкриватися, можна приступати до терапії.
– Які реакції спостерігаються у дітей, які вимушено залишили країну?
– Підлітки стали більш замкненими. Вони втратили звичне оточення, друзів, своє середовище. Вони переміщені в іншу країну та в нові школи, де їх не розуміють. Вони часто закриваються, уникаючи контактів, щоб уникнути непорозумінь.
Багато хто знаходить віддушину в онлайн-житті та комп'ютерних іграх. Часто діти страждають і від панічних атак, які посилюються через відчуття самотності й ізоляції.
– Тобто, з одного боку, діти в безпеці, але з іншого – вони втратили точку опори?
- Щодо підлітків, так. Але у дітей молодшого віку (5–8 років) адаптація проходить легше: вони щирі, відкриті, охочі до спілкування. Підлітки ж більш обережні: якщо перша спроба знайти контакт не вдається, їм важко зробити другий крок.
– Ваша спеціалізація – діти із затримкою інтелектуального та психічного розвитку. Як вчасно помітити тривожні сигнали в нинішніх умовах - як в Україні, так і за кордоном?
– Якщо підозрюються особливості розвитку, варто почати з доступних онлайн-ресурсів. У відкритому доступі є таблиці вікових норм: що дитина має вміти, як повинна реагувати. Наприклад, якщо дитина у трирічному віці не підтримує зоровий контакт або не відповідає емоцією на емоцію, варто звернутися до лікаря.
Іноді батьки зволікають, пояснюючи: "Та й батько ж заговорив у чотири роки". Але такі випадки — радше виняток. Чим раніше розпочати роботу зі спеціалістами, тим більше шансів наблизити розвиток дитини до норми.
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.