Нацгвардієць "Шумахер": На фронті немає ніякого пафосу. Там все просто – ми стоїмо за свій дім
МВС України та РБК-Україна продовжують спільний проєкт "Творці Історії. Щоденник", рамках якого знайомлять читачів з особистими історіями захисників та захисниць у форматі розповідей від першої особи. Сьогоднішня історія – про нацгвардійця з бригади "Хартія" з позивним "Шумахер".
Наші захисники створюють сучасну історію України, Європи та всього світу – саме вони, перебуваючи на фронті, в окопах та бліндажах, сьогодні безпосередньо формують наше спільне майбутнє.
Важливо вже тепер записувати їхні розповіді, емоції та портрети, щоб краще зрозуміти буремні часи, в яких ми живемо. Це дозволить нам зберегти дух епохи, суспільні настрої та особисті переживання для майбутніх поколінь.
Раніше про свій бойовий досвід та службу в "Азові" РБК-Україна розповів мінометник "Шанхай", а нацгвардієць "Шпіон" розкрив деталі того, чим займався до великої війни та які бої пройшов на передовій. Також стрілець бригади Буревій "Студент" розповів, що для нього означає служба в Силах Оборони, а захисник з позивним "Бульдог" поділився, що його мотивує продовжувати службу.
П’ята історія. Боєць з позивним "Шумахер"
Володимир, 40 років, стрілець. Позивний "Шумахер". Гвардія наступу, бригада НГУ "Хартія".
Я був водієм на "гражданці", і швидко їжджу. Тому на службі мене й прозвали Шумахером.
Насправді "Шумахер" – це прізвисько у мене ще з цивільного життя. Тому воно й стало моїм позивним і війську. Командири спитали, яку мали кличку в юності. Мене називали Шумахером. То я й не став нічого нового вигадувати. У мене машина Форд-Транзит, бусик.
Мобілізований 5 жовтня 2024 року. Тримав оборону під Липцями на Харківщині.
Я – штурмовик. Родом із Луцька. Не одружений.
Володимир служив у 13-й бригаді оперативного призначення НГУ "Хартія"
"Відчуття на "нулі" – спершу страшно, а потім адаптуєшся"
Бойове завдання – заходиш на позицію і тримаєш оборону. І так в окопах по 3-5 днів, залежно від задач. Не можна було чітко через певну кількість днів забезпечити зміну складу на позиціях, тому що бували такі дні, коли людей не можна було витягти з окопів через масовані удари ворожих дронів.
А дронів літає там тьма-тьмуща. Ворога в очі ти не бачиш. Тому що весь час ти переховуєшся від дронів і робиш все можливе, щоб не виказати себе ворогові. Щоб по позиціях не почала працювати ворожа артилерія чи міномет.
Під Липцями отримав поранення ноги та обох рук унаслідок скидів із дронів. То була, скоріш за все, осколкова граната чи щось схоже на неї.
Я служив строкову службу, тому коли мобілізували, мені не було страшно. Я знав, що таке армія. І я вже готувався поволі до того, що триває війна і мене скоро заберуть до війська.
Зараз я на реабілітації. Протезування начебто не потребую.
Побратими, дякувати їм, мене вчасно евакуювали з поля бою. Далі в медпункт, згодом в Харківський шпиталь, тоді в обласну лікарню і в підсумку на Київ – до шпиталю МВС. До столиці саме через складність поранення – треба було складати кістки, цілу низку операцій робити.
Відчуття на "нулі" – спочатку страшно, а потім адаптуєшся. Кожен по-своєму те проходить. Там просто викидаєш з голови всі зайві думки. І зосереджуєшся тільки на тому, що треба стояти і тримати позиції, що треба вижити. Це дозволяє не відволікатися і максимально активізувати свої інстинкти самозбереження.
За кордон не їздив, але об'їхав усю Україну
Ще не знаю, чи буду продовжувати військову службу. Зважаючи, які будуть результати лікування та реабілітації. Якщо буду, то хочу бути водієм. Я в цивільному житті був далекобійником. За кордон не їздив, але об'їхав усю Україну.
Поки не збираюсь одружуватися. Батьки налаштовані, щоб я завершив службу і шукав себе в цивільному житті. Але моє завдання зараз – завершити лікування, реабілітацію, тоді пройти ВЛК, і ось тоді буду дивитися, що робити далі.
Моє хобі – це автомобілі. Я їх розбираю і складаю із заплющеними очима. У мене батько, дядько й дід – усі шофери. То це вже спадкове, можна сказати.
Найбільше мені подобаються "Мерси". Електромобілі я навіть не вважаю машинами. Я більше вірю, все ж таки, двигуну внутрішнього згоряння, ніж всіляким новітнім технологіям і гаджетам на колесах.
Знаєте, там, на передку серед хлопців, нема якогось патріотичного пафосу. Там все просто – ми стоїмо за свій дім, своїх дружин, дітей і батьків. Це й є для нас Україна - найкраща в світі країна.
І хоч я ніколи не був за кордоном, але приїздили звідти друзі і знайомі, і вони казали, що кращих краєвидів, ніж в Україні, ніде більше в світі немає. Я її всю об'їздив, і в Криму був не раз. І вірю в те, що ми всі наші землі обов'язково звільнимо.