Після Ізраїлю та Карабаху. Де у світі може спалахнути новий конфлікт

Під час підготовки матеріалу використовувалися заяви лідера КНР Сі Цзіньпіна та президента США Джо Байдена, статі Wikipedia, звіт розвідки США, публікації Reuters, Politico та ексклюзивний коментар керівника секції Азійсько-Тихоокеанського регіону Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Юрія Пойти.

На фоні повномасштабної війни в Україні сталося різке загострення ще одного навіть більш давнього конфлікту між Ізраїлем та палестинцями на Близькому Сході. Цей конфлікт триває ще з середини минулого століття, але цього жовтня розгорівся з новою силою.

Інколи конфлікти, які вважалися вічними, можуть раптово вирішитися. Яскравим прикладом можна назвати Нагірний Карабах. Війни за цей регіон Азербайджан та Вірменія вели ще з 1991 року, але минулого вересня суперечка фактично вирішилася за кілька днів після капітуляції невизнаного Нагірного Карабаху під тиском азербайджанської армії. Однак є ризик, що Баку на цьому не зупиниться. Днями держсекретар США Ентоні Блінкен попередив, що Азербайджан може протягом найближчих тижнів вторгнутися у Вірменію.

Карабахський конфлікт – лише один з конфліктів на пострадянському просторі, які багато років штучно підтримувалися та підігрівалися Росією. Іншими прикладами, зокрема, є питання Придністров’я в Молдові та окуповані росіянами грузинські Південна Осетія та Абхазія, які ще чекають на своє розв’язання. Однак подібних конфліктів вистачає і в інших частинах світу.

РБК-Україна вирішило зробити підбірку інших конфліктів, які можуть спалахнути в осяжній перспективі.

Китай vs Китай

У 20-х роках минулого сторіччя в Китаї спалахнула громадянська війна між урядом партії Гоміньдан та військами Комуністичної партії. Результатом протистояння стала поразка уряду Гоміньдану та втеча його лідера Чан Кайши разом з прихильниками на острів Тайвань. Там Кайши запровадив китайський уряд в екзилі та назвав острів - Китайською республікою. Спочатку Тайвань був авторитарним, але з часом трансформувався у демократію.

На початку багато західних країн вважали Тайвань справжнім китайським урядом. Він навіть займав місце в Раді безпеки ООН. Проте в 70-х роках все змінилося, коли деякі країни Радбезу ООН почали говорити, що Тайвань не може представляти сотні мільйонів людей, які проживають на материковому Китаї.

В 1971 році місце Тайваню в РБ ООН зайняв Пекін. Через вісім років США встановили з комуністичним Китаєм дипломатичні стосунки, що спричинило зміну ставлення решти світу до Тайваню. З того часу кількість країн, які офіційно визнавали Тайвань різко почала скорочуватися. На сьогодні його незалежність визнають всього 15 країн. України в цьому переліку немає.

Китай вважає Тайвань своїм, але у 80-х Пекін пропонував Тайбею варіант існування "одна країна, дві системи". Він передбачав автономію у випадку приєднання Тайваню до материкового Китаю. Так Пекін повернув собі Гонконг та Макао, а от Тайвань цю пропозицію відхилив. У 2000-му році новий тайванський президент від Демократичної прогресивної партії взагалі виступив за проголошення окремої держави.

Конфлікти в Азії (фото: колаж РБК-Україна)

Зі зміною влади змінювалася і позиція острова щодо Китаю. Одні намагалися покращити стосунки з Пекіном через економічні зв’язки, інші ж були проти зближення. Сьогодні острів очолює представниця прогресивних демократів Цай Інвень, яка виступає за незалежність Тайваню.

Китай не поділяє цих прагнень Тайваню. Ще у 2005 році Пекін ухвалив "закон проти відділення", який дозволяв використовувати "немирні засоби" проти Тайваню, якщо той спробує відділитися. Сьогодні ж риторика Китаю щодо повернення Тайваню лише посилюється.

У своїх промовах чинний лідер Комуністичної партії Китаю Сі Цзіньпін не один раз заявляв про "історичну необхідність" та "прагнення народу" повернути Тайвань, а також наголошував, що "жодна сила не зможе цьому перешкодити". У травні цього року американська розвідка заявила про підготовку Китаю до війни. Але розвідспільнота вважає, що наразі Пекін віддає перевагу мирному возз'єднанню з Тайванем.

Минулого року Китай провів масштабні військові навчання довкола Тайваню. Навчання, які називали репетицією китайської інтервенції, передбачали ізоляцію острова, імітацію ракетних ударів та висадки десанту. Все вказувало на те, що Китай дійсно готується до війни. Ймовірно, наразі від цього кроку Пекін стримує позиція США щодо Тайваню.

США - головний союзник Тайваню, хоч офіційно його не визнають і публічно дотримуються позиції "одного Китаю". Загалом, такий статус-кво влаштовує як Тайвань, так і Штати, адже можна підтримувати стосунки та економічно співпрацювати, не псуючи при цьому стосунки з Пекіном.

Однак, чим жорсткішою стає риторика Пекіну щодо Тайваню, тим різкіше на неї відповідають у Вашингтоні. Так, президент США Джо Байден минулої осені не виключав, що американські війська будуть захищати Тайвань у разі нападу Китаю. У Білому домі після цього заперечували зміну політики США щодо Тайваню.

Конфлікт між Китаєм та Тайванем триває ще з 1949 року (фото: Getty Images)

Наразі, як сказав в коментарі РБК-Україна керівник секції Азійсько-Тихоокеанського регіону Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Юрій Пойта, все свідчить про підготовку Китаю до війни. І, за розрахунками, він досягне необхідного військового потенціалу вже у 2027 році.

Тайвань теж не пасе задніх та починає готуватися до захисту, звісно ж не без допомоги США. Так, наприкінці серпня цього року Байден схвалив виділення 80 млн доларів Тайваню для зміцнення його самооборони. А у вересні Тайвань спустив на воду свій перший власний підводний човен, ще один планують побудувати до 2027 року.

Але навіть зі зброєю від США в армії Тайваню, чисельністю 165 тисяч осіб, навряд чи є шанси проти понад двох мільйонної армії Китаю. За словами Пойти, існує чотири можливі сценарії війни Китаю з Тайванем. Перший - блокада острова китайськими військами. Другий полягає у змушенні влади Тайваню капітулювати за допомогою ракетних ударів. Третій включає ще й застосування авіації. А четвертий – висадка на Тайвань китайських військ з подальшим захопленням Тайбею та всього острова.

Проте, який з цих сценаріїв обере Пекін та чи вирішить він силою "возз'єднуватися" з Тайванем, відомо лише військово-політичному керівництву Китаю. Хоча американці і посилюють свою присутність в регіоні, посилаючи недвозначні сигнали Китаю, Пекін, як зазначає Пойта, може ядерним шантажем стримати США від безпосередньої участі в можливому конфлікті з Тайванем. Але, як насправді можуть розвиватися події, сьогодні спрогнозувати сьогодні складно, підсумував експерт.

Конфлікт на 38-й паралелі

Під час Другої світової війни союзники звільнили Корею з-під японської окупації та поділили її як і Берлін. Так, Корею розділили на Північну (окуповану СРСР) та Південну (контрольовану Сполученими Штатами). Межа між Північчю та Півднем проходила і зараз проходить близько 38-ї паралелі.

Спочатку СРСР та американці планували об’єднати Кореї в одну державу, провівши єдині вибори під протекторатом ООН. Але "холодна війна" внесла в ці плани свої корективи і спільних виборів не відбулось. За підтримки США вибори все ж відбулися у південній частині у 1948 році. І вже новообраний президент Лі Синман проголосив створення Корейської Республіки, яку сьогодні зазвичай називають Південною Кореєю.

Влада на півночі Кореї належала комуністам. У 1946 році до влади прийшла Трудова партія Кореї на чолі з Кім Ір Сеном, чиї партизанські загони у складі Червоної армії воювали проти Японії. У 1948 році, через кілька тижнів після появи Республіки Корея, було проголошено про створення Корейської Народно-Демократичної Республіки (КНДР), яку очолив Кім Ір Сен.

Війну між Кореями почала КНДР у 1950 році (Getty Images)

Після того, як США та СРСР вивели свої війська з Корейського півострова, вони почали менше приділяти уваги Кореям. США були зайняті стримуванням поширення комунізму на схід, а СРСР – громадянською війною в Китаї. В цей час Кім Ір Сен готувався до підкорення Півдня.

У червні 1950 року Північна Корея, заручившись підтримкою СРСР, перетнула 38-му паралель та вторглась в Південну. Того ж дня Радбез ООН проголосував за військову місію під проводом США. Згодом у війну втрутилися СРСР та комуністичний Китай. Корейська війна тривала до липня 1953 року. Результатом війни не стало возз'єднання Корей і обидві держави залишилися у своїх довоєнних кордонах. Фактично – конфлікт заморожено.

Через кілька років після завершення війни КНДР вирішила отримати власну ядерну зброю. В цьому їй допомагали СРСР та Китай. У 2005 році північнокорейці вперше публічно оголосили, що отримали "ядерку", а у 2015-му КНДР провела ядерні випробування, які в прямому сенсі відчув світ, оскільки підрив бомби спричинив землетрус.

Хоча армія КНДР сьогодні поступається південнокорейській, але наявність у Пхеньяна ядерної зброї створює загрозу для всього світу. Так, Північна Корея нібито випробовує свої ракети, запускаючи їх в бік Японії. І ніхто не знає, коли та ракета буде не тренувальною.

Під час президентства Дональда Трампа США намагалися деескалювати відносини з Пхеньяном. Трамп навіть побував на північнокорейській території (вперше в історії США), а також намагався домовитися з Кім Чен Ином про ядерну демілітаризацію Північної Кореї в обмін на зняття санкцій. Проте ні до чого конкретного справа так і не дійшла. І надалі ситуація лише продовжує загострюватися.

Ядерне протистояння

Ще одним регіональним конфліктом, який може призвести до ядерної війни, є протистояння між Індією та Пакистаном. Воно тягнеться з часів здобуття незалежності від колоніальної Британії. Рух за незалежність від британців очолювали дві організації – індійський Національний конгрес та Мусульманська ліга. Але конфлікт між їхніми лідерами пізніше призвів до розколу та поділу Британської Індії на дві держави - Індії та Пакистану.

Після виходу з регіону в 1947 році Британія залишила напризволяще 565 князівств, які мали вибір – залишитися незалежними або ж приєднатися до Індії чи Пакистану. Більшість князівств стали частиною Індії чи Пакистану, залежно від розташування та панівної релігії. Але одне з князівств стало центром протистояння, яке триває по сьогодні. Мова про Кашмір.

Більшість населення Кашміру становили мусульмани, але правителем князівства був індуїст Харі Сінґх. Він не приєднався до жодної з країн та максимально відтягував це рішення. Це призвело до повстання, а також вторгнення пуштунів з Пакистану в Кашмір. В результаті Сінґх попросив Індію про військову допомогу, а Пакистан у відповідь ввів свої війська в Кашмір. Так у 1947 році почалася перша індійсько-пакистанська війна. Вона тривала до 1 січня 1949 року, поки під егідою ООН не було встановлено лінію розмежування. В результаті Індії дісталося 60% території спірного регіону.

Конфлікт між Індією та Пакистаном став ще небезпечнішим після отримання ними "ядерки" (фото: Getty Images)

Розташований на стику Індії, Пакистану та Китаю регіон Кашмір був "ласим шматочком" не лише для Нью-Делі та Ісламабаду. У 1962 році війну з Індією за Кашмір розпочав Китай, який в результаті отримав контроль над регіоном Аксай Чин (який становить 20% території). Індія досі претендує на ту територію.

Між Індією та Пакистаном було ще декілька фаз протистояння, але нового виміру конфлікт між ними набув наприкінці 90-х років. У 1998 році Індія та Пакистан провели успішні ядерні випробування, а вже наступного року між країнами розгорілося нове протистояння - Каргільська війна. Навесні 1999 року пакистанські бойовики захопили декілька індійських прикордонних пунктів, у відповідь на що Індія розпочала військову операцію. У ядерний конфлікт це протистояння не переросло, тим паче офіційний Пакистан не визнавав свою причетність до нападу бойовиків.

У травні 2018 року Індія та Пакистан домовилися уникати обміну обстрілами в Кашмірі, але час від часу між країнами трапляється ескалація. Так, у лютому 2019 року індійська авіація у відповідь на вбивство кількох десятків своїх військових ударила по табору бойовиків "Джаїш-е-Мухаммад" в пакистанській частині Кашміру. Пакистан відповів авіаударом по індійській частині регіону. У 2021 році сторони знову домовилися про перемир’я.

У березні цього року розвідспільнота США у своєму щорічному звіті заявила про занепокоєність можливістю нової війни між Нью-Делі та Ісламабадом у випадку "уявної або реальної" провокації. Розвідка вважає, що у випадку нападу з боку підтримуваних Пакистаном бойовиків, які діють в Кашмірі, індійська влада на чолі з Нарендою Моді може відреагувати силою.

Порохова діжка Європи

Розвал Югославії супроводжувався низкою війн між країнами, які входили до її складу. Серія конфліктів на Балканах, яка тривала понад 10 років, призвела до створення шести незалежних визнаних світом держав та однієї частково визнаної. Проте відлуння цих конфліктів досі створює проблеми в регіоні.

Минулого року в розпал повномасштабної війни в Україні в Європі ледь не розгорівся ще один конфлікт, але вже на Балканах. Так, минулого літа у частково визнаному Косово спалахнули протести сербського населення через штрафи за використання сербських автомобільних номерів. Для придушення протестів влада Косово застосувала поліцію та спецпризначенців, що викликало різку реакцію з боку Сербії, до складу якої регіон входив до проголошення незалежності.

Белград та Приштина опинилися на межі війни. Косово ввело спецпризначенців у прикордонні населені пункти, Сербія стягнула до кордону війська та артилерію. НАТО навіть було готове задіяти своїх миротворців, але ескалації конфлікту вдалося уникнути за посередництва ЄС, і країни шляхом діалогу досягли домовленостей щодо проблемного питання.

Конфлікти на Балканах (фото: колаж РБК-Україна)

Навесні 2023 року ескалація між Приштиною та Белградом сталася після проміжних виборів в північних муніципалітетах Косова, на яких перемогли албанці, бо сербське населення проігнорували волевиявлення. В результаті розгорілися масові заворушення та зіткнення з поліцією. Сербія в цей час почала стягувати війська до кордону з Косово. В ситуацію знову втрутилося НАТО, яке направило в регіон додаткових миротворців.

Цієї осені ситуація в Косово знову загострилася, коли наприкінці вересня декілька десятків озброєних людей захопили монастир на кордоні з Сербією. В результаті спецоперації, проведеної косовськими силовиками, загинули четверо людей – правоохоронець та троє сербів. Белград та Приштина відразу ж обмінялися звинуваченнями, а Сербія знову почала стягувати армію.

За даними США, після цього загострення Сербія розгорнула біля Косово сучасні танки та артилерію, заявляв речник Ради національної безпеки Білого дому Джон Кірбі. Белград зі свого боку заперечував подібні звинувачення.

Конфлікт між сербами та албанцями за Косово триває ще з давніх-давен. Для сербів Косово – частина національної ідентичності. Битва з османами на Косовому полі в 14 столітті стала одним з ключових державотворчих міфів для Сербії. В часи Османської імперії територію Косово переважно населяли албанці, але в 1912 році в ході Балканської війни Сербія відвоювала регіон. Повернення Косово супроводжувалося масовим вбивством албанців та переселенням сербів. В часи Другої світової війни масові етнічні чистки в Косово влаштовували вже албанці.

Відносини між Косово та Сербією постійно загострюються (фото: Getty Images)

В часи Югославії Косово мало автономію. Спочатку Югославія проводила політику албанізації в Косово, сподіваючись в майбутньому приєднати до свого складу Албанію. Наприкінці 80-х автономія Косово фактично була ліквідована, а албанізація змінилася на сербізацію. У 1992 році Косово стало частиною Сербії, проте косовські албанці прагнули незалежності, що в 1996 році переросло у війну, яка супроводжувалася масовими етнічними чистками.

Через етнічні чистки в конфлікт втрутилося НАТО, оголосивши миротворчу місію, яка запам’яталася всім масовим бомбардуванням Югославії (до якої на той час входили лише Сербія та Чорногорія). В результаті НАТО у 1999 році змусило сербсько-югославські війська вийти з Косово, а регіон перейшов під контроль ООН. У лютому 2008 року косовські албанці односторонньо проголосили незалежність Косова. Однак визнала новостворену країну лише 101 держава-член ООН. України серед них немає, як і Сербії.

Боснійська війна всіх проти всіх

Ще одною "вибухонебезпечною" точкою на Балканах вважається Боснія та Герцеговина (БіГ). У березні 2023 року президент Республіки Сербської, яка входить до складу Боснії та Герцеговини, Мілорад Додік пригрозив проголосити незалежність, після того, як йому не дали привласнити державне майно БіГ в регіоні.

У серпні цього року Додіку висунули обвинувачення у сепаратизмі, а США запровадили щодо нього персональні санкції. Проте навряд чи це зупинить Додіка, який має дружні стосунки з Москвою, від реалізації його мети – розхитати ситуацію в БіГ, яка залишається нестабільною ще з часів розвалу Югославії.

Напередодні краху Югославії БіГ населяли відразу кілька етнічних груп (босняки, серби та хорвати), але жодна з них не переважала. У 1990 році три ключові народи утворили в БіГ три партії – боснійську, хорватську та сербську, – які на перших демократичних парламентських виборах очікувано отримали найбільшу підтримку.

В результаті ці три партії утворили Президію – колегіальний орган, який очолив лідер боснійської партії. Спікером парламенту став представник сербів, а прем’єром хорват. Однак ця хитка єдність протрималася недовго. У жовтні 1991 року боснійські та хорватські депутати підтримали меморандум про суверенітет, проти якого виступили сербські парламентарі, оголосивши про створення власного парламенту. Після цього серби провели власний референдум, на якому вирішили не відділятися від Югославії, а у 1992 році проголосили створення на території БіГ Республіки Сербської.

Війська НАТО втручалися у війну в Боснії та Герцеговині (Getty Images)

Хорвати, боячись, що боснійці стануть панівною нацією, також проголосили власне державне утворення. Але, якщо серби хотіли приєднатися до Югославії, то хорвати виступали за незалежність БіГ, але у формі конфедерації. Однак пізніше через політичні амбіції хорватські діячі БіГ почали задумуватися про власну незалежність або ж приєднання до незалежної Хорватії.

Внутрішня напруга переросла у війну. Навесні 1992 року серби разом з югославською армією, плануючи швидко заволодіти всією територією БіГ, почали облогу боснійської столиці Сараєво, яка тривала чотири роки. Водночас між хорватами та босняками точилися бої за місто Мостар. Загалом вся БіГ була охоплена конфліктами, які супроводжувалися етнічними чистками, найвідоміша з них – різанина в Сребрениці, в ході якої серби вбили 8 тисяч боснійських чоловіків і хлопчиків.

Зрештою у ситуацію втрутилося НАТО. У серпні 1995 року натівська авіація почала бомбардування сербських позицій навколо Сараєво, яке тривало близько двох тижнів. Після цього відбулася операція "Буря" в Хорватії, яка призвела до підписання Сербією так званого Дейтонського миру. В результаті БіГ була поділена на Федерацію Боснії і Герцеговини та Республіку Сербську у співвідношенні 51 до 49 відсотків. Але БіГ при цьому залишилася одною державою.

Однак цей мир складно назвати стійким, оскільки боснійські серби не відмовилися від бажання приєднатися від Сербії, а останніми роками в Республіці Сербській сепаратистські настрої лише посилюються.

Громадянська війна у Сирії

Невирішеною до сьогодні залишається і громадянська війна у Сирії, яка розпочалася у 2012 році та призвела до поділу країни на частини. На сьогодні дві третини території Сирії контролюють війська режиму Башара Асада, якого підтримують Росія з Іраном. Ще чверть країни перебуває під контролем Демократичних сил Сирії (SDF) – це переважно курдські війська, яких підтримують США.

Північний захід Сирії контролюють повстанські угруповання, пов'язані з Туреччиною, а в сирійській провінції Ідліб досі залишається коаліція повстанців та бойовиків, серед яких джихадисти угруповання "Хайат Тахрір аш-Шам", пов'язаного з "Аль-Каїдою". Там же присутні і турецькі сили.

Ситуація в Сирії (фото: колаж РБК-Україна)

Повоювати в Сирії під егідою боротьби з "Ісламською державою" встигли і Сполучені Штати разом з міжнародною коаліцією, яку вони очолили. США досі мають власну військову базу Ет-Тафн поблизу кордону з Іраком. Також на території Сирії перебувають і підрозділи російською армії, які "допомагали" Асаду у війні з повстанцями.

Сьогодні війна у Сирії фактично заморожена, оскільки сторони конфлікту перебувають у глухому куті. Будь-яке подальше просування режиму Асада може призвести або до зіткнення Туреччини з РФ на півночі, або до зіткнення Росії з США та Туреччиною на сході. Тому вибір у сторін конфлікту не великий – або домовлятися, або заморозити все на роки. І поки що вони схиляються саме до другого варіанту, ведучи безрезультатні мирні переговори.

***

Світ наповнений конфліктами, які можуть розгорітися в будь-який момент. Але, коли спалахне наступна "пожежа" ніхто не може передбачити. Але Китай та Тайвань, ймовірно, найближчі до нової війни, наслідки якої важко спрогнозувати. І, як показує практика, міжнародна спільнота не має дієвих механізмів, щоб їм запобігти, особливо, коли дієвими особами є ядерні держави та члени Радбезу ООН.