"Невідомо, чому так швидко оточили Маріуполь". Інтерв’ю з легендою боїв за "Азовсталь"

"Таких операцій ніколи в історії людства не було". Яким був прорив на "Азовсталь"

Навесні 2022 року, коли Маріуполь вже був оточений ворогом, всі наземні та водні шляхи до "Азовсталі", де залишалися наші захисники, були повністю відрізані. Але залишалося небо. І тоді Україна зважилася на відчайдушну операцію, яка потім увійшла в історію як один із найвідважніших проривів у заблоковане місто.

"Ніколи ще не дозволяли собі входити на більш ніж сотню кілометрів в глибоко ешелоновану систему ППО при протиповітряному патрулюванні винищувачами ворога в повітрі. Таких операцій ніколи в історії людства не було", – згадував у 2022 році тодішній лідер "Азову", а зараз командир Третього армійського корпусу Андрій Білецький.

За операцію було відповідальне Головне управління розвідки України. Всього провели 7 рейсів в оточений Маріуполь, задіявши вертольоти Мі-8, розповідав Кирило Буданов, який тоді очолював ГУР. Для польотів набирали добровольців. Всі вони розуміли: будь-який з вертольотів могли збити. Врешті, як дізналися журналісти місяці потому, в цих вильотах Збройні Сили втратили щонайменше три гелікоптери з семи.

Пілоти проривалися крізь щільне кільце ППО вночі та на гранично низьких висотах – іноді буквально за кілька метрів від землі. На самому заводі все відбувалося дуже швидко: під безперервними обстрілами екіпажі вивантажували тони зброї, ліків та провізії, висаджували підкріплення і швидко, як могли, забирали важкопоранених.

Фото: Руслан добровільно полетів на гелікоптері на "Азовсталь", коли Маріуполь вже був тотально заблокований росіянами (надано співрозмовником)

Під час п’ятого рейсу росіяни підбили перший Мі-8. А під час фінальної, сьомої місії сталася подвійна трагедія: один гелікоптер був уражений і впав на окупованій території, а пошуково-рятувальний борт, який негайно вилетів йому на допомогу з Дніпра, також збили з ПЗРК.

"Так вони там тепер і лежать вдвох, як в кіно – один біля одного", – згадували учасники цієї операції влітку 2022-го.

Цей зухвалий прорив на "Азовсталь" дозволив захисникам Маріуполя тримати оборону ще додаткові тижні, стримуючи переважаючі сили ворога. А подвиг кожного з них вже вписаний в історію.

"А що ще робити. В Києві сидіти?". Про політ в оточений Маріуполь

Під час вильотів на "Азовсталь" гвинтокрилами доставили 72 бійців полку "Азов". Руслан Сербов, позивний "Давід", навесні 2022 року став одним із саме тих бійців, які вирушили на допомогу іншим "азовцям" в оточений окупантами Маріуполь.

"Я один із 72 бійців, котрі прилетіли в оточене місто. Всього бійці здійснили кілька таких вильотів, а у мене це був вже крайній гвинтокрил, 5 квітня", – згадує він в розмові з РБК-Україна. На наше прохання від згадує ті події детальніше.

Рішення летіти в оточений Маріуполь для Руслана було свідомим кроком. На початку повномасштабного вторгнення місто опинилося в блокаді, і він відчув, що має бути там. На той момент він вже виконував бойові задачі в Київській області.

"Я знав, що я там потрібен. Сидіти в Києві, щось фоткатись – я не люблю тих людей, які хочуть, як-то кажуть, здаватися замість бути. Можна розказувати, що ти супервояка, що ти супербойовик, але все пізнається у вчинках. Як і людини, як і чоловіка – все пізнається у вчинках. Казати можна багато чого, але кажуть насправді за тебе дії", – переконаний він.

Фото: Руслан "Давід" Сербов (надано співрозмовником)

Ситуація в Маріуполі на той час була надзвичайно важкою. Руслан ще у 2015 році служив у морській піхоті, потім три роки відслужив в "Азові". Роками не припиняв тренуватися. Вчився завжди проявляти ініціативу. І цього разу вирішив теж летіти на "Азовсталь". Погодився "взагалі без вагань".

Авіація залишалася єдиним способом дістатися до оточеного гарнізону, адже наземні шляхи були повністю перекриті.

"Полетіти туди – це був єдиний шлях, тому що все було заблоковано, місто було оточене. Туди проїхати чи пройти нереально було", – згадує Руслан.

Він розумів ризики операції: багато бортів просто збивали.

"Я це усвідомлював, звичайно. Як пішов на це? Не знаю. Така людина, вирішив, і все. Вирішив, а що ще робити. В Києві сидіти? Гвинтокрил, що висадив нас, – його на зворотному шляху збили. За ним ще один борт полетів, і його також збили. Долетіти туди – це ще 50 на 50. Долетіти – це добре, а там ще вижити – це також дуже важко. Але я тоді не міг інакше", – каже про свою мотивацію "Давід".

Що було на "Азовсталі" найскладнішим

Кожен день на "Азовсталі" був надзвичайно важким, а ситуація змінювалася миттєво, ділиться спогадами воїн.

"Хід подій міг в долі секунди вирішитися. Це словами не описати. Так, жорстко було", – каже захисник.

Він пригадує, як за допомогою камери GoPro фіксував події навколо. В певні моменти інформації з оточеного Маріуполя майже не було, ці відео ставали важливим свідченням для тих, хто чекав на будь-які новини про оборонців міста.

"Всі бачили ці відео з GoPro, коли я прилетів, то знімав, коли мав якусь можливість. Люди дивилися, звісно, їм було цікаво", – розповідає Руслан.

Тим часом окупанти тиснули з усіх боків, і всі на "Азовсталі" це бачили і чули.

"Було дуже багато навколо ворожої техніки, піхоти. У нас не було авіації, а у них дуже багато було і бомбардувальників, гвинтокрилів. Дуже видно було, як у нас на позиції 5 людей сиділо, а штурмувало нашу позицію 50 людей. А з ними – ще й два танка, два БТР. І так постійно, постійно. Накати, накати. Усюди, усюди, з усіх боків дуже багато", – згадує захисник.

Найскладнішим було те, що їжі було мало. Енергії не було. І були великі втрати.

"І людей, на яких можна покластися, виявилося не так насправді багато. Одиниці з кожної позиції було тих, за рахунок кого все трималося. Все трималося завдяки тим людям, які відчайдушно вели бої. Багато ж хто не приймав в них участь. Це було важко морально", – каже він.

Після прибуття на "Азовсталь" його вкрай розчарувало те, що воювати готові не всі, хто там знаходився.

"Спочатку я, як прилетів, це мене трохи деморалізувало. Я летів і думав, що все, ми там крайній оплот, ми тримаємось, нас там 100 людей. Після прильоту зрозумів, що людей там набагато більше, ніж я думав. І якби всі брали участь у боях, то, можливо, щось би ще можна було змінити. Воювати готові були не всі", – каже він.

Його розчаровує також, що ніхто ж не піднімає питання, чому Маріуполь так швидко опинився в оточенні.

"Всі просто констатують жахливі втрати і те, що загинуло дуже багато людей. А ніхто не піднімає питання, як Маріуполь так швидко оточив ворог, як так швидко російські війська пройшли через Херсон, через Бердянськ. У мене немає відповіді на це питання. Треба піднімати ці питання, розбиратися. Я звичайний солдат, я робив свою справу, але чому так не вийшло? Цього поки ми не знаємо", – зазначає ветеран.

Фото: На "Азовсталі" сили противника кардинально переважали, але наші боролися до останнього, каже захисник (надано співрозмовником)

"Ракета відрізала ногу, як ножем". Про поранення, полон і повернення

На околицях "Азовсталі" в ті дні весь час точилися бої. Підкріплення з нових бійців, серед яких був і Руслан, виявилося дуже доцільним. В один із днів Руслан допомагав евакуювати важкопораненого побратима. Раптом побачив, як прямо на нього летіла керована протитанкова ракета.

"Ракета просто відрізала мені ліву ногу, як ножем, і далі полетіла. Мені надали допомогу хлопці, я сам дошкандибав до позиції неподалік лікарні, де були хірурги", – розповідає боєць.

По суті це була не лікарня, а імпровізований медичний центр, де рятували життя, як могли, і з тими засобами, що мали. Руслану теж вкололи трохи знеболювального, надали допомогу. Це врятувало йому життя.

Того ж дня почали діяти домовленості про вихід "азовців" в полон задля збереження життів хлопців, і Руслан разом із побратимами вийшли з "Азовсталі" – вийшли в полон.

У полоні у окупантів він пробув півтора місяця, поки 29 червня не відбувся обмін важкопоранених. Він теж увійшов до с писків тих, кого обміняли. В Україні його відразу взялися лікувати.

"Після обміну я ще більше місяці в лікарні полежав, тому що в полоні не давали антибіотиків, і також не було чим зняти біль. У мене розвинувся остеомієліт, це коли нога гниє", – згадує той період Руслан.

Після повернення додому він пройшов через кілька операцій: лікарі все підрізали й підрізали тканини ноги. Зрештою, фахівці все зробили професійно, і вже в кінці серпня 2022 року Руслан зміг пройти протезування.

Реабілітував себе сам. Про книги, спорт і вогневу підготовку

Після протезування Руслан Сербов зовсім скоро повернувся до спортзалу і басейну. Відновитися йому вдалося ще й тому, що він вів активне спортивне життя й до поранення. Йому не довелося готувати себе "з нуля" і реабілітації як такої не було: він реабілітував себе сам.

"В принципі, все пройшло дуже швидко. Я просто до цього займався, звик до постійного руху і занять спортом. Роблю все те, що робив до цього. Нічого не змінилося. Нещодавно був чемпіонат, турнір із джиу-джитсу – я там тренуюся, беру участь у змаганнях, у боротьбі. Не сиджу на місці, постійно в русі", – каже Руслан.

Він взяв процес відновлення виключно у власні руки. У 2022 році система реабілітації часто виглядала йому скоріше як набір формальностей із відчутним "радянським" підходом. Потім в системі, коли після протезування бійця забирають на реабілітацію, відбувся великий прогрес, але тоді це було чимось новим.

"Прямо такої реабілітації я не побачив. Це зараз у бійців вже є реабілітація, а тоді я сам собі її робив", – відверто ділиться боєць.

Але каже, що ситуація з того часу могла змінитися, та й досвід кожного бійця залежить від важкості поранень. Руслан знає багатьох побратимів із значно важчими травмами, які зараз відвідують спеціалізовані центри і задоволені, як там проходить реабілітація.

З того моменту минуло вже чотири роки: Руслан швидко повернув активний спорт у своє життя.

"Зараз я весь час тренуюся сам і треную інших – як цивільних, так і військових, заснував і веду tactical camp. Проводжу тренування з вогневої підготовки на полігоні. Це моя власна справа, я відкрив ФОП. Мене ніхто не спонсорує, я не маю грантів чи зовнішньої підтримки – все створив і розвиваю сам", – розповідає захисник.

Цивільні тренуються у Руслана на платній основі, і завдяки цим коштам він можу безкоштовно займатися з військовими. Хтось приїздить відточити навички, хтось у відпустці не хоче втрачати форму і теж приїздить постріляти.

Фото: Після повернення з фронту Руслан не припиняє тренуватись і проводить заняття з погневої підготовки (надано співрозмовником)

"Наприклад, якщо приходить група цивільних, за їхній рахунок я беру ще п'ятьох військовослужбовців безоплатно. Тож якщо є потік цивільних, то у мене є змога проводити безкоштовні заняття для хлопців військових. Якщо цивільні не приходять, такої можливості, на жаль, немає", – каже він.

На початку повномасштабного вторгнення інтерес до вогневої підготовки був значно більшим. Зараз запитів менше, хоча глобально інтерес все одно залишається.

Руслан також хотів зберегти історію оборони Маріуполя. Він написав дві частини книги "Маріуполь. Книга хоробрих", а невдовзі світ побачить третя його книга. Перші дві книги були автобіографічними розповідями про події в Маріуполі 2022 року, то третя є художнім романом.

"Ні копійки не платив". Про протези і ставлення до ветеранів

Руслан наголошує: все, що стосується протезування в Україні, є безкоштовним.

"Ні копійки за весь час не платив і ніхто не платить. У нас в Україні програма протезування повністю безкоштовна. І для військових, і для цивільних. Та може протези трохи гірші, але також хороші – не прямо погані, вони нормальні. Я не чув навіть про людину, котра сказала б, що вона платила за щось. А якщо так хтось каже – швидше за все, це якась брехня", – стверджує боєць.

Все оформлення протеза проходить офіційно.

"Подаєш документи в ЦНАП, соцзахист – і все", – підсумовує Руслан.

У нього було кілька протезів, але в щоденному житті користується лише одним: тут не існує універсальних "топ-рішень".

"Вони в мене є вдома, різних фірм. Але це все дуже індивідуально. Всі кажуть, що це спортивна модель, топ, але те, що для мене топ, для них буде не топ. І навпаки. Той протез, на якому я до цього ходив, всі казали, що він незручний, а мені навпаки – зручно", – ділиться він досвідом.

Водночас є незручні моменти, коли, наприклад, зламалася якась деталь протеза, і треба писати й залишати окремі заявки, щоб її замінили.

Щодо інклюзивності Руслан "Давид" запевняє: особисто йому не треба якихось спеціальних умов.

"Зовсім інша історія – це хлопці, які мають дуже важкі поранення і пересуваються на візках, вони це помічають, що простори до цього часто взагалі не адаптовані, десь щось робиться суто "для галочки". Я ж ходжу по звичайних сходах – вверх, вниз. Я все роблю, як всі", – каже Руслан.

Зараз в Україні говорять про інклюзивність міст і про те, що всім нам самим теж треба адаптовуватися до того, що ветеранів з протезуваннями ставатиме все більше. В тому числі й просто приймати це морально.

Він додає, що взагалі не бачить якогось "не такого" ставлення до себе.

"Я спочатку дивився на вираз обличчя людей, як вони реагують, потім вже якось перестав. Дітям цікаво, діти є діти. Та загалом я цього не помічаю, може просто тому, що частіше ходжу в штанах, не в шортах. Не підкочую їх. Я не хочу, щоб мені хтось співчував, щоб я викликав у когось жалість. Я можу дати фору будь-якій людині з двома ногами", – каже захисник.