Мінометник "Шанхай": В "Азові" звання і посади здобувають виключно на полі бою і в окопах
МВС України та РБК-Україна продовжують спільний проєкт "Творці Історії. Щоденник" – цикл розповідей від першої особи про захисників і захисниць України. Сьогодні розповідаємо історію "Шанхая" – мінометника з "Азову", який планує залишитися на військовій службі й після завершення війни.
Сьогодні вони виборюють нашу свободу і залишають свідчення про час, в якому ми живемо. Це ті, хто творить сучасну історію на передовій, у бліндажах та окопах. Важливо зафіксувати ці свідчення вже зараз: їхні думки, почуття, досвід – щоб краще зрозуміти події, що визначають майбутнє, та зберегти правду для майбутніх поколінь.
Раніше ми вже публікували історію про нацгвардійця з позивним "Шпіон" – про його бойовий досвід, поранення та плани на мирне життя. Пропонуємо вашій увазі нову історію – про захисника-"азовця".
Друга історія: "Азовець". Позивний "Шанхай"
Підготовка в "Азові" тривала півроку
Позивний "Шанхай". 24 роки. Бригада НГУ "Азов". Мобілізувався в лютому 2023 року.
Довго вагався, подавав документи і в ССО, і 3–тю штурмову. І все-таки вирішив піти в 12-ту бригаду Нацгвардії "Азов". Пройти дуже важкий БКБП (базовий курс бойової підготовки) і так потрапити в "Азов".
Потрапив у підрозділ і почав тренуватись. В "Азові" дуже гарна підготовка. Постійно займаємось, постійно спорт, стрільби, психологічна підготовка. До самих бойових завдань ми займались цілих півроку, і після того тільки виїхали в Серебрянський ліс. Ми були підготовлені на 100%, а мотивація в нас була на всі 200%.
В Азові є своя ідеологія. У нас дещо інші правила і мотивація, ніж в інших підрозділах. Це особилва робота командирів, які мотивують військових. Насамперед вони мотивують своєю манерою спілкування і ставленням до солдата як до друга, ставленням до нього з повагою. У нас командири і солдати – друзі. Ми – одна сім'я. І при цьому ми розуміємо силу ієрархії: якщо ми вже в роботі, то командир і його слово – це закон. І тут – жодних жартів.
Перед виїздом в Серебрянський ліс, комбриг Редіс вже повернувся з полону і приїхав до нас на полігон. І нас дуже надихнули його слова після полону. Він дуже мотивує. Він Герой України. Ти дивишся – нічого собі – сам Редіс у нас перед очима!
Він приїздив тоді у кожен батальйон і спілкувався з бійцями. Ми були окрилені його настановами. Коли ми тільки заїхали до Серебрянського лісу, ми були настільки вмотивовані, що відразу почали штурмувати позиції ворога. Зрештою ми забрали ті позиції і тільки тоді стали в оборону.
Найкраща оборона 2024 року визначена також на нашій ділянці фронту. То був Лиманський напрямок. Уже перед тим, як перейти під Торецьк на Донецький напрямок, ми на Лиманському відштурмували два кілометри у ворога. То було дуже круто і стрімко.
Я працюю мінометом. Хоча й пройшов військову кафедру і є молодшим лейтенантом запасу. Але в "Азові" так не працює. Треба починати із солдата, рядового стрільця і дійти до офіцерського звання й командирської посади виключно на полі бою, в окопах.
Якщо ти сержант, ти маєш пройти перед тим сержантські курси. А вони в нас дуже насичені. Так само і офіцерські курси ' обов'язковими для того, щоб військовий отримав правильні навички, як працювати з особовим складом. Там свої складнощі, бо там ти вже відповідаєш не тільки за себе.
Про поранення і "сафарі" ГРУ
Поранення отримав на Торецькому напрямку. Нам в броню прилетіла FPV-шка. Прилетіла майже в мене. І я отримав поранення в руку і в ногу. У руці більше 100 осколків, у нозі більше 60–ти. До того ж у машині відмовило все – гальма, коробка передач, ручник. Вона почала котитися назад.
Ми почали вистрибувати, тому що машина загорілась. Я потрапив під машину, мене затиснув міст і мене тягнуло по землі, порвало щоку і плече. Коли зі мною це відбувалося, я бачив на обрії трохи сонечко і поле. Думав: "невже це все, машина зараз мене переламає".
Далі я якось вистрибнув з-під моста і потрапив під колесо, мені переїхало ноги. Хлопці були "зелені" – у них була контузія. Мій побратим діяв чітко, надавав мені першу домедичну допомогу, накинув турнікет. І вже коли я лежав у полі і чекав на "евак", то мацав себе за ноги і поранену руку, то нічого не відчував, вони одразу оніміли. Кровотечі наче не було.
Потім приїхали "евак". Я дуже переживав за нього. Думав, якщо п…ри нас теж почнуть "зустрічати", то це буде капець. Нас дотягли до "евака", ми всі залізли всередину і поїхали. Нормально виїхали. Потім нас перекинули на другий "евак". Там парамедики мені вже розрізали одяг на місцях ран. Все оглянули п, скинули турнікет з руки, рану затампонували. Привезли на наш "стабік" (прим. – стабілізаційний пункт).
"Азовський" "стабік" – найкращий. Просто нереально добре працюють хлопці і дівчата. І я за це їм дуже вдячний. Мені одразу зробили уколи. Зашили щоку, поставили катетер, розтампонували рани, оглянули і затампонували ще раз. І тоді відправили на наступний стабпункт.
То вже була Дружківка – шпиталь. Там мене знову оглянули, перев’язали руку й ноги. І о 5–ій чи 6–ій ранку мене вже повезли в Дніпро в лікарню Мечникова. Там я пролежав 8 днів. Далі мене відправили вже до головного шпиталю МВС у Київ. Там мені зашили руку й ногу. І відправили в терапію. Тоді виявили тромбоз на ногах, і зараз я його лікую.
Оце так ми поверталися з позицій разом із нашими "літунами" – пілотами БПЛА. У нас прилетіла FPV-шка на оптоволокні, а потім друга, яка не спрацювала, бо влучила в дах авто по дотичній.
Згодом з'ясувалося, що то по нас відпрацювало вороже ГРУ, яке вийшло на так зване "сафарі". Це коли спецпризначенці виходять на самостійне "полювання" – без прив'язки до основних сил і засобів, тобто до інших підрозділів, артилерії, танків тощо. Відпрацювали і пішли геть.
Мотивація, штурмові дії та оборона позицій
Часто питають, як "азовці" усе це "вивозять" і фізично, і психологічно. Я мав розкіш проходити підготовку перед бойовими завданнями пів року. Нас на БКБП (базовий курс бойової підготовки – ред.) готували фізично, була вогнева підготовка і була психологічна.
Психологічна – це не тільки мотивуючі настанови командирів, але й тренування з тривалого перебування у стані стресу, у різних стресових та екстремальних ситуаціях, удень та вночі, під час навчань, дозвілля або сну. Нас вчили адаптуватися і реагувати максимально спокійно на ці ситуації. І маючи таку навичку, ти її застосовуєш в бою чи в зоні бойових дій.
Якось нас вишикували і кажуть, що в такий-то день ми їдемо на війну. Знаєте, що ми робили? Ми всі кричали "ура", бо ми до цього й готувалися. Мотивація була просто нереальна, нас завезли в Серебрянський ліс і ми той ліс просто хотіли з'їсти.
Ми штурманули ворога відразу. Зайняли позиції і ще й перед ними сіру чи буферну зону організували. У ній ми і зустрічали ворога, а ворог зустрічав в тому числі і мою 120–ку. Точніше ми їх зустрічали ще до підходу до цієї сірої зони.
Командир наказав вкопати всі вогневі засоби. Ми вкопали і стали в оборону. Це при тому, що на початку, коли ми тільки прибули на позиції, то наша піхота ворога бачила і контактувала з ним на відстані 50 метрів.
А коли ми перед перекиданням під Торецьк штурмували кацапів разом із "Буревієм" і відбили два кілометри, то наша піхота взяла більше, ніж планувалося тією операцією. Мені довелося працювати мінометом 24/7. Слава богу, був БК (боєкомплект – ред.) в достатній кількості – нам якраз його підвезли.
Мені довелося працювати мінометом на відстані 50 метрів від наших хлопців по бліндажу та укриттю ворога. Ви уявляєте, як це, працювати за 50 метрів від наших хлопців? Не дай боже хоч маленька помилка. Треба, щоб чітко все було, щоб по своїх не прилетіло.
Ми відпрацювали дуже гарно. І піхота взяла ті бліндажі. І навіть далі могла просуватися, але надійшла команда стоп. Там була ЛЕПка (лінія електропередач – ред.). Лишалося метрів 700, і ми вийшли б на околиці до Кремінної. І якщо б нас не перевели на Торецьк і дали ще трохи снарядів, пацани б підготувались, ми б дійшли до тієї ЛЕПки і вийшли б до Кремінної.
У нас хлопці знаєте як тренувались? Наш дрон літав, фотографував просто ворожу окопну лінію. У нас на базі був екскаватор. Він викопав таку саму окопну лінію – один в один, як у противника, і хлопці тренувалися перед штурмом тижні зо два чи майже місяць.
Полонені побратими та пам'ять про загиблих
Я родом з села Чемужівка з-під Зміїва на Харківщині. Ще не одружений. Хочу одружитися, але точно не знаю, коли це зроблю. Хоча планували ще до поранення. Але тепер мають тромб видалити. А це ще чотири місяці лікування. Хотів би і далі продовжувати військову службу, навіть якщо війна скінчиться. Але виключно в "Азові". Це наша велика родина, ми всі побратими.
Ось Америка каже – "не дамо нічого". То нам треба тільки на себе сподіватися, на власні сили, бо це – наша війна. Треба покладатися тільки на внутрішні, українські сили, а не на зовнішній чинник. Хоча американські міни, звісно, летять дуже добре.
Хотів би, щоб відродився харківський "Металіст". Щоб я за нього знову вболівав. Але, на жаль, поки маємо, те, що маємо. Тому вболіваю за англійський клуб "Ліверпуль". Подобається їхня гра.
Мені загалом Велика Британія дуже подобається. До повномасштабної війни в мене була відкрита британська віза, і 26 лютого я вже мав туди летіти, а 24–го почалася велика війна. Мій друг вболіває за "Манчестер Сіті". Дуже хотів потрапити на матч у Манчестері. Не склалося, але колись я все одно поїду. Навіть для військових це зараз не проблема – за кордон нас відпускають у відпустки.
Книжки не читаю, а ось фільми і серіали люблю – комедії та містику, магію всіляку. Хоча на фронті я прочитав одну книжку – "Застеляйте ліжко". Це не художня література, а скоріше підручник для тих, хто хоче бути військовим. Автор – адмірал Вільям Гаррі Макрейвен, командувач Військово-морських сил США у відставці. Вона мотивує.
Після поранення в мене дуже впав зір. І мені прописали окуляри. Ось окуляри вже купив і бачу добре. Хочу спробувати дивитись кіно та читати книги.
Хочу сказати слово за полонених побратимів. За всіх полонених українських захисників і, зокрема, за "азовців". Щоб хлопців і дівчат не забували. Щоб українці підтримували всі акції з вимогою їх якнайшвидше визволити. Вони витримують неймовірні випробування, і їх треба повернути. То наш обов'язок перед ними. Наші побратими повинні повернутися. Вони – герої.
Ми також завжди пам'ятаємо наших полеглих побратимів. У нас в "Азові" є спеціальна поминальна церемонія, називається містерія. Ми збираємося, запалюємо вогнище, ставимо стійки з касками на честь загиблих, читаємо їхні імена і на кожне прізвище відповідаємо "В строю!", читаємо молитву за них. Вони завжди будуть в наших серцях.